Скляний ключ - Сторінка 3

Нед спохмурнів і, витягши сигару, став покусувати нігті.

У двері постукали. Він насторожено випрямився.

– Зайдіть!

Зайшов офіціант у білій куртці.

– А, це ви! – протягнув Нед розчаровано і знову відкинувся на червоний плюш крісла.

Офіціант пройшов до спальні, вийшов звідти з підносом брудного посуду і відійшов. Нед жбурнув недопалок у камін і подався у ванну. Коли він вимився, поголився і вдягнувся, його хода повернула звиклу жвавість, а лице посвіжіло.

6

Було біля полудня, коли Нед Бомонт, пройшовши вісім кварталів підійшов до світло-сірого багатоквартирного будинку на Лінк-стріт. Натиснувши кнопку, він почекав, поки клацне дверний замок, зайшов у вестибюль і піднявся ліфтом на сьомий поверх.

Він подзвонив у шістсот одинадцяту квартиру. Двері відразу ж розчахнулися. На порозі стояла мініатюрна дівчина років дев'ятнадцяти з темними сердитими очима і блідим сердитим обличчям.

– Привіт! – Вона усміхнулась і привітно махнула рукою, ніби вибачаючись. Голос у неї був тонкий і пронизливий. Вона була у хутряній шубці, без капелюха. Коротко підстрижене блискуче волосся чорним шоломом лежало на її круглій голівці. У вухах дівчини поблискували сердоликові сережки. Вона відступила назад, пропускаючи його в передпокій.

– А Берні вже встав? – запитав Нед, входячи.

Її обличчя знову спотворила злість.

– Брудний покидьок! – вискнула вона.

Нед, не обертаючись, зачинив за собою двері.

Дівчина підійшла до нього, схопила його за руки і почала їх трясти.

– Знаєш, що я зробила заради цього покидька? – кричала вона. – Я пішла з дому! Та ще з якого дому! Пішла від матері, від батька, який вважав мене непорочною дівою Марією! Вони попереджали мене, що він мерзотник. Усі мені це говорили і мали рацію, а я, дурепа, не слухала. Тепер я знаю, що він таке. Він ... – далі пішли верескливі непристойності.

Нед, не рухаючись з місця, понуро слухав дівчину. Очі у нього стали зовсім хворі. Коли, задихавшись, вона на секунду замовкла, він запитав:

– Так що ж він зробив?

– Зробив? Він втік від мене, щоб ... – кінець фрази був нецензурний.

Нед смикнувся. Він змусив себе усміхнутися, але усмішка вийшла якась вимучена.

– Він нічого не просив передати мені?

Дівчина клацнула зубами і наблизилася до нього впритул. Очі її округлилися.

– Він вам що-небудь винен?

– Я виграв ... – Він кашлянув. – Вчора в четвертому заїзді я виграв три тисячі двісті доларів.

Вона зневажливо засміялася.

– Спробуйте отримати їх тепер! Ось! – вона простягла до нього руки. На лівому мізинці блищало кільце з сердолика. – І ось, – вона торкнулася своїх сердоликових сережок, – оце все, що він мені залишив! Зі всіх моїх коштовностей! Та й то, тому, що вони були на мені.

– І коли ж це сталося? – запитав Нед незвично чужим голосом.

– Учора ввечері, хоча виявила я це тільки вранці. Але ви не думайте, цей сукин син ще пожалкує, що зустрівся зі мною! – Вона засунула руки за пазуху і піднесла до обличчя Неда три зіжмакані папірці. Він потягся було за ними, та вона відсмикнула руку і ступила назад.

Нед пожував губами і опустив руку.

– Ви читали сьогодні в газеті про Тейлора Генрі? – запитала вона збуджено.

– Так. – Хоч Нед відповів досить спокійно, його груди бурхливо здіймалися.

– Знаєте, що це? – Вона знову протягла йому зім'яті папірці.

Нед заперечливо похитав головою. Очі його звузилися і заблищали.

– Це боргові розписки Тейлора Генрі, – заявила вона з торжеством. – На тисячу двісті доларів.

Нед хотів було щось сказати, але стримався, а коли нарешті заговорив, його голос звучав зовсім байдуже:

– Тепер, коли він мертвий, вони не варті нічого.

Вона знову засунула папірці за пазуху і зовсім близько підійшла до нього.

– Слухайте, – сказала вона, – вони ніколи ні бісяки не були варті. Тому він і мертвий.

– Це твоя здогадка?

– Як хочете, так і вважайте. Мені що з того. Та тільки я вам ось що скажу: Берні подзвонив Тейлору у минулу п'ятницю і сказав, що дає йому три дні строку.

Нед пригладив нігтем вусики.

– А ти це не зі злості? – запитав він обережно.

Вона скривила гримасу.

– Звісно, мене злість бере. Через те я і збираюся віднести їх у поліцію. Але якщо ви думаєте, що я брешу, ви останній ідіот.

Неда не так легко було переконати.

– Де ти їх узяла?

– У сейфі. – Вона кивнула своєю блискучою голівкою у бік кімнати.

– Коли він учора змився?

– Не знаю. Я прийшла додому в половині десятої і чекала його майже всю ніч. Тільки під ранок я запідозрила неладне. Почала нишпорити по квартирі і побачила, що він забрав усі гроші до останнього цента і усі мої коштовності, крім тих, що були на мені.

Нед знову пригладив вусики нігтем великого пальця.

– Як ти думаєш, куди він міг поїхати?

Вона тупнула ногою і, замахавши кулаками, знову почала паплюжити дременувшого Берні пронизливим злим голосом.

– Годі, – сказав Нед. Він міцно схопив її за зап'ясток. – Якщо ти тільки можеш, що верещати, так краще віддай розписки мені, я зумію ними розпорядитися.

Вона вирвала руки і закричала:

– Нічого я вам не віддам! Нікому я їх не віддам, тільки поліції, ідіть усі до біса!

– Гаразд, шуруй. Тільки куди ж все-таки він міг поїхати, Лі?

Лі злісно відповіла, що куди він поїхав, вона не знає, зате добре знає, куди вона послала б його.

– Нумо, гайда! – кинув Нед втомлено. – Жарти для нас нині перша справа. Гадаєш, він повернувся до Нью Йорка?

– Звідки я знаю? – Зненацька очі її забігали.

На щоках Неда виступили червоні плями.

– Ну, що ти ще придумала? – запитав він підозріло.

– Нічого, – відповіла вона невинним голоском. – А чому ви запитуєте?

Він нахилився до неї і заговорив серйозно, вагомо підкреслюючи кожне слово:

– Не думай, що тобі вдасться приховати ці розписки від поліції, Лі. Цей номер не пройде.

– А я і не думаю, – проказала вона.

7

З аптеки, котра містилася на першому поверсі того ж будинку, Нед Бомонт подзвонив по телефону. Він викликав поліцейську дільницю і запросив лейтенанта Дулана.

– Хелло! Лейтенант Дулан? Я говорю на прохання міс Лі Уілшир. Вона знаходиться зараз у квартирі Берні Діспейна, Лінк-стріт, 1666. Схоже, що Діспейн раптово скрився учора ввечері, лишивши боргові розписки Тейлора Генрі ... Авжеж так ... І ще вона говорить, що чула, як пару днів тому він погрожував Тейлору ... Так, вона хоче вас бачити як можна скоріше ... Ні, ні, краще приїздіть або кого-небудь пришліть ... Так ... Це не має значення. Ви мене не знаєте. Вона попросила мене зателефонувати, тому що не хоче говорити з його квартири ... – Якусь хвилю він мовчки слухав, потім повісив трубку і вийшов з аптеки.

8

Нед Бомонт підійшов до акуратного кирпичного будиночка на кінці Темз-стріт і подзвонив. Обличчя молодої негритянки, яка відкрила йому двері, розпливлося в широкій привітній усмішці.

– Вітаю, містер Бомонт! – зраділа вона, гостинно розчиняючи двері.

– Привіт, Джун. Є хто-небудь вдома?

– Так, сер, вони обідають.

Він пройшов до столової, де за столом, покритим білою в червону клітину скатертю, одне навпроти одного сиділи Поль Медвіг і його матір. Тут стояв також третій стілець. Тарілка і срібний прибор перед ним були порожніми.

У матері Поля Медвіга, високої худої жінки років семидесяти з гаком, було світле, торкнуте сивиною волосся. Її блакитні, ясні, такі ж молоді, як у сина, очі стали ще молодші, коли вона побачила Неда, який заходив. Проте, вона насупилася і мовила:

– Ну, нарешті! Нікчемний ти хлопчисько! Зовсім забув стару!

У відповідь Нед зухвало всміхнувся.

– Гаразд, ма, я вже виріс і маю свої справи. – Він махнув рукою Медвігу: – Привіт, Поль!

– Сідай, Джун нашкребе тобі чого-небудь поїсти, – сказав Медвіг.

Нед нахилився над худою рукою місіс Медвіг, збираючись поцілувати її, але стара сердито відсмикнула руку:

– Де це ти навчився таким фокусам?

– Я ж сказав, що я виріс. – Нед повернувся до Медвіга. – Дякую, я недавно поснідав. – Він поглянув на порожній стілець. – А де Опаль?

– Вона лежить, їй нездоровиться, – відповіла місіс Медвіг.

Нед кивнув, трохи почекав і, дивлячись на Медвіга, чемно запитав:

– Нічого серйозного, сподіваюсь?

Медвіг похитав головою.

– Щось голова болить. Перетанцювала, мабуть.

– Хороший батько! Навіть не знає, від чого у дочки болить голова, – вставила місіс Медвіг.

Навколо очей Медвіга зібралися зморшечки.

– Ну, ма, поводь себе пристойно. – Він повернувся до Неда. – Що нового?

Нед сів на вільний стілець.

– Берні Діспейн дав драла вчора ввечері з моїм виграшем.

Медвіг вирячив очі.

– У його квартирі лишилися боргові розписки Тейлора Генрі на тисячу двісті доларів, – вів далі Нед.

Медвіг примружився.

– Лі говорить, що він телефонував Тейлору у п'ятницю і дав йому три дні строку для виплати.

Медвіг потер підборіддя.

– Хто ця Лі?

– Дівчина Берні.

– А-а! – І бачачи, що Нед мовчить, Медвіг запитав: – ВІн не сказав, що збирається робити, якщо Тейлор не заплатить?

– Не знаю. – Нед поклав руку на стіл і нахилився до Медвіга. – Поль, зроби мене тимчасово шерифом чи ще якою-небудь офіційною особою, га?

– О Господи! – вигукнув Медвіг, закліпавши повіками – Для чого тобі це?

– Я хочу знайти цього хлопця. А з посвідченням мені буде легше. Менше шансів вляпатись в історію.

Медвіг поглянув на нього з тривогою.

– Що це тебе так розібрало?

– А три тисячі двісті п'ятдесят доларів?

– Ну, гаразд, – промовив Медвіг повільно. – А вчора що тобі заважало жити, коли ти ще не знав, що тебе обчистять?

Нед нетерпляче махнув рукою.

– Ти хочеш, щоб я спотикався об трупи, і оком не кліпнувши при цьому? – запитав він, – але річ зараз про друге. Це тепер не в рахунок. Тепер мені потрібен той хлопець. Я мушу до нього добратися. Мушу. – Обличчя його було блідим, жорстким. Голос звучав серйозно: – Слухай, Поль! Справа не тільки в грошах, хоча три двісті на дорозі не валяються. Однак, якби їх було всього п'ять доларів, нічого б не змінилося. Два місяці поспіль я програвав. Це мене ледь не доконало. На що я годжуся, якщо фортуна повернулася до мене спиною? Та ось я виграв – і начебто все гаразд. Можна задрати хвіст трубою і знову відчувати себе людиною, а не побитою собакою. Гроші – це також важливо, але справа не в них, а в тому, як я почувався. Я все програвав і програвав. Розумієш? Я віру в себе втратив. І ось, коли я вже подумав, що позбавився від цієї мари, Берні дає драпака.