Скляний ключ - Сторінка 6

Через деякий час з-за дверей почувся сонний голос Джека.

– Хто там?

– Бомонт.

– А-а-а, зараз, – захоплення в голосі не чулося.

Джек відчинив двері і запалив світло. На ньому була піжама в зелену крапинку, з —під якої вилізали босі ноги. Очі у нього були заспані, обличчя розчервоніле і припухле від сну. Він позіхнув і знову ліг у ліжко, витягшись на спині і втупившись у стелю. Потім запитав без особливої цікавості:

– Як ви себе почуваєте сьогодні?

Нед зачинив двері. Він стояв біля ліжка, похмуро дивлячись на лежавшого в постелі чоловіка.

– Що відбулося після мого відходу? – запитав він.

– Нічого не відбулося. – Джек знову позіхнув. – А може ви хочете довідатись, що робив я? – Він не став дожидатись відповіді. – Я відразу ж пішов і тинявся на протилежному боці вулиці, поки вони не вийшли. Діспейн і дівиця ця, і той хлопець, що вам втулив. Вони вийшли разом і відправилися до Бакмена, Сорок восьма вулиця. Діспейн там влаштувався під ім'ям Бартона Дьюі – номер дев'ятсот тридцять вісім. Я простирчав на вулиці до початку четвертої, а потім змився. Вони все ще там лишалися, якщо, звісно, вони мене не обдурили. – Він мотнув головою вбік крісла, що стояло в кутку. – Он ваш капелюх. Я подумав, може він вам ще згодиться.

Нед пройшов у куток кімнати, взяв з крісла капелюх, котрий був йому замалий, і нап'яв його, а зім'ятого картуза засунув до кишені пальто.

– Якщо хочете випити, на столі є джин, – запросив Джек.

– Ні, дякую, – сказав Нед. – У тебе є пістолет?

Джек відвів погляд від стелі. Він сів на ліжку, потягся, втретє широко позіхнув і запитав:

– А що ви задумали робити?

Здавалося, він запитує просто із чемності.

– Збираюся побачитися з Діспейном.

Джек обхопив коліна руками і завмер на місці, втупившись на спинку ліжка. Потім він повільно промовив:

– Мені здається, вам цього робити не слід. Принаймні, зараз.

– Ні, слід, і саме зараз, – відповів Нед.

Тон його змусив Джека підвести очі. Нед виглядав виснаженим. Обличчя його було жовтувато-сірого кольору. Мутні очі з червоними краями повік так набрякли, що майже не було видно білків. Сухі, ніби обвітрені губи сильно розпухли.

– Всю ніч не спали? – поцікавився Джек.

– Трохи подрімав.

– Перебрали?

– Ага. Так як щодо пістолета?

Джек висунув ноги з-під ковдри і опустив їх на підлогу:

– Чому б вам спершу не виспатися? А потім підемо до нього. Зараз ви не в формі.

– Піду зараз, – повторив Нед.

– Ну гаразд, – сказав Джек, – тільки даремно ви це затіяли. Вони не які-небудь хлопчики, щоб іти проти них у такому стані. Вони люди серйозні.

– Де пістолет? – повторив Нед Бомонт.

Джек встав і почав розстібати піжаму.

– Дай пістолет і валяй спи далі. Я йду.

Джек застебнув розстебнутий було гудзик і знову забрався в постіль.

– Пістолет у шафі, на горішній полиці. Там же й патрони, якщо вони вам потрібні. – Він повернувся на бік і заплющив очі.

Нед знайшов пістолет, засунув його до задньої кишені, кинув: – До скорого, – вимкнув світло і вийшов.

6

Квадратний, пофарбований жовтою фарбою багатоквартирний будинок Бакмена займав майже цілий квартал. Нед Бомонт зайшов у холл, назвав себе і сказав, що хоче піднятися до містера Дьюі.

Через п'ять хвилин він вийшов з ліфта і попростував по довгому коридору до відкритих дверей, в яких стояв Берні Діспейн.

У низькорослого жилавого Діспейна була непропорціонально велика голова. Довге, пишне підвинуте волосся робило її ще більшою, створюючи враження фізичного потворства. Глибокі борозни зморшок різкими лініями розрізали його лоб і збігали від крупного носа до широкого важкого підборіддя. Тільки очі у нього були маленькі. Одну щоку прикрашав рожевий рубець. Його синій костюм був ретельно відпрасований. Ніяких дорогоцінностей він не носив.

Берні стояв у дверях, саркастично посміхаючись.

– Доброго ранку, – привітав він Бомонта.

– Мені треба поговорити з тобою, Берні, – відповів Нед.

– Я вже здогадався про це. Як тільки мені знизу повідомили, що ти піднімаєшся, я зразу ж сказав собі: "Б'юся в заклад, що він хоче зі мною поговорити".

На жовтому набряклому обличчі Неда не здригнувся жоден м'яз. Він мовчав.

Діспейн ще ширше усміхнувся.

– Ну, що ж ти стоїш, мій хлопчику? Заходь, заходь! – запросив він і ступив убік.

Двері вели до маленького передпокою. У кімнаті він побачив Лі Уілшир і того чоловіка, котрий його вдарив. Вони пакували дорожні валізи, проте перервали своє заняття, щоб подивитися на нього.

Нед увійшов. Діспейн зачинив двері в коридор і проказав:

– Наш Малюк Кід дуже скорий на розправу, а ти вчора так раптово налетів на мене, що він і подумав, ніби ти нариваєшся на неприємності, зрозумів? Я його потім посварив. Тож, коли ти його добренько попросиш, він може і вибачитися.

Малишка Кід щось сказав півголосом Лі, котра злісно поглянула на Неда.

Вона відповіла, єхидно розсміявшись:

– Авжеж, джентльмен до кінчиків нігтів.

– Заходьте, містер Бомонт, – вів далі Діспейн, – ви вже зі всіма знайомі, чи неправда?

Нед пройшов у кімнату.

– Як пузо? – поцікавився Малишка Кід.

Нед нічого не відповів.

– Отакої! Ти ж сказав, що прийшов сюди переговорити, а сам рота не роззявляєш. Оце так ! – вигукнув Діспейн.

– Я хочу поговорити з тобою, – мовив Нед, – та тільки хіба потрібно цим людям бути присутніми при нашій розмові?

– Мені – потрібно, тобі – ні. Якщо вони тобі заважають, виходь. Тебе ніхто не тримає, – відповів Діспейн.

– Я маю до тебе справу.

– О, так! Ти говорив щось про гроші, – Діспейн з посмішкою обернувся до Малишки Кіда. – Адже він говорив щось про гроші, Малишка, га?

Малишка Кід зробив кілька кроків і став біля вхідних дверей.

– Так, говорив, тільки я не пам'ятаю, що, – відповів він сиплим надтріснутим голосом.

Нед зняв пальто і кинув його на спинку великого крісла. Затим він опустився в це крісло і засунув за спину капелюх.

– На цей раз я прийшов по іншій справі. Я ... зачекай хвильку. – Він витяг з внутрішньої кишені піджака документ, розгорнув його, пробіг очима і продовжив: – Я тут в якості спеціального слідчого окружної прокуратури.

На якусь долю секунди веселий блиск в очах Діспейна згас, але він зразу знайшовся:

– Ого, та ти вийшов у люди! Коли я тебе бачив востаннє, ти ходив у Поля в холуях.

Нед склав документ і засунув його назад до кишені.

– Ну що ж, давай, – продовжив Діспейн. – Покажи нам, як це робиться. – Він усівся лицем до Неда і покачав своєю величезною головою. – Чи ж не хочеш ти сказати, що приїхав до Нью Йорка здалеку тільки для того, щоб розпитати мене про вбивство Тейлора Генрі?

– Авжеж.

– Дуже жаль. Міг не обтяжувати себе. – Діспейн широким жестом вказав на валізи, що лежали на підлозі. – Як тільки Лі сповістила мене, що сталося, я почав збиратися, щоб повернутися назад і посміятися над вашою провокацією.

– Провокацією? Це ти Лі скажи! Вона дала поліції ці свідчення, – відповів Нед. Він сидів, ліниво розвалившись у кріслі, одну руку тримаючи за спиною.

– Атож, – втрутилася Лі сердито, – а що мені було робити, коли цей покидьок їх до мене прислав?

– Лі, звісно, дура безглузда, але ті векселі нічого не варті, – сказав Діспейн. – Вони ...

– Це я-то дура? – вискнула Лі. – А хто примчав сюди, щоб попередити тебе? І це після того, як ти втік зі всім, на що міг накласти свої смердючі лапи ...

– Саме так, – з люб'язною посмішкою підтвердив Діспейн. – Твій приїзд і доводить, що ти дурепа. Ти його на мене навела.

– Ось воно як? Раз ти так, я нітрохи не шкодую, що віддала поліції ті розписки. Ну, що ти на це скажеш?

– Я тобі все скажу, почекай тільки, поки гості підуть, – відповів Діспейн і знову звернувся до Неда: – Отже, чесний Поль Медвіг вирішив віддати мене на корм, еге?

Нед усміхнувся.

– Докази проти тебе ніхто не підтасовує, Берні, і ти це знаєш. Лі дала нам ниточку, а решту ми вже самі розплутали.

– Ви тільки й маєте, що ті папірці, котрі вона дала? Адже більше нічого немає?

– У нас багато що є.

– Наприклад?

Нед знову усміхнувся

– Я міг би багато тобі розповісти, Берні, та щось не маю настрою.

– Маячня!

Від дверей долинув сиплий голос Малишки Кіда:

– Давай спустимо цього бовдура зі сходів – їхати пора!

– Зажди, – Діспейн нахмурився і знову звернувся до Неда: – Є ордер на мій арешт?

– Та я не ...

– Так чи ні? – Діспейн вже не жартував.

– Наскільки мені відомо, ні, – повагом промовив Нед.

Діспейн різко відсунув крісло і піднявся.

– Тоді забирайся до бісової матері, і живо, а ні, то я спущу на тебе Малишку.

Нед встав. Він взяв пальто, перекинув його через руку, витяг з кишені зім'ятого картуза і, тримаючи його в другій руці, серйозно зауважив:

– Ти ще пошкодуєш.

Повагом, з гідністю він вийшов з квартири. Услід йому пролунав сиплий сміх Малишки і пронизливе улюлюкання Лі.

7

Вийшовши з дому Бакмена, Нед Бомонт бадьоро закрокував по вулиці. І хоча обличчя його було, як раніше втомленим, проте очі весело блищали, а темні вусики здригалися в ледь помітній посмішці.

На першому ж розі він лицем до лиця стикнувся з Джеком.

– Ти що тут робиш? – запитав він.

– Наскільки мені відомо, я все ще працюю на вас, от я й прийшов поглянути, чи нема тут для мене роботи.

– Прекрасно! Роздобудь таксі, вони збираються змитися.

– Згода, – відповів Джек і відійшов.

Нед лишився на розі. Звідси було видно центральний і бокові під'їзди дому Бакмена. Незабаром Джек повернувся з таксі. Нед сів у машину і пояснив водію, де зупинитися.

– Що ви з ними зробили? – запитав Джек, коли машина зупинилась.

– Та так, нічого особливого.

Збігло десять хвилин.

– Дивіться, – звернувся Джек, вказуючи пальцем на таксі, що зупинилося біля одного з бокових під'їздів дому Бакмена.

Спочатку з під'їзду вийшов Малишка Кід з двома валізами. Коли він сів у таксі, вибігли Діспейн і дівчина. Машина рушила.

Джек пояснив водію, як їхати. Вони поїхали слідом за першою машиною. Їх шлях лежав по залитих вранішнім сонцем вулицях. Після численних поворотів і петлянь перша машина, нарешті, зупинилась на Західній 49-й вулиці, біля старого особняка з бурого нефарбованого кирпича. І знову Малишка Кід вийшов першим. Він поглянув праворуч, ліворуч, підійшов до дверей дому, відчинив їх. Затим повернувся до таксі. Діспейн і дівчина хутко вийшли з машини і пройшли в дім. Малишка з валізами пішов за ними.

– Залишайтесь у машині, – кинув Нед Джеку.

– Що ви збираєтесь робити?

– Спробувати щастя.

Джек покачав головою.

– Не той район, знову нарветесь на неприємності.

– Якщо я вийду з Діспейном, змивайся.