Скляний ключ - Сторінка 5

Розплатившись з коридорним, він приніс із ванної склянку і підсунув крісло до вікна. Чекаючи дзвінка, він сидів, палив, пив і безтямно дивився на другий бік вулиці.

"Хелло, – сказав він у слухавку. – Так, Джек ... Щойно ... Де? ... Ага ... Ага, зараз їду.

Він відхлебнув ще віскі, зсунув на потилицю капелюха, котрий був йому замалий, одягнув пальто, що валялося на спинці стільця, поплескав себе по кишені, згасив світло і вийшов.

Було десять хвилин по дев'ятій. Проминувши двостулчасті скляні двері, над котрими у всю висоту будинку яскравим електричним сяйвом виблискувала вивіска "Том і Джеррі", Нед Бомонд потрапив до вузького коридора. Єдині двері у лівій стіні вели до маленького ресторану.

Чоловік, що сидів за столиком у кутку, піднявся і поманив його пальцем. Чоловік був франтуватий, з лискучим, досить красивим смуглявим обличчям.

Нед підійшов.

– Привіт, Джек, – привітався він, потискаючи простягнуту руку.

– Вони нагорі, дівиця і ці Бруки, – повідомив Джек. – Вам би краще сісти тут, спиною до сходів. Якщо вони здумають вийти, я їх засічу. І його теж, якщо він прийде. А вас він не розгледить – тут повно народу.

Нед сів за столик.

– Вони чекають його?

Джек знизав плечами.

– Не знаю. В усякому разі, вони тягнуть час. Хочете перекусити? Випивки ви тут унизу не отримаєте.

– А мені випити хочеться, – сказав Нед. – А хіба нагорі не знайдеться потайного місця, де нас не буде видно?

– Та це ж просто забігайлівка. Там, правда, є парочка кабінок, вони нас там, може, й не побачать, але якщо Берні прийде, він миттю все усіче.

– Ризикнемо. Мені треба випити, а з ним, якщо він появиться, я врешті-решт зможу поговорити й тут.

Джек з цікавістю поглянув на Неда, потім відвів очі і промовив;

– Діло ваше. Піду погляну, чи є вільна кабінка. – Він трохи повагався, знову знизав плечами і вийшов.

Повернувшись у кріслі всім тілом, Нед стежив, як франтуватий молодий чоловік піднімався по сходах. Він не зводив очей зі сходів доти, доки Джек не спустився і не поманив його пальцем. Коли Нед підійшов, він доповів:

– Вільна найліпша кабіна, дівиця сидить спиною, отож ви зможете подивитися на Бруків, коли будете проходити повз.

Вони піднялися нагору. Кабіни – столики і лавки, відділені від зали невисокими перегородками, були розташовані праворуч від сходів. Їм довелося повернути голови, щоб бачити через широку арку бар і верхній зал ресторана.

Нед прямо дивився в спину Лі Уілшир. Вона була в палевій сукні без рукавів і коричневому капелюшку. Зі спинки стільця недбало звисала хутряна шубка. Він поглянув на її супутників. Ліворуч від Лі розвалився блідий мужчина з витягнутим підборіддям і гачкуватим носом, таке собі хижаче створіння років сорока. Лицем до неї сиділа повнотіла рудоволоса жінка з широко розставленими очима. Вона сміялася.

Нед пройшов услід за Джеком у кабіну. Вони сіли по різні боки стола. Нед – спиною до зали, ближче до виходу, під прикриттям дерев'яного крила перегородки. Пальто він здійняв, а капелюха знімати не став.

Підійшов офіціант.

– Віскі, – замовив Нед.

– Джину з содовою, – замовив Джек.

Джек розпечатав пачку сигарет, витяг одну і, пильно розглядаючи її, процідив:

– Тут ви розпоряджаєтеся, а я працюю на вас. Проте мушу сказати: це не найліпше місце для розмови з ним, раз у нього є тут друзяки.

– Чи є?

Джек засунув сигарету в куточок рота, і вона, мов дирижерська паличка, зарухалася у такт його словам.

– Ну, якщо вони його чекають саме тут, він, мабуть, постійно тут вештається.

Офіціант приніс келишки. Нед відразу випив свій і бридливо поскаржився:

– Тільки по склу розмазалось.

– Що правда, те правда, – погодився Джек і відхлебнув ковток джина. Потім підніс до сигарети сірника, припалив і зробив ще один ковток.

– Ось що, – мовив Нед, – як тільки він тут об'явиться, я візьму його в оборот.

– Ну, що ж. Можна й так. – Красиве, смугляве лице Джека було непроникне. – А мені що робити?

– Нічого. Я сам справлюся, – відповів Нед і кивнув офіціанту.

Бомонт замовив подвійну порцію шотландського віскі, Джек – ще раз джин з содовою. Не встигли принести віскі, як Нед осушив свій келишок. Джек, лишивши перший келишок недопитим, почав потягувати з другого. Нед замовив ще одну подвійну порцію і ще одну, а Джек все ще допивав свій джин.

І тут на сходинковій площадці з'явився Берні Діспейн.

Джек, весь час стеживший за входом, побачив його і наступив Неду на ногу. Бомонд, відвів погляд від порожнього келиха, і в очах його спалахнув холодний жорсткий вогник. Він сперся долонями на стіл і встав. Вийшовши з кабіни, він підійшов впритул до Діспейна.

– Віддавай мої гроші, Берні, – сказав він.

Чоловік, який піднімався слідом за Діспейном, втиснувся між ними і сильно штовхнув Неда у живіт лівою рукою. Він був невисокого зросту, але плечі мав важкі і кулаки, як чавунні гирі.

Нед відлетів до перегородки, скорчившись від болю, коліна у нього підігнулися, але він не впав. На мить він так і завмер. Очі його оскляніли, обличчя позеленіло. Він пробурмотів щось нерозбірливе і рушив до сходів.

Блідий, з непокритою головою, він, хитаючись, спустився донизу, пройшов через залу, вийшов на вулицю і зупинився на узбіччі. Там він виблював. Потім вліз у таксі, котре стояло в кількох метрах від входу, і велів водію їхати в Грінвіч Вілледж.

3

Біля дому з сірими кам'яними східцями Нед Бомонт зупинив таксі. З розчахнутих підвальних дверей на темну вулицю виплескувалися шум і світло. Через ці двері він пройшов у довгу вузьку кімнату, де два бармени в білих куртках змішували напої для десятка людей, що сиділи вздовж довгої стойки, а два офіціанти обслуговували тих, що сиділи за столиками.

– Побий мене грім, та це ж Нед! – вигукнув лисий бармен. Він перелив у високий бокал якусь рожеву суміш і простягнув через стойку мокру руку.

– Привіт, Мак, – відізвався Нед.

Потім потисли один одному руки з одним із офіціантів, і з товстим червонощоким італійцем, котрого назвав Тоні. Коли з взаємними привітаннями було скінчено, Нед заявив, що він не проти замовити випивку.

– Нічого подібного! – обурився Тоні. Він постукав по стойці порожнім бокалом. Не продавай сьогодні цьому хлопцю нічого, навіть склянки води, – наказав він, коли бармени поглянули на нього. – Все, що він побажає – за рахунок закладу.

– Сперечатись не буду, лише б напоїли. Двойну порцію віски!

Дві дівчини в другому кінці кімнати піднялися зі своїх місць і крикнули:

– Агов, Нед!

– Зараз повернуся, – пообіцяв Нед і направився до дівчат. Вони обійняли його, засипали запитаннями, познайомили зі своїми супутниками і посадили за свій столик.

Він сів, і у відповідь на їх запитання повідомив, що до Нью Йорка він повернувся тимчасово, а не назавжди і пити буде шотландське віскі двойними порціями.

Біля третьої години ранку вони піднялися з-за столу. З бара Тоні вони пішли в другий, подібний до першого, як дві краплі води, і там всілися за точно такий же столик і пили те ж саме, що й раніше.

В половині четвертої один з чоловіків встав і пішов, не попрощавшись. Хвилин через десять Нед, другий чоловік і обоє дівчат теж піднялися. На розі вони сіли в таксі, поїхали в готель біля Вашингтон-скверу і висадили там другого чоловіка з одною з дівчат.

Дівчина, яка лишилася, котру Нед називав Федінк, повезла його до себе, на 73-у вулицю. В квартирі було дуже спекотно. Коли Федінк відчинила двері, тепле повітря хвилею вирвалося їм назустріч. Дівчина зробила три кроки, зітхнула і повалилася на підлогу.

Нед зачинив двері і спробував її розбудити, але вона не прокидалася. З великим зусиллям він дотягнув її до спальні і уклав на покриту квітчастим покривалом кушетку. Знявши з неї верхній одяг, він розшукав ковдру, прикрив її і розчахнув вікно. Потім пройшов у ванну, де його знову вирвало. Після цього він повернувся до вітальні, ліг, не роздягаючись, на диван і заснув.

4

Неда Бомонта розбудив телефон, що задзеленчав над самою його головою. Він відкрив очі, спустив ноги на підлогу і роззирнувся. Побачивши телефон, він заспокоївся і закрив очі.

Телефон продовжував дзеленчати. Нед застогнав, заворочався і знову відкрив очі. Звільнивши ліву руку, він підніс її до очей і примружившись , поглянув на годинника. Скельця на циферблаті не було, і стрілки зупинилися за дванадцять хвилин дванадцята.

Ще поворочавшись, він умостився на лівому боці, підсунув під голову зігнуту в лікті ліву руку. Телефон продовжував дзеленчати. Нед оглядівся тужливими мутними очима. В кімнаті горіло світло. Через відкриті двері він бачив укутані ковдрою ноги Федінк.

Він знову застогнав і привстав, пригладжуючи рукою розкуйовджене темне волосся, стискаючи скроні долонями. Його губи пересохли і потріскалися. Він провів по губах язиком і скорчив гримасу. Затим він встав, покашлюючи, зняв рукавички і пальто, кинув їх на диван і пройшов у ванну.

Вийшовши з ванної, Нед підійшов до кушетки і поглянув на Федінк. Вона спала важким сном, уткнувшись обличчям у подушку. Одна її рука у блакитному рукаві була закинута високо над головою. Телефон перестав дзеленчати. Нед поправив краватку і повернувся до вітальні.

На столику між двома кріслами у відкритій коробці лежали три сигарети "Мюрад" з золотим пояском. Він взяв одну, пробурмотів без тіні гумору: "Піжонство?", знайшов сірники, запалив і направився до кухні. Там він витиснув у високий бокал сік із чотирьох помаранчів і випив.

Відтак він зварив і випив одну за другою дві чашки кави. Коли він виходив з кухні, пролунав безнадійно тужливий голос Федінк:

– Де Тед? – вона злегка розплющила одне око.

Нед підійшов до неї.

– Хто такий Тед? – запитав він.

– Хлопець, з котрим я була.

– А ти хіба була з хлопцем? Звідки мені знати?

Вона позіхнула так, що хруснули щелепи.

– Котра тепер година?

– Цього я теж не знаю. Ранок, мабуть.

Вона потерлася лицем об подушку.

– Хороша ж я! Вчора обіцяла вийти за нього заміж, а потім кинула, щоб притягти до себе додому першого зустрічного пияка. – Вона стисла в кулак і знову розжала затікшу руку. – А може я й не вдома?

– В усякому разі, ключ від цієї квартири був у тебе, – відповів Нед. – Хочеш помаранчевого соку і кави?

– Нічого в світі не хочу, тільки померти. Можеш ти піти, Нед, і ніколи більше не повертатися?

– Мені це буде важко, – роздратовано відповів він, – та я спробую.

Він вдягнув пальто, натягнув рукавички, витяг з кишені пом'ятого темного картуза, напнув його на голову і вийшов.

5

Півгодини пізніше Нед Бомонт був у своєму готелі і грюкав у двері 734-го номера.