Скляний ключ - Сторінка 4

Я цього не стерплю. Інакше мені кришка. Я його розшукаю. Я й так поїду за ним, але ти дуже мені допоможеш, якщо забезпечиш мене папірцем.

Медвіг поплескав Неда по щоці.

– Отакої! – сказав він. – Звісно, я все влаштую. Не хотів би я, щоб ти в це занурювався, та раз така справа, краще за все зробити тебе спеціальним слідчим окружної прокуратури. Ти ніби будеш у підпорядкуванні у Фарра, але ніс у твої справи він сунути не посміє.

Місіс Медвіг встала і зібрала зі столу.

– Якби я не взяла собі за правило не втручатися в чоловічі справи, – промовила вона суворо, – я сказала б вам парочку теплих слів. Займаються Бог знає якими справами, котрі дуже просто можуть їх вплутати в, Бог знає, які неприємності.

Нед усміхався доти, поки вона не вийшла з кімнати. Коли вони лишилися самі, він наче стер усмішку з лиця і сказав:

– Ти можеш влаштувати, щоб все було готове до полудня?

– Певна річ, – згодився Медвіг, підводячись. – Я подзвоню Фарру. І якщо тобі ще щось знадобиться, ти знаєш – я до твоїх послуг.

– Гаразд, – відповів Нед.

Медвіг вийшов з кімнати. Зайшла Джун і почала збирати зі столу.

– Міс Опаль спить? – запитав Нед.

– Ні, сер. Я щойно віднесла їй чай з сухариками.

– Будь ласка, довідайтесь, чи можна мені заглянути до неї на хвильку.

– Зараз, сер!

Коли негритянка вийшла, Нед встав з-за столу і почав міряти кроками кімнату. Щоки його горіли. Він зупинився, тільки коли знову увійшов Медвіг.

– Все гаразд, – сповістив Медвіг. – Якщо не буде Фарра, зайдеш до Барбероу. Він все оформить, і йому не обов'язково пояснювати, що до чого.

– Дякую, – сказав Нед і озирнувся на Джун, яка стояла у дверях.

– Вона говорить, щоб ви зайшли, – оголосила негритянка.

9

Кімната Опаль Медвіг була витримана в блакитних тонах. Коли Нед зайшов, Опаль у сріблясто-блакитному халатику лежала на високо збитих подушках. Вона була така ж блакитноока, як батько і бабуся, з такими ж, як у них, чіткими рисами обличчя і довгими ногами. Її рожева шкіра була ніжною, як у дитини. Зараз її почервонілі очі припухли від сліз.

Кинувши сухарик на піднос, Опаль простягла Неду руку і усміхнулась, показавши міцні білі зуби.

– Привіт, Нед! – Голос її тремтів.

Він не став потискати їй руку, а лише легенько вдарив по ній долонею.

– Привіт, мала! – Він сів у ногах ліжка, закинув одну за другу довгі ноги і витяг з кишені сигару. – Тобі не стане гірше від диму?

– Ні, паліть, будь ласка, – дозволила вона.

Нед кивнув, поклав сигару назад до кишені і серйозно поглянув їй прямо в обличчя. Його очі світилися співчуттям. Голос звучав глухо:

– Я знаю, мала, це важко.

Вона втупилася на нього по-дитячому невинним поглядом.

– Ні, що ви! Голова майже пройшла, та й не дуже вона боліла. – Голос її потвердішав.

Нед криво усміхнувся.

– Я вже став чужим?

Поміж брів у неї пролягла невелика складка.

– Я не розумію, про що ви, Нед.

Суворо дивлячись на неї, він процідив крізь зуби:

– Я – про Тейлора.

Піднос на її колінах похитнувся, але обличчя не змінило виразу.

– Так, але, бачите, я не зустрічалась з ним вже кілька місяців, відтоді, як тато ...

Нед Бомонт різко піднявся.

– Ну, що ж, чудово – кинув він через плече, направляючись до дверей.

Дівчина мовчала.

Він вийшов з кімнати і спустився донизу.

Поль Медвіг одягав у холлі пальто. Він сказав:

– Я їду до центру, в контору, мені треба владнати справу з контрактами по каналізації. Якщо хочеш, я тебе підкину до Фарра.

– Чудово, – погодився Нед, але тут згори пролунав голос Опаль:

– Нед! Нед!

– Зараз! – крикнув він їй, потім обернувся до Медвіга: – Якщо ти поспішаєш, не чекай.

Медвіг поглянув на годинника.

– Мені треба бігти. Побачимося ввечері, у клубі.

– Ага, – пробурмотів Нед і знову пішов нагору.

Піднос стояв тепер у ногах ліжка.

– Зачиніть двері, – попросила дівчина. Коли він виконав прохання, вона посунулась і звільнила йому місце поруч із собою. – Навіщо ви так?... – запитала вона з докором.

– Ти не повинна мені брехати, – заявив він похмуро, присідаючи на ліжко.

– Але, Нед, ... – Її блакитні очі буравили Неда.

– Коли ти останній раз бачила Тейлора? – запитав він.

– Ви хочете знати, коли я з ним говорила? – І обличчя, і голос здавалися щирими. – Та вже кілька тижнів минуло, як ...

– Ну, що ж! – Нед знову піднявся.

Йому лишався один крок до дверей, коли вона вигукнула:

– Нед, не треба, мені й так тяжко!

Він повільно обернувся, його лице нічого не виражало.

– Хіба ми не друзі? – запитала вона.

– Ага, – відповів він без особливого ентузіазму. – Однак, про це якось забуваєш, коли тобі брешуть.

Вона повернулася на бік, поклала голову на подушку і беззвучно заплакала. По подушці розповзлася волога сіра пляма.

Він повернувся, сів поруч і обійняв її. Вона поклала голову до нього на плече.

Кілька хвилин Опаль плакала мовчки. Затим звідти, де її рот був притиснутий до його піджака, донеслися приглушені слова:

– Ви ... ви знали, що я з ним зустрічалась?

– Так.

Вона стривожилась, сіла прямо.

– А тато знав?

– Не думаю, точно не знаю.

Вона знову опустила йому голову на плече, і її наступні слова були ледь чутні:

– О, Нед, я вчора провела з ним півдня, до самого вечора.

Він обійняв її ще міцніше, але не сказав ні слова.

– Хто, хто міг це зробити? – запитала вона трохи згодом.

Він зіщулився.

Несподівано вона підвела голову. Тепер це вже була не слабка дівчина.

– Ви знаєте, Нед?

Він повагався, провів язиком по губах, а потім пробурмотів:

– Думаю, що знаю.

– Хто?! – скрикнула вона.

Він знову повагався, затим, уникаючи її погляду, запитав, чітко видавлюючи кожне слово:

– Ти обіцяєш до пори нікому про це не розповідати?

– Так, – швидко відповіла Опаль, але коли Нед почав говорити, вона схопила його обома руками за плече. – Зачекайте. Я не можу нічого обіцяти, поки ви не пообіцяєте, що їм це не зійде з рук, що їх спіймають і покарають.

– Цього я обіцяти не можу. Цього ніхто не може обіцяти.

Вона пильно вдивлялася в нього, покусуючи губи.

– Гаразд, обіцяю. Хто?

– Він тобі коли-небудь говорив, що винен багато грошей букмекеру на ім'я Берні Діспейн?

– Так це Діспейн? ...

– Я так думаю, але ти мені відповідай, він коли-небудь говорив про це ...

– Я знала, що у нього неприємності. Проте він не говорив, які саме. Правда, він сказав, що посварився з батьком через якісь гроші, і що він у відчаї, – це його слова.

– Він споминав ім'я Діспейна?

– Ні. А що між ними було? Чому ви думаєте, що це Діспейн?

– У нього були боргові розписки Тейлора більше ніж на тисячу доларів, а грошей отримати він ніяк не міг. Вчора Діспейн зненацька виїхав. Зараз його шукає поліція. – Він понизив голос, поглянув на неї скоса. – Ти можеш дещо зробити, щоб допомогти їм спіймати його.

– Що я маю зробити?

– Це, правда, не дуже чесно. Розумієш, щоб осудити Діспейна, потрібні докази. Але ж якщо він винний, ти ж згодишся допомогти? Ну, загалом, треба зробити дещо не цілком законне, щоб напевне притиснути його.

– Все що завгодно!

Він зітхнув і покусав губу.

– Що треба зробити? – запитала вона нетерпляче.

– Я хочу, щоб ти дістала мені один з його капелюхів.

– Що?!

– Мені потрібен один капелюх із капелюхів Тейлора. Ти зможеш його роздобути?

Опаль нічого не розуміла.

– Але для чого, Нед?

– Щоб напевне загнати Диспейна у куток. Це все, що я можу поки що сказати. Зможеш ти його дістати чи ні?

– Я ... я думаю, що зможу, але я б хотіла ...

– Коли?

– До вечора, мабуть, – сказала вона, – але я б хотіла ...

Він знову обірвав її:

– Тобі нема чого знати все. Чим менше людей знають про це, тим краще. Те ж саме про капелюх. – Він обійняв її і притягнув до себе. – Ти його справді любила, мала, чи тільки тому, що батько ...

– Я його любила. – Вона схлипнула. – Я цілком певна. Я певна.

Глава друга. ФОКУС З КАПЕЛЮХОМ

1

Нед Бомонт, зсунувши на потилицю капелюха, який був йому замалий, пройшов слідом за носильщиком через вокзал Гренд-сентрал до виходу на 42-у вулицю, а звідти до темно-вишневого таксі. Він розплатився з носильщиком, сів у машину, назвав готель неподалік від Бродвею, в районі сорокових вулиць, і, запаливши сигару, відкинувся на спинку сидіння. Поки таксі повільно тяглося в потоці машин, що направлялися до бродвейських театрів, Нед встиг пожувати свою сигару.

Біля Медісон-авеню зелене таксі, що вискочило з-за рогу на червоне світло, врізалося на повному ходу у вишневе таксі Бомонта і відкинуло його на машину, що стояла біля тротуара. Нед скоцюрбився у кутку під ливнем битого скла.

Потім він випрямився, струсив з себе осколки і виліз із машини прямо в гущу гаволовів, що зібралися. Ні, він не поранений, запевнив він їх. Він відповів на запитання поліцейського, відшукав капелюха, котрий був йому замалий, знову надів його, велів перенести свої валізи в друге таксі, назвав готель новому водію і всю дорогу сидів, понуро забившись у куток машини.

В готелі, розписавшись в регістраційній книзі, він запитав порт'є, чи немає йому листів, і отримавши дві телефонограми і два заклеєних конверти без поштових штемпелів.

Коридорного, провівшого його в номер, він попросив принести пінту хлібного віскі. Коли коридорний вийшов, Нед зачинив двері на ключ і прочитав телефонограми. Вони були помічені цим днем. Обидва рази дзвонив Джек. Перша була прийнята о четвертій годині п'ятдесят хвилин дня, друга – о восьмій годині п'ять хвилин ввечері. Він поглянув на годинника, було вже вісім сорок п'ять.

Перша записка сповіщала: "В Химері". Друга: "У Тома і Джеррі. Подзвоню пізніше."

Далі Нед розпечатав один їз конвертів. У ньому було два аркушика, списаних крупним кособоким чоловічим почерком і датованих напередодні.

"Вона зупинилась в "Матені", номер 1211, під іменем Айлін Деіл із Чикаго. Ще з вокзалу дзвонила кілька разів по телефону. Зустрілась із чоловіком і жінкою, котрі живуть на 30-й вулиці у Істсайді. Вони обійшли багато місць, в основному кабаків, очевидно, що шукають його, але поки що їм не щастить. Прізвище чоловіка і жінки – Брук. Я в 734-му номері."

Листок паперу у другому конверті, списаний тим же почерком, був помічений цим днем.

"Сьогодні вранці бачився з Дьюардом, він говорить, що нібито не знав, що Берні у місті. Подзвоню пізніше."

Обидва листи були підписані – "Джек."

До того часу, коли коридорний приніс йому віскі, Нед встиг помитися, витягти з чемодана свіжу білизну, перевдягнутися і запалити сигару.