Сніданок у Тіффані - Сторінка 14

Я не здивуюсь, якщо вона уже тепер вдома.

*

Та вдома її не було; не повернулася вона й наступного ранку, коли я прийшов нагодувати її кота. Ключа я не мав, а тому спустився пожежними сходами й заліз до помешкання у вікно. Кіт був у спальні, але не сам: нахилившись над розчиненою валізою, там стояв якийсь чоловік. Я переступив через підвіконня, і ми обидва, запідозривши один в одному злодія, обмінялися настороженими поглядами. Незнайомець мав гарне обличчя, гладко зачесане лискуче волосся і дуже скидався на Жозе; та й речі, що їх він складав до валізи, належали Жозе: то була частина його гардеробу, що зберігалась у Холлі, і вона без кінця клопоталася тими костюмами та черевиками, несучи їх то чистити, то лагодити. І вже певний, яка буде відповідь, я спитав його:

— Вас прислав містер Ібарра-Йєгер?

— Я її кузен,— сказав він з обережною усмішкою і таким жахливим акцентом, що я насилу зрозумів його.

— А де сам Жозе?

Він повторив моє запитання, ніби перекладаючи його на іншу мову.

— A-а, де вона? Вона чекає,— відповів і, неначе позбувшись мене, знову взявся до валізи.

Отже, дипломат збирався накивати п'ятами. Ну що ж, мене це не здивувало й анітрохи не засмутило. Та все ж таки, яка підлота.

— Його б годилося відшмагати батогом.

Кузен захихотів; він напевне зрозумів мене. Зачинивши валізу, він витяг з кишені листа.

— Моя кузен, вона просив залишати це для її подруг. Ви зробить ласку?

На конверті було нашвидкуруч нашкрябано: "Для міс X. Голайтлі. Через довірену особу".

Я сів на ліжко Холлі, пригорнув до себе її кота й усім своїм єством відчув такий біль за неї, який відчула б і вона сама.

— Так, я зроблю ласку.

*

І зробив, хоч як мені не хотілося. Але забракло мужності знищити того листа, а згодом сили волі, щоб не витягти його з кишені, коли Холлі дуже обережно запитала мене, чи не маю я часом якоїсь звістки від Жозе. То було вранці третього дня; я сидів біля її ліжка в пропахлій йодом і суднами лікарняній палаті. Її поклали туди першої ж ночі після арешту.

— Ну що ж, любий,— привітала вона мене, коли я навшпиньках підійшов до неї, несучи в руках блок сигарет "Пікаюн" та букетик осінніх фіалок,— я таки втратила нащадка.

На вигляд їй не можна було б дати й дванадцяти років: волосся кольору ванільного морозива зачесане назад, очі — цього разу без темних окулярів — чисті, мов джерельна вода; аж не вірилось, що їй довелося знести таке. Але то була правда.

— Хай йому чорт, я мало не гигнула. Ні, без жартів, та гладуха вже була вхопила мене за барки. А сама реготала до упаду. Я, здається, не встигла розказати тобі про неї. Та й сама її вперше побачила, тільки як ото помер мій брат. Спочатку я ніяк не могла збагнути, куди він подівся й що це означає — Фред помер. А тоді побачила її: вона була зі мною в кімнаті, гладенна така руда паскуда, і гойдалася в кріслі-гойдалці, і колисала на руках мого Фреда, і гоготала, мов духовий оркестр. Ото сміхота! Але все це і в нас попереду, друже: та стара блазниха тільки й жде, щоб дати нам під зад. Тепер ти розумієш, чого я тоді оскаженіла й почала все трощити?

Крім адвоката, що його найняв О. Дж. Берман, я був єдиний, кому дозволили відвідувати її. У палаті з нею лежали ще три хворі: схожі на трійню близнят жінки, що з цікавістю розглядали мене,— не те щоб неприязно, але надто пильно,— і шепотілися проміж себе по-італійському.

Холлі пояснила:

— Вони думають, що ти мій спокусник, любий. Що ти звів мене й покинув.— А коли я запропонував вивести їх з омани, сказала: — Не можу. Вони не розуміють по-англійському. Та й сама я нізащо не стала б псувати їм утіхи.

От тоді вона й спитала мене про Жозе.

Коли вона побачила лист, очі її примружились, а уста викривила тонка, силувана усмішка, що враз постарила її на багато років.

— Любий,— мовила вона,— висунь, будь ласка, оту шухляду і дай мені мою сумочку. Дівчині не годиться читати такі речі з ненафарбованими губами.

Поглядаючи в маленьке дзеркальце, вона запудрила й замазала на обличчі всі, до найменшого, сліди своїх дванадцяти років. Нафарбувала губи, підрум'янила щоки, підвела очі чорним олівцем, відтінила голубим повіки; тоді поприскала на шию одеколоном "4711", почепила на вуха перлові сережки й наділа темні окуляри. Сховавшись за цим панцером, вона скрушно похитала головою з приводу свого задавненого манікюру, а вже по всьому тому розірвала конверт, і її очі швидко побігли по рядках листа; і що далі вона читала, то жорсткіша й тонша ставала її силувана усмішка. Нарешті вона попросила сигарету. Глибоко затяглася.

— Яка погань. Але божественна,— і, кинувши мені листа, сказала: — Може, стане в пригоді, якщо колись надумаєш писати роман з життя пацюків. Е ні, не будь жаднюгою, читай уголос. Я теж хочу послухати.

Початок був такий: "Моя люба дівчинка..."

Холлі одразу ж спинила мене. Їй хотілося знати мою думку про почерк. Я не мав ніякої думки: то було чітке, досить густе, нічим не примітне письмо.

— Оце ж він весь як є. Застебнутий на всі гудзики, з вічним запором,— промовила вона.— Читай далі.

— "Моя люба дівчинка, я покохав тебе, вважаючи, що ти не така, як інші. Але уяви собі мій розпач, коли так грубо й скандально з'ясувалося, що ти зовсім не та жінка, яку чоловік моєї віри й становища міг би взяти собі за дружину. Я глибоко засмучений тими ганебними обставинами, які тебе спіткали, і не знаходжу в собі сили додати до загального осуду й свою частку. Тож сподіваюся, що й у твоєму серці не знайдеться осуду для мене. Я повинен оберігати честь своєї родини, своє ім'я, і коли доходить до цих святих для мене речей, я стаю боягузом. Забудь мене, прекрасне дитя. Мене тут більше немає. Я виїхав додому. Та нехай господь бог не залишить тебе і твою дитину. Нехай він буде добріший до тебе, ніж — Жозе".

— Ну як?

— Я б сказав, по-своєму чесно. Навіть зворушливо.

Зворушливо? Оця дрисня?

— Зрештою, він же сам пише, що він боягуз. І з його погляду, ти повинна зрозуміти...

Та Холлі не хотіла визнати, що розуміє; проте її обличчя, незважаючи на косметичну заслону, виказувало її.

— Гаразд, він має чим виправдатись. Але все одно він пацюк. Величезний, гігантський пацюк, як і Расті. Як Бенні Шаклет. А, будь воно все прокляте,— мовила вона, кусаючи кулак, наче вередлива дитина.— Я ж його справді кохала. Цього пацюка.

Італійська трійня уявила собі, що то любовна crise[17], і, віднісши розпач Холлі на мій карб, осудливо зацокала на мене язиками. Мене це тільки потішило: хоч хтось міг подумати, що Холлі до мене не байдуже. Я дав їй ще одну сигарету, вона ковтнула диму й заспокоїлась. Тоді сказала:

— Дякую, малий. І за те тобі дякую, що ти такий кепський вершник. Коли б мені не довелося взяти на себе роль благородної рятівниці, то лишалося б тепер тільки сподіватись на дармовий харч у родільні для незаміжних матусь. А так добряча скачка — і ось тобі наслідок. Але я до la merde наполохала все поліційне кодло, сказавши, що в цьому винна ота міс Лесбос, яка мене стукнула. Еге ж, я їх тепер можу притягти по багатьох статтях, включаючи й незаконний арешт.

Досі ми обминали в розмові оте куди страшніше лихо, що звалилося на неї, і від цієї жартівливої згадки про нього мені стало моторошно: так ясно вона свідчила про те, що Холлі просто нездатна усвідомити, які лиховісні перед нею перспективи.

— Слухай, Холлі,— мовив я, подумки наказуючи собі: будь сильний, розважливий, будь мужчиною.— Слухай, Холлі. Не можна обертати це на жарти. Треба поміркувати, як діяти далі.

— Молодий ти ще говорити зі мною таким тоном. Зелений. Та й, між іншим, що тобі до цього?

— Нічого. Крім того, що я тобі друг і тривожуся за тебе. Я хочу знати, що ти збираєшся робити.

Вона потерла ніс і втупила очі в стелю.

— Сьогодні середа, так? Отож до суботи я, мабуть, посплю, щоб добряче-таки виспатись, У суботу вранці гайну до банку. Потім заскочу до себе в квартиру, спакую кілька нічних сорочок, надягну оту свою сукню від Менбоше. А тоді — прямим ходом до Айдлуайлда[18]. Де, як ти знаєш, мене чекає пречудове місце в пречудовому літаку. А коли вже ти такий мій друг, то я дозволю тобі помахати мені на прощання. Прошу тебе, перестань крутити головою.

— Холлі... Холлі, це неможливо.

— Et pourquoi pas?[19] Я ж не збираюся доганяти Жозе, коли ти саме це маєш на увазі. В моєму реєстрі він серед живих не значиться. Йдеться лиш про одне: чого це мені дурно втрачати пречудовий квиток, за який заплачено гроші? До того ж я ніколи не була в Бразілії.

— Якими пілюлями тебе тут годують? Невже ти не розумієш, що тебе звинувачено в карному злочині? Якщо ти втечеш із-під поруки й тебе схоплять, то засадять уже так, що не вийдеш. Та навіть якщо й не схоплять, ти вже ніколи не зможеш повернутися додому.

— Ха, оце налякав! Дім людини там, де вона почуває себе вдома. А я тільки шукаю такого місця.

— Ні, Холлі, це нерозумно. Ти ж ні в чому не винна. Треба вистояти.

— "Наддай, хлопці, наддай!" — мовила вона й випустила дим мені в обличчя. Проте мої слова таки справили на неї враження; очі її розширились, неначе побачили те саме страшне видиво, яке стояло перед моїми очима: залізні камери, сталеві коридори, важкі гратчасті двері, що, лунко грюкаючи, зачиняються за нею.— А, розтуди його все,— сказала вона й загасила сигарету.— Це ще велике питання — чи вони мене схоплять. Якщо ти триматимеш bouche fermeé[20]. Слухай, любий, не суди мене.— Вона поклала руку на мою і стиснула її в раптовому припливі щирості.— У мене немає вибору. Я говорила з адвокатом... Ні, я й словом не обмовилась йому про Ріо, бо він скоріше сам продасть мене поліції, аніж втратить гонорар, не кажучи вже про ті грошенята, що їх заклав за мене О. Дж., хай благословить його бог. Але колись, ще там, на Заході, я допомогла йому виграти на одній здачі в покер куди більше, ніж десять тисяч, отож ми з ним квити. Ні, річ в іншому. Все, що треба од мене тим гадам,— це потиснути мене на дурняка й виставити свідком проти Саллі, а віддавати мене до суду ніхто не збирається, бо нема в них проти мене жоднісінького доказу. То от, нехай я така-перетака, зіпсута до кісток, але свідчити проти друга не стану. Навіть коли вони доведуть, що він отруювач. Я міряю людей своєю міркою — тим, як вони до мене ставляться, а старий Саллі хоча й повівся зі мною не зовсім по-джентльменському і десь трохи схитрував, та однаково старий Саллі — чолов'яга що треба, і нехай мене краще ота гладуха вхопить, аніж я стану допомагати законникам приперти його до стіни.— Вона піднесла до обличчя дзеркальце, пригладила мізинцем помаду на губах і провадила далі: — А як по правді, то й це не все.