Світло в серпні - Сторінка 15

Бачив це, як надруковане речення, народжене й уже мертве: "Бог і мене любить", як вицвілі змиті літери на торішній афіші. "Бог і мене любить".

Він викурив цигарку, жодного разу не доторкнувшись до неї пальцями. Відкинув щиглем до дверей і недопалок. На відміну від сірника, той не погас на льоту. Крістмас спостерігав, як перевертається недокурок у повітрі за дверима. Ліг на постіль, закинув руки за голову, як лягає той, що не сподівається заснути, й подумав: "Уже від десятої години я в ліжку і не сплю. Не знаю, котра тепер година, але вже за північ, а я не можу заснути". "Це тому, що вона стала молитися за мене, — сказав він. Голос прозвучав несподівано гучно в темній кімнаті, заглушив хропіння п'яного Брауна. — Ось воно що. Вона почала молитися за мене".

Крістмас звівся з ліжка. Босі ноги рухалися безгучно. Стояв, окутаний пітьмою, в самій спідній білизні. На ліжку хропів Браун. Крістмас трохи постояв, повернувши голову на звук. Тоді рушив до дверей. У білизні, босоніж він вийшов із хижі. Надворі було трохи ясніше. Над головою повільно оберталися сузір'я. Тридцять літ він знав, що зірки є, але жодна з них не мала назви й нічого не говорила йому ні барвою, ні яскравістю, ні розташуванням. Попереду над щільною масою дерев мріли димар і гребінь даху. Самого будинку в темряві не було видно. Ані світла, ані звуку не долинало від цієї оселі, коли підійшов Крістмас і став під вікном спальні, думаючи: "А чи спить вона? Чи спить?" Двері тут ніколи не бували замкнені. Хоч у яку пору від смерку до світанку охоплювала Крістмаса хіть, він заходив у дім, ішов до її спальні, впевнено знаходячи в мóроку дорогу до ліжка. Іноді ця жінка не спала, чекала на нього й вимовляла його ім'я. Іноді він будив її твердою, грубою рукою й, бувало, так само грубо, брутально брав її, ще сонну.

Це вже два роки минуло, два роки в них позаду. Крістмас думав: "Мабуть, у цьому й полягає образа. Мабуть, я вважаю, що мене обманули, обдурили. Брехала вона про свій вік, про те, що стається з жінками певного віку". І сказав уголос, стоячи на самоті під темним вікном: "Не треба було їй молитися за мене. Нічого з нею не сталося б, якби не почала молитися за мене. Вона не винна, що постаріла й уже ні на що не годиться. Та все одно мала б втямити, що не можна було молитися за мене". Крістмас почав лаяти її. Стояв під темним вікном й обзивав її поволі, надумуючись, найпаскуднішими словами. Не дивився на вікно. У напівмόроці він неначе розглядав своє тіло, спостерігав, як воно поволі й хтиво обертається в шепоті нечистот стічної канави, немов потонулий мрець у застояному чорному ставку, повному чогось густішого, ніж вода. Крістмас торкнувся себе долонями і з притиском провів по животі, по грудях, під білизною. Вона трималася тільки на горішньому ґудзику. Колись давно у Крістмаса була білизна з усіма ґудзиками. Їх пришивала жінка. Були такі часи, та недовго. І минули. Він став крадькома забирати свій одяг із сімейного прання раніше, ніж ця жінка встигала добратися до нього й пришити відірвані ґудзики. Якось господиня випередила його, і тоді Крістмас узяв собі за звичку помічати й запам'ятовувати ті, що з'явилися на місці відірваних. Кишеньковим ножиком холоднокровно й нечуло, як хірург, відтинав ґудзики, що вона пришила.

Права долоня швидко й гладко, як колись лезо ножика, ковзнула вгору в розпірці. Ребром — легко й прудко завдала удару останньому ґудзикові. Темне повітря дихнуло на тіло, дихнуло гладко, коли одяг сповз по ногах. Прохолодний рот темряви, м'який прохолодний язик. Знову рухаючись, Крістмас відчував темне повітря, як воду, відчував росу під ногами, як ніколи досі. Пройшовши через поламану браму, спинився біля дороги. Серпневі бур'яни досягали стегон. На листках і стеблах заліг порох, осілий за місяць від возів. Попереду простягалася дорога, трохи світліша, ніж темні дерева й земля. З одного боку — місто. З другого боку дорога збігала на пагорб. Невдовзі над вершиною засвітало, позначилися обриси пагорба. Тоді стало чути авто. Крістмас не рухався. Стояв, узявшись у боки, голий, по стегна в запилених бур'янах, а тим часом наближалася машина, здолавши вершок пагорба, світячи фарами на нього. Бачив, як білішає його тіло, виступає з темряви, немов світлина у проявнику. Глянув просто в яскраві фари, коли повз нього промчала машина. З неї пролунало, відлетіло назад верещання жінки. "Білі байстрюки! — крикнув він. — Не перша з ваших сучок побачила таке диво…" Однак авто вже промайнуло. Нема кому слухати й чути. Промайнуло, увібрало пилюку й світло, втягло в себе завмерле верещання білої жінки. Стало холодно. Немовби ти прийшов сюди тільки для того, щоб стати свідком останньої дії, і ось звершилася ця дія, тепер ти знову вільний. Крістмас повернувся до будинку. Спинившись під темним вікном, пошукав, знайшов свою білизну й одягнувся. Тепер на ній взагалі не було ґудзиків, довелося підтримувати її по дорозі до халупи. Вже було чути хропіння. Якусь хвилину він постояв біля дверей, тихий, непорушний, слухаючи протяжні, хрипкі, нерівні схлипування, кожне з яких закінчувалося придушеним булькотінням. "Напевно, я розквасив йому носяру дужче, ніж здавалося, — подумав Крістмас. — Сучий виплодок". Увійшовши, він ступив до свого ліжка. Вже був ліг, але раптом спинився, завмер, не торкнувшись подушки. Мабуть, здалася нестерпною думка про те, що доведеться лежати тут аж до білого дня з п'яним, який хропе у пітьмі, а в проміжках слухати безліч голосів. Сівши, Крістмас тихо мацнув під ліжком, видобув туфлі, взувся, стягнув із постелі напівбавовняне покривало — єдину свою спальну знадобу, й вийшов надвір. Десь за триста метрів стояла конюшня — майже розвалена, коней тут не тримали вже тридцять років. Рушив до неї. Ішов доволі прудко. Тепер він розмірковував уголос: "Чому, до дідька лисого, мені кортить нюхати коней?" І пробурмотів сам собі під ніс: "Бо вони не жінки. Навіть кобила — це теж щось таке, як чоловік".

Він спав менш ніж дві години. Коли прокинувся, якраз розвиднялося. Закутавшись у покривало, лежачи на шпаруватому дощаному поді просілої понурої стайні, схожої на яскиню, де подразнювала горло тонка потерть по давно прибраному сіні й злегка тхнуло аміаком бездиханного занедбання, Крістмас бачив у віконечку без віконниць цитринове небо й високу бліду ранішню зорю літа вповні.

Почувався відпочилим, ніби проспав вісім годин поспіль. Нежданий сон, бо й годі було сподіватися заснути. Взувшись у незашнуровані туфлі, взявши під пахву складене покривало, Крістмас спустився сторчовою драбиною, намацуючи ногами невидимі струпішілі щаблі й хапаючись вільною рукою за кожен із них. Вийшов у сіро-жовтий світанок, у чисту прохолоду й глибоко вдихнув її.

Тепер хижка різко виділялася на тлі дедалі яскравішого сходу, як і купка дерев, у котрих ховався будинок — весь, крім димаря. Висока трава обважніла росою. Туфлі відразу ж промокли й холодили стопи, билинки мокрої трави, неначе гнучкі бурульки, шмагали оголені литки. Браун уже не хропів. Увійшовши, Крістмас задивився на нього у світлі з вікна на схід. Приятель дихав легко. "Прочумався, — подумав Крістмас. — Уже тверезий, і сам цього не знає. Недоробленець нещасний. — Глянув ще раз на Брауна. — Недоробленець нещасний. Лютуватиме, коли прокинеться й відчує, що знову тверезий. Напевно, ціла година знадобиться йому на те, щоб знову залити очі". Поклавши покривало, він одягнув діагоналеві штани, трохи вже бруднувату сорочку й почепив краватку-метелика. Закурив. Зав'язуючи метелика, дивився на своє тьмяне відображення в осколку дзеркала, прикріпленому цвяхами до стіни. Не зняв цупкого капелюха, що висів на гвіздку. Натомість узяв кепку з іншого гвіздка, а з-під ліжка дістав журнал — із тих, де на обкладинках або молоді жінки в спідній білизні, або чоловіки, що стріляють один в одного з пістолетів. З-під подушки він вийняв бритву, помазок, брусочок мила й поклав у кишеню.

Коли Крістмас вийшов із халупи, вже розвиднілося. Розспівалися всі пташки. Цього разу він рушив геть від дому. Проминув конюшню й вийшов на луку. Туфлі й штани скоро просочилися росою. Спинившись, обережно закасав холоші до колін і пішов далі. За лукою починався ліс. Там було не так зарошено, і Крістмас спустив холоші. Невдовзі дістався до невеликої улоговини, де било джерельце. Відклавши журнал, назбирав хмизу, розпалив багаття й сів спиною до дерева, ногами проти вогню. Незабаром мокре взуття запарувало. Тепло пішло по ногах, а тоді, зненацька розплющивши очі, він побачив високо підбите сонце, вигасле до жаринки вогнище й утямив, що досі спав. "Щоб мені луснути, якщо я не спав, — майнула думка. — Щоб мені луснути, якщо не заснув вдруге".

Цього разу він проспав більш як дві години, бо сонце вже світило на сам струмок, мерехтячи й сяючи на невпинній воді. Крістмас звівся, розпростував занімілу й затерплу спину, розрухав відлежані до кольки м'язи й вийняв із кишені бритву, помазок та мило. Навколішки поголився біля струмка, заглядаючи у водну гладінь, як у люстерко, й правлячи на туфлі довгу блискучу бритву.

Він сховав у кущах знадоби для гоління та журнал і знову почепив на шию метелика. Пустився йти. Тепер уже дім був далеченько. Півмилі було до нього, коли Крістмас вийшов на дорогу. Неподалік стояла крамничка з бензоколонкою. Зайшовши до крамнички, купив у жінки крекери та банку м'ясних консервів. І повернувся до струмка, до згарища.

Крістмас поснідав, спершись на дерево й читаючи журнал. Перед тим подужав усього одну статтю, а тепер узявся до другої. Читав усе підряд, як роман. Коли-не-коли, жуючи, переводив погляд із сторінки на пронизане сонцем склепіння листя над улоговиною. "Може, я вже зробив це, — снувала думка. — Може, тепер уже воно не дожидатиметься свого часу". Здавалося, попереду відкривається мирний жовтий день коридором, гобеленом — у світлотінь, де немає принуки й поспіху. Здавалося, що, поки сидиш тут, жовтий день у напівдрімоті споглядає на тебе, як сонний жовтий кіт. Крістмас знову став читати. Послідовно перегортав сторінку за сторінкою, раз по разу затримувався на котрійсь із них, на рядку, а може, й на слові. У ці миті він не дивився вгору.