Світло в серпні - Сторінка 17

Той дім стояв на визбутому трави майданчику, засипаному шлаком, оточеному задимленими фабричними корпусами, обмеженому триметровою дротяною огорожею, як ото обгороджують в'язничну територію чи зоопарк, а там зрідка, не з правила, напливами озиваються, цвірінькають гороб'ячими голосами діти-сироти в однакових блакитних бавовняних одностроях, не пам'ятаючи нічого, тямлячи одне: понурі стіни, понурі вікна, з яких, через те, що по сусідству комини, спливає чорними сльозами сажа.

У тихому порожньому коридорі під час тихої години перед обідом він був наче тінь — спокійний і поважний, малий навіть як на свої п'ять літ, серйозний і тихий, наче тінь. Якби тут був хтось інший, то не спостеріг би, куди подівся хлопчик, у котрих дверях зник, у котрій кімнаті. Але на цю годину тут, у коридорі, нікого не було. Він знав, що нікого нема. Робив це вже майже рік, з того дня, коли випадково наткнувся на зубну пасту дієтсестри.

Опинившись у кімнаті, босий хлопчик безшумно підійшов до умивальника й знайшов тюбик. Дивлячись, як рожевий прохолодний і гладкий черв'ячок повільно, звиваючись, виповзає на пергаментної барви палець, почув кроки в коридорі, а тоді голоси за дверима. Мабуть, розпізнав голос дієтсестри. Хай там як, а хлопчик не чекав, пройдуть вони повз двері чи ні. З тюбиком у руці, ступаючи босоніж, нечутно, як тінь, він перейшов кімнату й прослизнув за ширму, яка затуляла куток. Присів там навпочіпки серед вишуканих туфельок та розвішеного м'якого жіночого одягу. І почув, як дієтсестра та її супутник увійшли до кімнати.

Досі дієтсестра була нічим для хлопчика, хіба що незмінним додатком до їди, харчів, їдальні, до церемонії споживання за дерев'яними столами. Час від часу потрапляла на очі й не викликала ніяких гострих відчуттів, крім як спогаду про щось приємне; та й сама вона була приємна для ока — молода, пухкенька, гладенька, біло-рожева, наводила на гадку про їдальню, викликала в роті смак чогось солодкого та липкого, теж рожевого й потаємного. Цього дня, коли хлопчик уперше ввійшов до цієї кімнати й знайшов зубну пасту, він ще не знав, що це за річ — ота паста; немовби передбачав, що дієтсестра матиме щось таке, а він знайде це. Голос її супутника він теж розпізнав. Молодий медик із окружної лікарні, асистент парафіяльного лікаря, знаний у цьому притулку й ще не ворог.

Тут, за ширмою, хлопчик був у безпеці. Коли вони вийдуть, покладе пасту на місце й утече звідси. Отож сидів навпочіпки у сховку й слухав, не дослухаючись, збуджений жіночий шепіт: "Ні! Ні! Не тут. Не тепер. Нас заскочать. Хтось увійде… Ні, Чарлі! Прошу тебе!" Слова чоловіка годі було розібрати. Теж притишений голос. Звучав безжально, як досі звучали голоси всіх інших чоловіків. Хлопчик був ще замалий для того, щоб покинути світ жінок — на короткий час, а відтак знову повернутися й залишитися в цьому світі аж до смертної години. Він почув інші знайомі звуки: човгання ніг, оберт ключа в замку. "Ні, Чарлі! Чарлі, прошу тебе! Прошу тебе, Чарлі!" — шепнула жінка. Почув ще інші звуки, яких не знав: шурхіт, шепіт. Хлопчик не слухав, просто чекав, байдуже розмірковуючи, що в таку пору дивна річ — лягати спати. І знову з-за тонкої ширми долинув уже тихший жіночий шепіт: "Я боюся! Скоріше! Скоріш!"

Він сидів навпочіпки серед м'якого вбрання та взуття, що пахли жінкою. Відчував — тільки на дотик — тепер уже сплющений, а колись округлий тюбик. Не зором, а тільки смаком сприймав прохолодного невидимого черв'ячка, коли той звивався на пальці й сам собою прослизав, гострий і солодкий, у рот. Зазвичай хлопчик видушував пасти на один ковток, клав тюбик на місце й виходив із кімнати. Навіть у свої п'ять років знав, що не можна забагато вживати цього добра. Мабуть, то було попередження від тваринного інстинкту: якщо з'їсти понад міру, це зашкодить. Може, здоровий глузд йому підказував: якщо вичавити забагато, вона помітить. А тут уперше взяв більше. Досі, поки ховався й вичікував, проковтнув набагато більше, ніж можна було. Навпомацки відчував спорожнілий тюбик. Хлопчика кинуло в піт. Виявилося, що він уже добру хвилину пітніє, увесь цей час тільки те й робить, що пітніє. Тепер він уже нічого не чув. Мабуть, і пострілу за ширмою не почув би. Неначебто занурився в себе самого, спостерігав за тим, як сам стікає потом, як розтає в роті ще один хробачок пасти, котрого не хоче прийняти шлунок. І справді, годі було проковтнути. Нерухомий, зосереджений хлопчик, здавалось, схилився над самим собою, як хімік над приладом у лабораторії, й чекав. Довго чекати не довелося. Проковтнута паста зненацька збурилася всередині й рвонулася назовні, де прохолодне повітря. Була вже не солодка. У густо пропахлій рожевою жінкою темряві, за ширмою він сидів навпочіпки, пускаючи рожеві бульки, прислухаючись до своїх нутрощів і дожидаючись, зачудований і приречений, того, що мало ось-ось статися. І таки сталося. Цілковито, безвольно піддавшись, він сказав сам собі: "Усе. Кінець".

Коли ширма відлетіла вбік, хлопчик не звів очей. Не пручався, коли руки вишарпнули його з блювотиння. Зависнув на цих руках, зневолений, з відвислою щелепою, вдивляючись скляними, безтямними очима в уже не гладеньке й не рожево-біле обличчя, тепер обрамлене розпатланим волоссям, а колись воно гладкими стрічками нагадувало солодощі. "Ти, малий негіднику! — люто шипів пронизливий голос. — Ти, недоробленцю! Шпигуєш за мною?! Ти, вилупку чорнозадий!"

Дієтсестрі було двадцять сім років — досить зріла, щоб час від часу ризикнути на любовну інтрижку, але все ж таки досі незріла, бо збуджували її не так любощі, як небезпека впійматися на гарячому. Крім того, була доволі тупа, бо вважала, що п'ятирічне дитя не тільки зробить правильні висновки з того, що почуло, але й захоче розголосити почуте, як захотів би дорослий. І наступні два дні хоч куди вона дивилася — всюди бачила цього хлопчика, що видивлявся на неї з глибокою допитливістю тварини. Отож і приписала йому ще одну рису дорослої людини. Дієтсестра вважала, що хлопчик не тільки вирішив усе розпатякати, але й навмисно зволікає з цим, щоб завдати більшої муки. Не спало їй на думку, що це він вважав себе упійманим на гріху і мордувався у передчутті кари, яку все відкладали, що набивався їй навіч для того, аби покінчити з цією історією, дістати належного прочухана, досягти рівноваги й списати все це з рахунку.

Наступного дня вона впала у відчай. Вночі не спала. Майже всю ніч пролежала, зціпивши зуби й стиснувши кулаки, задихаючись від люті й жаху, ба гірше — від каяття, цього сліпого прагнення повернути час назад хоч на годину, на секунду. Та тільки не час любощів. Тепер вона ставила молодого лікаря нижче за дитину, мала його лише за знаряддя погибелі — не порятунку. Не тямила, котрого з двох вона дужче ненавидить. Не могла навіть розрізнити сон і яву. Бо весь час під чи поміж повіками, на сітківці манячило оте нерухоме, понуре, невідчепне, пергаментне обличчя й видивлялося на неї.

На третій день дієтсестра вийшла з цього коматозного стану — сну наяву, коли у світлі дня перед обличчями вона носила своє лице — немов болючу маску, одубілу в гримасі лицемірства личину, яку не сміла скинути. На третій день вона стала діяти. Знайти хлопчика було неважко. Це сталося в коридорі, порожньому коридорі, у тиху годину по обіді. Він був тут, нічого не робив. Мабуть, ішов за нею назирці. Годі було розпізнати, чекав на неї чи ні. Побачивши хлопчика, дієтсестра не здивувалася. Він теж не здивувався, почувши її й обернувшись. Два обличчя, одне вже не гладке й не рожеве; друге похмуре, із серйозними очима, які не виражали нічого, крім чекання. "Тепер я спекаюся тої біди", — подумав він.

— Послухай-но, — озвалася жінка. І змовкла, дивлячись на нього. Наче не знала, що казати далі. Хлопчик чекав, тихий і застиглий. Помалу, поступово напружилися, задерев'яніли, задубіли, як дошки, м'язи на його спині. — Ти не розповіси? — запитала вона.

Він змовчав. Гадав, що всім зрозуміло: остання на світі річ, про яку він розповість, — це паста і блювання. Не дивився на її обличчя. Стежив за руками й вичікував. Одна з них стислася в кулак у кишені спідниці. Крізь тканину було пізнати, що стиснулася міцно. Ніхто ще не бив його кулаком. Але й ніколи не доводилось аж три дні дожидатися кари. Побачивши, як із кишені з'являється рука, хлопчик подумав, що зараз його битимуть. Але ні, кулак розтулився перед очима, на долоні лежав срібний долар. Дієтсестра порушила тишу тонким голоском, настирно, пошепки, дарма що в коридорі не було ні душі:

— Ти можеш накупувати собі всякої всячини. Це цілий долар.

Досі він ніколи не бачив долара, хоча й знав, що воно таке. Глянув на монету. Захотів її, як міг би захотіти блискучої накривки з пивної пляшки. Але не повірив, що її подарують, бо ж сам би не дав такого, якби мав. Не знав, чого від нього хочуть. Сподівався, що його відлупцюють і відпустять. А вона й далі шепотіла — невідчіпно, напружено, швидко:

— Цілий долар. Бачиш? Знаєш, скільки добра можна за нього купити? Всіляких ласощів — на весь тиждень. А за місяць, мабуть, дам тобі ще одного.

Хлопчик не рухнувся, не відповів. Неначе вирізьблена велика іграшка, круглоголовий і круглоокий, у комбінезоні, застиг із несподіванки, образи, наруги. Дивлячись на долар, бачив тюбики із зубною пастою, складені в стоси, штабелі, як поліна, безконечні й страхітливі. Все його єство корчилось у розкішній палкій огиді.

— Не хочу, — відказав він. — "Ніколи не захочу", — майнуло в голові.

Тепер хлопчик не смів звести очі на дієтсестрине обличчя. Відчував її, чув довге, судомне схлипування. "Ось воно, почалося", — зблисла думка. Однак жінка навіть не трусонула ним. Лишень тримала міцно, не трясучи, її рука начебто не знала, що робити далі. Її обличчя було так близько, що він відчував подих на щоці. Не дивлячись, знав, на що воно тепер схоже.

— То й розказуй! — просичала вона. — Розказуй! Ти, чорний байстрюку. Виплодку чорнозадий!

То було на третій день. А на четвертий вона тихо й остаточно здуріла. Нічого вже не ставила собі за мету. Поводилася як не при тямі, немовби за ті дні й безсонні ночі, коли під машкарою спокою вона леліяла страх і лють, вся душевна міць зосередилася на підсвідомому пізнанні зла, від природи непомильному, як у всіх жінок.

Тепер дієтсестра заспокоїлася.