Світло в серпні - Сторінка 16

Не рухався, заворожений, скований одним-єдиним словом, яким досі ще не пройнявся. Усе єство зависало на короткому буденному поєднанні літер у тихому сонячному просторі. Ширяючи в безруху та невагомості, він неначе спостерігав згори неквапний плин часу. І думав: "Я ж тільки спокою прагнув. Не треба було їй за мене молитися".

Дійшовши до останньої оповідки, Крістмас облишив читати й підрахував сторінки, що залишилися. Глянув на сонце й знову взявся до журналу. Тепер він читав так, ніби йшов вулицею і рахував тріщини на покритті, до останньої прикінцевої сторінки, до останнього прикінцевого слова. Тоді звівся, чиркнув сірником, підпалив журнал і терпляче ворушив ним, поки горіло. Засунувши в кишеню знадоби для гоління, попростував улоговиною.

Невдовзі вона розширилася. Рівне, покрите білим піском дно між спадистих пологих стін, до самого верху густо зарослих колючим підліском. Понад усім стояло склепіння верховіть, невелику заглибину в стіні покривав хмиз. Крістмас відволік його вбік, очистив нішу й видобув лопату з коротким держаком. Заходився рити в піску під розложистим кущем і відкопав одна за одною шість каністер із ґвинтовими закрутками. Не став розкручувати ковпачків. Уклавши каністри плазом, попробивав їх гострим лезом лопати, і потемнів під ними пісок, ринуло, полилося віскі, а повітря на осонні в глушині наповнилося духом спиртного. Крістмас спорожнив їх старанно, не поспішаючи, із застиглим, як маска, обличчям. Коли начиння спустіло, скинув його в яму, абияк засипав піском, приволік хмиз і сховав лопату. Ломаччя приховало пляму, але не розвіяло запаху. Ще раз глянув на сонце. Уже пополудні.

О сьомій вечора він сидів на табуреті за дерев'яним, гладким, вичовганим шинквасом у ресторані на бічній міській вулиці й вечеряв.

О дев'ятій стояв біля перукарні, дивлячись у вікно на чоловіка, якого взяв собі напарником. Стояв нерухомо, засунувши руки в кишені, дим цигарки плавав перед його застиглим обличчям та кепкою, виклично й погрозливо, як і колись капелюх, збитою набакир. Такий холодний, такий зловісний стояв Крістмас, що в залитому яскравим світлом, задушливому від лосьйону й гарячого мила салоні Браун, жестикулюючи й хрипко просторікуючи, в заяложених штанах у червону ґратку та в брудній барвистій сорочці, звів голову на півслові й п'яним поглядом наткнувся на вічі людини за склом. Такий нерухомий, такий зловісний, що чорношкірий юнак, який наближався, човгаючи й насвистуючи, на вид Крістмаса припинив свистіти, збочив і, прослизнувши повз нього, раз у раз обертався й зиркав через плече. Та Крістмас уже рушив. Немовби тільки для того тут спинився, щоб Браун глянув на нього.

Ішов неквапно геть від майдану. Завжди тиха вулиця в цей час була безлюдною. Вела через негритянську частину міста Фрідмен-Таун до станції. О сьомій годині він проминав би людей, білих і чорних, що йшли б на майдан та в кіно; о пів на десяту вони поверталися б додому. Але кіно ще не скінчилося, й тепер він був на вулиці один. Ішов між помешканнями білошкірих, від ліхтаря до ліхтаря; густі, як клапті чорного оксамиту, тіні кленових і дубових листків ковзали на його білій сорочці. Ніхто не здається таким самотнім, як великий чоловік на безлюдній вулиці. Хоч він не був ні високий, ні кремезний, а однак виглядав ще самотнішим, ніж телефонний стовп посеред пустелі. На порожній широкій, покритій тінями вулиці скидався на привида, духа, що відбився від свого рідного світу й заблукав.

Крістмас зорієнтувався, що це за місцина. Непомітно вулиця пішла вниз, він і не зогледівся, як опинився у Фрідмен-Тауні, занурився в літній запах і літні голоси невидимих негрів. Здавалося, обсаджували його ці безтілесні голоси й шепотіли, сміялися, балакали чужою мовою. Неначе з дна смолянисто-чорної ями він бачив навкруги обриси халуп — неясні, освітлені гасовими лампами, та вуличні ліхтарі, на позір дальші й рідші. Немовби з чорного життя, з чорного дихання поставав такий видих, що не тільки голоси, але й тіла, ба й саме світло мусили перероджуватися в рідину й помалу, крапля за краплею, зливатися в одне невіддільне ціле з уже обважнілою ніччю.

Тепер він стояв, хапаючи повітря й глипаючи то туди, то сюди. Навколо нього тьмяне парке світло гасових ламп різьбило з чорноти понурі халабуди. Звідусіль, навіть у його нутрі, гомоніли безплотні утробно-м'які голоси негритянок. Здавалося, він сам з усім чоловічим родом повернувся в непроглядне гаряче вологе лоно Прародительки. Пустився бігти до найближчого вуличного ліхтаря, не зводячи з нього очей, виблискуючи зубами, охолоджуючи на бігу вдихами сухі вуста й зуби. Біля ліхтаря відгалужувався вузький вибоїстий провулок і вів угору, до рівнобіжної вулиці, геть від чорної западини. З розкалатаним серцем Крістмас звернув на нього й кинувся крутим узвозом до горішньої вулиці. Спинився, відсапуючи й поводячи очима. Серце мало не вискакувало з грудей, ніби не могло чи не хотіло повірити, що тут холодне, різке повітря білих.

Небавом він охолов. Негритянський дух, негритянські голоси залишилися позаду, внизу. Ліворуч простягся майдан, розсип вогнів — осяйні трепетні птахи низько ширяють на нерухомих крилах. Праворуч простують уперед нечасті вуличні ліхтарі, розділені обпаленим незворушним гілляччям. Він ішов, знову помалу, геть від площі, знову минаючи оселі білих. І тут на верандах були люди, сиділи в кріслах на моріжках, а однак Крістмас міг іти спокійно. Час від часу бачив їх: обриси голів, розмита біляста постать; на освітленій веранді четверо сидять за картярським столиком, білі обличчя зосереджені й різкі у промінні низько підвішеної лампи, оголені жіночі руки відблискують гладкістю й білиною над нікчемними картами. "Ось і все, чого я хотів, — подумав він. — Здається, не так уже й багато".

Своєю чергою вулиця пішла на схил. Спускалася полого. Його майже нерухома біла сорочка й розмашисті темні ноги потонули в довгих тінях, випнутих, розлогих, величезних проти серпневих зір. Склад бавовни, цистерна, схожа на тулуб обезголовленого мамонта, низка товарних вагонів. Він перейшов колію, рейки миттєво зблиснули двома зеленими спалахами від семафора й згасли. За колією починався ліс. Крістмас безпомильно знайшов стежку. Здіймалася вгору поміж дерев, стали прозирати вогні міста за долиною, де бігла залізниця. Та він не озирався, поки не добрався до вершини пагорба. Звідси міг побачити вулицю, якою прийшов, і ще одну, яка мало не зрадила його, ще далі — яскравий, ламаний під прямими кутами міський вал, а в кутку — чорна яма, з якої він утік із розкалатаним серцем і смажними вустами. Ані промінця з неї, ані подиху, ані запаху. Ген простелилася, чорна, непроникна, в гірляндах тремких серпневих вогнів. Справдешня прадавня прірва, споконвічна безодня.

Пішоходець рухався впевнено, дарма що в пітьмі й між дерев. Жодного разу не збився зі стежини, якої навіть не бачив. Ліс простягався на милю. Крістмас вийшов на дорогу, під ногами стелився порох. Тепер міг побачити невиразний широкий світ, ген до небокраю. Де-не-де тьмяно жаріли вікна. Більшість убогих хатин покривала темрява. І все-таки знову обізвалася кров, жебоніла й жебоніла. Він ішов хутко, їй у такт. Здавалося, відчув, що наближається гурт негрів, перш ніж узагалі міг їх побачити чи почути, перш ніж вони позначилися на тлі завмерлої пилюки. Було їх п'ятеро чи шестеро, ніби і єдиний гурт, а однак трохи попаровані. І ось знову долинуло, понад шум крови, розкішне вуркотіння жіночих голосів. Він простував їм навстріч, ішов шпарко. Помітивши Крістмаса, люди зійшли на узбіччя, голоси змовкли. Він теж змінив напрямок, рушив навскіс, на них, немовби захотів, щоб йому поступилися дорогою. Злагоджено, як на команду, жінки відступили, обійшли його збоку й дали дорогу. Один із чоловіків подався услід за ними, наче підганяв їх, озираючись через плече. Два інші стали на шляху й обернулися до Крістмаса. Той теж спинився. Здавалося, ніхто не рухається, а однак ці двоє наближалися, напливали неясними тінями. Він відчув запах негра, дух дешевої одежі й поту. Голова вищого, ніж Крістмас, негра нахилилася згори, з неба.

— Це білий, — спокійно сказав він, не повернувши голови. — Чого ви хочете, білий чоловіче? Може, шукаєте когось?

Не погрожував. Але й не підлещувався.

— Заберися звідти, Джупе, — обізвався той, що рушив за жінками.

— Кого ви шукаєте, начальнику? — запитав негр.

— Джупе, — різкувато сказала одна з жінок, — іди ж бо.

Ще якусь мить дві голови, світла й темна, немов нависали в темряві, дихаючи одна на одну. І ось негрова голова відпливла, звідкись повіяло холодним вітерцем. Повільно обертаючись, стежачи, як зникають ці люди, зливаються з тьмяною дорогою, Крістмас зауважив у своїй руці бритву. Не розкриту. Не з переляку вийняв її. "Суки! — гучно проказав він. — Суче кодло!"

З темряви дув холодний вітер, навіть крізь підметки порох холодив ноги. "Що це зі мною, до дідька, коїться?" — майнула думка. Засунувши бритву в кишеню, він спинився й закурив. Щоб утримати цигарку в роті, довелося кілька разів облизнутися. У світлі сірника видно було, як тремтять руки. "Все це через той клопіт", — спало на гадку. "Через той триклятий клопіт", — мовив Крістмас уголос, рушивши. Глянув на небо, на зірки. "Мабуть, уже близько десятої години", — подумав він і майже відразу ж почув бій дзиґарів на будівлі суду, за дві милі звідси. Помалу, розмірено прозвучали десять ударів. Рахував їх, іще раз приставши на порожній, безлюдній дорозі. "Десята година, — подумав він. — І минулої ночі я чув, як вибило десяту. І одинадцяту. І дванадцяту. А ось першої не почув. Напевно, вітер подув в інший бік".

Одинадцять ударів він почув, сидячи, спершись на дерево, за поламаною брамою. За спиною стояв будинок, темний, схований за густим гайком. Снувалася гадка: "Либонь, і цієї ночі вона не спить". Тепер він узагалі не розмірковував, не ворухнулися думки, не зазвучали голоси. Просто сидів непорушно, аж поки за дві милі звідси дзиґарі вибили дванадцяту. Тоді звівся й рушив до будинку. Йшов неквапно. І навіть тоді не подумав: "Щось станеться. Щось зі мною станеться".

Розділ 6

Пам'ять уже вірить, перш ніж знаття спом'яне. Пригадує, тямить, знає вона коридор у великому, довгому, гостродахому, холодно-лункому будинку, змурованому з темно-червоної цегли, згодом очорненої багатьма димарями, не лише її власним.