Світло в серпні - Сторінка 18

Минулася навіть нетерплячка. Неначе мала час оглядітися й надуматися. Отож роззирнувшись навколо, вона поглядом, думкою й усім розумом одразу ж пристала до сторожа, що сидів на порозі котельні. Не було тут ні намислу, ні свідомого розрахунку. Вона просто визирнула на мить із себе, як пасажир із вагона, і, зовсім не здивувавшись, побачила цього миршавого брудного чоловічка, що сидів на плетеному стільці у задимлених дверях котельні й крізь окуляри у сталевій оправі читав розгорнену на колінах книжку. Цю постать, звичну й належну, як інвентар, дієтсестра знала ось уже п'ять років, жодного разу до неї не придивившись. Не впізнала б цього чоловіка на вулиці. Розминулася б із ним, не зауваживши, дарма що він мужчина. А тепер життя видавалося їй прямим і простим, як коридор, і в кінці коридору сидів він. Рушила до нього відразу ж, ішла темною, закоптілою доріжкою, ще не усвідомивши руху.

Він сидів у дверях, на плетеному стільці, з розгорненою книгою на колінах. Підійшовши ближче, дієтсестра побачила, що це Біблія. Тільки зауважила, як ото зауважила б муху на його нозі.

— Ви теж його ненавидите, — обізвалася вона. — Теж за ним стежите. Я помітила. Не кажіть, що це не так.

Зсунувши окуляри на лоба, сторож глянув їй в обличчя. Ще не старий. Вік не пасував до посади. Ще міцний чоловік, у розквіті сил, мав би провадити діяльне, трудове життя, але час, обставини чи ще щось підвели його, підхопили дуже тіло й жбурнули сорокап'ятилітнього в тиху заплаву, де місце на двадцять років старшому.

— Ви знаєте, — вела своє дієтсестра. — І знали ще до того, як діти стали прозивати його Нігером. Ви з'явилися тут водночас із ним. Ви ж тут менш як місяць пробули перед тим, як на Святвечір Чарлі знайшов його на сходах. Скажіть мені.

Обличчя сторожа було округле, драглисте, доволі брудне, з неохайним заростом. Сірі очі дуже чисті, дуже холодні. І геть нестямні. Однак жінка цього не зауважила. А може, не здавалися їй такими. Отож вони удвох, віч-на-віч біля закіптюженого одвірка. Нестямні очі дивляться в такі ж, нестямний голос перемовляється з таким же спокійно, негучно й стисло. Як ото два змовники.

— П'ять років спостерігаю за вами. — Їй здається, що це правда. — Сидите ось тут, на цьому стільці, та стежите за ним. Не побачиш вас тут, коли діти в приміщенні. Та щойно вийдуть надвір, ви ставите стілець біля дверей і сідаєте, щоб підглядати. Стежити за ним і слухати, як діти обзивають його Нігером. Ось що ви робите. Я знаю. Саме для цього ви й прийшли сюди — слідкувати за ним і ненавидіти його. Ви були готові до того, що він тут з'явиться. Може, ви самі підкинули його, залишили тут на сходах. Так чи сяк, а ви знаєте. І я мушу знати. Якщо він розголосить, то мене потурять із роботи. І Чарлі може… захоче… Скажіть мені. Ну скажіть же!

— Ага, — відповів сторож. — Я знав, що він заскочить тебе на гарячому, коли настане час Господній. Я знав. Знаю, хто послав туди його яко печать, прокляття блудодійства.

— Еге ж. Він був за ширмою. Так само близько, як ви від мене. То скажіть же. Я бачила ваші очі, коли ви дивилися на нього. Я спостерігала за вами. П'ять років.

— Я пізнав, — сказав він. — Пізнав зло. Хіба ж не я виплекав його і пустив у світ Божий? Ходячою скверною перед лицем Господнім зробив його я. Слова, що вийшли з уст дітей, Він ніколи не приховував. Ти чула їх. Не я підказав їм називати цю дитину згідно з сутністю її природи, іменем її прокляття. Не я підказав. Вони дізналися. Почули голос, та не від мене. Я тільки чекав на Його слушний час, коли Він розсудить, що пора відкрити приховане всім тут сущим. І настала пора. Ось знамення, позначене жіночим гріхом і прелюбством.

— Так. Але що мені робити? Скажіть, порадьте.

— Чекати. Так, як я. П'ять років я чекав, коли Господь схоче виявити свою волю. І Він це зробив. І ти чекай. Настане час, і Бог об'явить свою волю тим, котрі повелівають.

— Так. Повелівають.

Знерухомілі, вони видивлялися одне на одного, рівно дихаючи.

— Оголосить начальниці. Коли наспіє час, Господь відкриє їй істину.

— Маєте на увазі, що вона, дізнавшись, відішле його звідси? Може, й так. Але я не можу чекати.

— І Бога ти не можеш підганяти. Хіба не чекав я аж п'ять років?

Дієтсестра стала злегка бити кулаком об кулак.

— Та невже ви не розумієте? Мабуть, на те й є воля Господня, щоб ви сказали мені. Бо ви знаєте. Може, це і є Його промисел. Щоб ви сказали мені, а я — начальниці.

Її безтямні очі дивилися спокійно, безтямний голос звучав терпляче й рівно, тільки руки не знали спокою.

— Почекаєш, як і я чекав, — проказав сторож. — Ти відчуваєш тягар Божої милостивої руки всього, напевно, три дні. А я жив під нею п'ять років і ждав-дожидався Його рішенця. Бо мій гріх важчий від твого. — Хоч він і дивився просто їй увіч, та наче й нічого не бачив, очі не бачили. Широко розплющені, холодні як лід, фанатичні, здавалися невидющими. — Проти того, що я скоїв, що вистраждав, щоб спокутувати провину, проти такого твій гріх і бабське терпіння — не більш як купка лайна. Я мучився п'ять років. А ти хто така, щоб підганяти Всемогутнього Творця з твоїм нікчемним жіночим блудом?!

Вона одразу ж відвернулася.

— Гаразд. Можете не говорити. Все одно я знаю. Завжди знала, що він на якусь частину нігер.

Дієтсестра пішла додому. Тепер простувала неквапно й позіхала — нестримно, до стугоніння у вухах. "Усе, що мені належить зробити, — це намислити, як переконати начальницю, щоб повірила. Він нічого не скаже, не підтримає мене". Вона знову широко, до судоми позіхнула, з її обличчя щезло все, крім позіху, а тоді щез і позіх. На думку спало щось інше, про що дієтсестра й не гадала раніше. Хоч і не гадала, та їй здавалося навпаки, адже ж це таке справедливе: його не тільки переведуть кудись, але ще й покарають за те, що завдав їй стільки страху та клопоту. "Відішлють його до нігерського сиротинця, — подумала вона. — Звичайно ж. Муситимуть".

Дієтсестра не відразу пішла до завідувачки. Намірилась була, та замість повернути до дверей кабінету, глянула на себе збоку й побачила, як тіло, проминувши ці двері, простує до сходів і піднімається ними. Немовби йшла слідом за собою, щоб простежити, куди ноги ведуть. У коридорі, тепер тихому й безлюдному, вона ще раз позіхнула, з великою полегкістю. Увійшла до своєї кімнати, замкнулася, лягла в ліжко. Штори запнуті, вона непорушно лежала горілиць у напівтемряві. Заплющені очі, спустошене й гладке обличчя. По хвилині стала поволі розводити й зводити ноги. Відчувала, як поміж них напливає й відпливає простирадло — то гладко-прохолодне, то гладко-тепле. Здавалося, думки зависли між сном, якого не було три ночі поспіль, і сном, якому дієтсестра ладна ось-ось віддатися, розкинутися, щоб прийняти його, як мужчину. "Єдине, чого мені треба, — це домогтися, щоб начальниця повірила, — зринула гадка. І тоді ще одна: — Там він виглядатиме точнісінько як горошина в банці, повній кавових зернят".

То було по обіді. А о дев'ятій вечора, знову роздягаючись, дієтсестра почула, що коридором до її кімнати йде сторож. Не знала й не могла знати, хто це, а однак розпізнала, почувши певну ходу та стук у двері, що почали відчинятися, перш ніж встигла до них кинутися. Мовчки підбігла до дверей, навалилася на них, силкуючись втримати. "Я роздягаюся!" — озвалася вона тонким, вимученим голоском, уже знаючи, хто прийшов. Він не відповідав, уперто налягаючи на податливі стулки за дедалі ширшою шпариною. "Вам сюди не можна! — крикнула вона майже пошепки. — Невже ви не знаєте, що вони…" Дієтсестра задихалася, її голос слабнув, спадав до розпачу. Сторож не відповідав. Вона силкувалася спинити, стримати цю деревину, що помалу прочинялася. "Дайте мені хоч щось накинути на себе, і я вийду. Гаразд? — дедалі тихше шепотіла жінка недоречно легким тоном, яким звертаються до розманіженої дитини чи маніяка, улесливо й запобігливо: — Почекайте трішки. Чуєте? Ви ж зачекаєте, правда?" Він не відповідав. Двері поволі, невпинно й невідхильно посувалися. Навалившись на них, не маючи на собі нічого, крім спідньої білизни, вона скидалася на маріонетку в якійсь бурлескній сцені насилля й відчаю. Упершись, завмерши, втупившись у підлогу, дієтсестра, здавалося, поринула в глибокі роздуми; немовби маріонетка серед сцени заплуталася сама в собі. І ось вона крутнулась, відпустила двері, метнулася до ліжка, вхопила не дивлячись першу-ліпшу одежину, зіжмакала, затулила груди й, зігнувшись, обернулася обличчям до дверей. Він уже ввійшов. Очевидно, спостерігав її й вичікував усю цю безконечну мить відчайдушної метушні й сліпого поспіху.

Сторож і досі був у комбінезоні, а тепер ще й у капелюсі. Не зняв його. Знову сірі холодні, нестямні очі ніби й не бачили дієтсестри, ніби й не дивилися на неї.

— Навіть якби сам Господь зайшов до покоїв першої-ліпшої з таких, як ти, — проказав він, — то ця перша-ліпша гадала б, що Він явився задля блуду. Ти сказала їй?

Жінка сиділа на ліжку. Блідла, поволі хилилася навзнак, мнучи одежину й видивляючись на чоловіка.

— Сказала? Я?

— Щó вона зробить з хлопчиком?

— Зробить?

Вона втупилась у сторожа. Ці нерухомі блискучі очі, здавалося, не так дивляться на неї, як оповивають поглядом. Її щелепа відвисла, як у недоумкуватої.

— Куди його відішлють? — Вона не відповіла. — Не бреши мені. Не бреши Богові. Хлопчика передадуть до притулку для нігерів.

Дієтсестра закрила рот. Ніби тільки тепер збагнула, про що мова.

— Еге ж, я все обміркував. Передадуть у притулок для нігерів.

Вона мовчала, спостерігала його поглядом, хоч і досі лякливим, але вже потайним, корисливим. Тепер сторож дивився на неї, очима неначе учепився за її тіло й душу.

— Відповідай мені, ти, Єзавель! — крикнув він.

— Цс-с-с-с-с-с-с-с-с! — шепнула вона. — Так. Вони муситимуть. Коли виявлять…

— Ага, — протягнув він. Його обличчя зблякло, очі відпустили дієтсестру й знову оповили її. Дивлячись у них, вона бачила себе чимсь нікчемним, не вартим уваги, як галузка на гладіні ставка. Тепер ці очі набрали майже людського виразу. Сторож розглянувся по кімнаті, наче ніколи не бачив її — тісної, захаращеної, пропахлої рожевою жіночістю.

— Бабське паскудство, — сказав він. — Перед лицем Господнім.

Відвернувся й вийшов.