Світло в серпні - Сторінка 22

В обід він заснув, через нервове виснаження. А під кінець дня жодному з них двох і не спала на гадку вечеря. Хлопчикові було невтямки, що ж з ним не так, звідки взялася така слабкість і спокій.

Оце й усе, що він почував, лежачи на ліжку. Лампа й досі горіла, надворі споночіло. Збігло чимало часу, а здавалося, що, повернувши голову, знову побачить їх двох — цього чоловіка і себе навколішки біля ліжка, а принаймні — подвійні відбитки колін на килимку, не заповнені нічим матеріальним. Здавалося, самé повітря вивергає цей монотонний голос когось, хто бурмоче спросоння, щось доводить, доказує Провидінню, хто навіть не може зоставити по собі примарних слідів на осягальному килимку.

Лежачи горілиць, схрестивши руки на грудях, на подобу нагробка, він почув ходу на вузьких сходах. То були не чоловічі кроки. Ще раніше він почув, як надвечір Мак-Ічерн поїхав на бричці замолювати вранішній гріх до церкви за три милі звідси — не пресвітеріанської, а тої, що найближче.

Не повернувши голови, хлопець почув, як місіс Мак-Ічерн помалу дибає вгору крутими сходами. Почув, що наближається до ліжка. І не глянув, хоч за мить її тінь упала на стіну й стала помітною. Побачив, що жінка щось несе. То була таця з харчем. Поставила принесене на ліжко. Хлопчик навіть не глянув на неї. Не поворухнувся.

— Джо, — обізвалася вона. Він сидів незворушно. — Джо, — повторила. Бачила, що його очі розплющені. Не торкнулася хлопчика.

— Я не голодний, — відповів він.

Вона теж не рухалася. Стояла, склавши руки під фартухом. Ніби й не дивилася на приймака. Говорила так, немовби зверталася до стіни за ліжком.

— Знаю, що ти думаєш. Це не так. Він не наказував принести тобі вечерю. Я сама надумала. Він не знає. Це не від нього страви.

Хлопчик не рухався. Мав обличчя спокійне, як у мерця, споглядаючи на крутий схил дощаного даху.

— Ти ж сьогодні нічого не їв. Сядь-но й поїж. Він мені не наказував. Він і не знає. Я дочекалася, поки він поїде, і сама постаралася.

Тоді він сів. Поки жінка дивилася на приймака, той підвівся з ліжка, взяв тацю, відніс її в куток і вивернув на підлогу все, що було, — тарілки, їжу й інше. Відтак повернувся до ліжка, несучи спорожнілу тацю, наче дароносицю, та тільки замість стихаря мав на собі перешиту спідню білизну, куплену для дорослого. Тепер вона не дивилася на хлопця й не рухалася, досі ховаючи руки під фартухом. Забравшись у постіль, він знову ліг горілиць і втупився в стелю широко розплющеними очима. Міг бачити її нерухому тінь, безформну, трохи згорблену. І ось тінь зникла. Не дивлячись, він чув, як названа мати, стоячи навколішки в кутку, збирає побите начиння на тацю. По тому вийшла з кімнати. Стало зовсім тихо. Лампа горіла рівно, негойдливим пломінцем, на стіні мигтіли тіні пурхливих мошок, великі, як птахи. Він чув, відчував пітьму, весну, землю за вікном.

Тоді йому було всього вісім літ. Минули роки, перш ніж пам'ять розпізнала те, що він запам'ятав. Збігли роки від того вечора, коли хлопчик за годину після того, як вийшла місіс Мак-Ічерн, вибрався з ліжка, пішов у куток, став навколішки так, як не стояв на килимку, і, схилившись над зневаженою поживою, глитав її без ложки й виделки, як дикун, як собака.

Западав присмерк. Уже належало б бути на кілька миль ближче до свого житла. Хоча щосуботи по обіді він мав дозвілля, та в ось таку пізню пору ніколи не забирався так далеко. Коли дійде додому, його відшмагають. Не за те, що накоїв чи не накоїв, коли відлучився. Хоча й не мав гріха на душі, однак, повернувшись, дістане такої самої хлости, яку мав би, коли б згрішив на очах Мак-Ічерна.

Та хлопець, мабуть, і сам ще не знав, що не згрішить. П'ятеро їх тихцем зібралися в сутінках біля перехняблених дверей занедбаного тартака й, чекаючи, сховавшись за яких сто кроків відтіля, спостерігали, як туди, раз озирнувшись, входить і щезає дівчина-негритянка. Влаштував усе це один із старших хлопців, першим він і ввійшов. Інші ж — підлітки в однакових комбінезонах, сусіди, що жили в околі трьох миль і, як і той, кого вони знали під іменем Джо Мак-Ічерна, у свої чотирнадцять-п'ятнадцять літ уміли орати, доїти й рубати дрова не гірш, ніж дорослі, — потягли соломинки, щоб визначити чергу. Джо, мабуть, і не вважав таке гріхом, поки не подумав про чоловіка, що чекає вдома, таж чотирнадцятирічний має за найбільший гріх — публічне звинувачення в незайманості.

Надійшла його черга. Він увійшов у тартак. Там було темно. Одразу ж його взяла страшенна нетерплячка. Щось у нутрі рвалося назовні, як завжди, коли йому спадала на гадку зубна паста. Та він не міг зрушити з місця. Стояв, раптово відчувши жінку, занюхавши негритянку, пойнятий чорною самицежіночістю, охоплений нетерплячістю, спонукуваний до руху, та змушений ждати, поки вона подасть голос — закличний звук, що не був словом і вихопився сам собою. І хлопцеві здалося, що бачить її — щось розпростерте й жалюгідне, та ще, може, очі. Нахилившись, він немовби глянув у чорний колодязь і на дні побачив два відблиски — відображення мертвих зірок. Він уже рухався, адже ж нога доторкнулася її. І доторкнулася ще раз, бо він уже стусав. Кóпав щосили, бив, наскрізь пробивав цей придушений зойк здивування й переляку. Дівчина заверещала, він схопив її за руку, рвонув, поставив на ноги й заходився бити — нестямно, навідліг. Пойнятий чорною самицежіночістю, охоплений нетерплячістю, лупцював, мабуть, голос, та натикався на тіло.

Нарешті вона відлетіла від удару кулаком, і сам Джо відлетів назад, бо хлопці накинулися на нього, з'юрмившись, хапаючи й мацаючи, а він відбивався, і в горлі йому клекотіло з люті та відчаю. Тепер він відчув дух самця, вони теж відчули, а десь внизу верещала, силкуючись вибратися, Вона. Тупцювали, вихитувалися, гамселили все, що дотикалося руки чи решти тіла, аж поки звалилися на купу із Джо насподі. Та він усе одно боровся, борсався плачучи. А Її взагалі не було. Вони просто билися, немовби вітром їх обвіяло — гострим і чистим. І ось тримали його, розпластаного й безпомічного.

— Ну, то як, припиниш? Маємо тебе. Кажи, що не будеш більше.

— Ні, — відповів він, звиваючись, силкуючись вивільнитися.

— Облиш, Джо! Не подужаєш нас усіх. Та тут же ніхто й не хоче з тобою битися.

— Ні, — відказав він, сопучи й вириваючись. Жоден із них не міг побачити й розрізнити, хто є хто. Геть забули про дівчину, про причину бійки, якщо взагалі знали цю причину. В оцих чотирьох усе вийшло автоматично, відрухово: інстинктивна спонука самця битися за чи через самицю, з якою він недавно злучився або ж ось-ось злучиться. Але ніхто з них не розумів, навіщо б'ється Джо. А він не міг їм сказати. Притисли його до землі й перемовлялися тихими, здушеними голосами.

— Хто там ззаду, заберіться звідси. А тоді ми його нараз відпустимо.

— Хто його тримає? Кого я тримаю?

— Гей, відпусти. Зачекай-но… ось він. Я і… — І знову вся купа здибилася, напружилася. Хлопці знову притисли його. — Тримаємо його. А ви відпустіть і вийдіть. Дайте нам місце.

Двоє звелися й відступили за двері. Тоді двоє інших, неначе зірвані вибухом із землі, з темного тартака, кинулися навтікача. Джо навмання ударив, як тільки його відпустили, та влучив у порожнечу. Лежачи горілиць, дивився, як утікають у присмерк оці четверо, сповільнюють біг і озираються. Він підвівся й вийшов надвір. Стояв біля дверей, обтріпувався — теж відрухово, а ті, тихо згуртувавшись неподалік, стежили за ним. Він на них не дивився. Пішов геть, його комбінезон зливався з присмерком. Пізня година. Вечірня заграва була густа й важка, як квітка жасмину. Джо ні разу не озирнувся. Ішов, розчинявся в пітьмі, як привид. Четверо, збившись докупи, мовчки стежили за ним, їхні обличчя в сутінку виглядали блідими й малими. Зненацька один із них гучно озвався: "Ге-е-й!" Джо не оглянувся. Інший голос прозвучав тихо, виразно: "Зустрінемося завтра в церкві, Джо". Той не відповів. Ішов далі. Раз у раз упівсвідома обтрушував комбінезон.

Коли забовванів будинок, уже згасла вечірня зоря. На пасовищі за стодолою протікав струмок. Вербовий гайок, невидимий у темряві, шумів і пахнув. Джо наблизився, й мелодійний гомін молодих жаб враз урвався, неначе безліч струн водночас перетяли ножицями. Він опустився на коліна. Стемніло так, що не було видно обрисів його голови. Сполоснувши обличчя, набрякле садно під оком, подався через пасовище до освітленого кухонного вікна. Cлідкувало за ним, вичікувально й погрозливо, як око.

Перед огорожею садиби він спинився й глянув на світло у вікні. Трохи постояв, спершись на огорожу. У траві бадьоро сюрчали цвіркуни. На тлі сірої від роси землі й темної смуги дерев плавали й згасали блудні непевні світляки. На дереві біля будинку співав пересмішник. Далі, в лісі за струмком, свистіли дві дрімлюги. А ще далі, ніби за останнім обрієм літа, завивав пес. Хлопець перебрався через огорожу й помітив, що у дверях стайні, де на нього чекали дві недоєні корови, хтось непорушно сидить.

Він не здивувався, впізнавши Мак-Ічерна, немовби цей випадок був цілком передбачуваний, виправданий і неминучий. Мабуть, подумалося тоді, що він сам і цей чоловік завжди можуть покладатися один на одного; це тільки жінка непередбачувана. Либонь, не бачив нічого неподобного в тому, що його, хоч і втримався від гріха, якого Мак-Ічерн вважає найтяжчим із усіх можливих, все одно покарають достоту так само, як і тоді, коли б згрішив. Мак-Ічерн не встав. І далі сидів, безпристрасний, наче скеля; його сорочка плямою біліла проти чорного зіву дверей.

— Я подоїв і заклав паші, — проказав він. Неквапно звівся. Хлопець знав, що в руках уже напоготові пасок. Здіймався й падав неспішно, на рахунок, з глухуватими розміреними вилясками. Хлопчикове тіло було немов із дерева чи каменю, немов стовп чи башта, у якій свідома частина його єства розмірковувала, як пустельник, споглядально й відсторонено, в екстазі саморозпинання.

Наближаючись до кухні, вони йшли пліч-о-пліч. Коли на них упав сніп світла, чоловік пристав, повернувся й нахилився, приглядаючись.

— Ти бився, — сказав він. — За що?

Приймак не відповів. На обличчі був спокій і зосередженість. По хвилині обізвався рівним, холодним голосом.

— Ні за що.

Вони стояли.

— То ти не хочеш чи не можеш сказати?

Хлопець промовчав.