Світло в серпні - Сторінка 19

По хвилині жінка звелася. Постояла трохи, нерухома, збараніла, мнучи одежину, втупившись у двері навстіж, немов не могла вирішити, що робити далі. Тоді ворухнулася. Підбігла до дверей, кинулася на них, грюкнула стулкою, замкнулася й припала до них, задихаючись і вхопившись за ключ обома руками.

Наступного ранку в час снідання не було сторожа й хлопчика. Ані сліду їхнього. Одразу ж повідомили поліцію. Бічні двері виявилися відімкненими, сторож мав до них ключ.

— Це тому, що він знав, — сказала начальниці дієтсестра.

— Що саме знав?

— Що ця дитина, оцей різдвяний хлопчик, — нігер.

— Як-як? — перепитала начальниця. Відкинувшись у кріслі, вона видивлялася на молодшу жінку. — Ніге… Не повірю в таке! — крикнула вона. — Не повірю!

— Можете не вірити, — відказала дієтсестра. — А сторож у цьому певен. Тому й украв дитину.

Завідувачка притулку, якій було уже за п'ятдесят, мала обвисле, драглисте обличчя й м'який, лагідний погляд невдахи.

— Не вірю! — повторила вона.

Та на третій день сама послала по дієтсестру. Старша жінка виглядала невиспаною. Молодша ж, навпаки, була свіжа, спокійна й безтурботна. Навіть оком не моргнула, коли почула, що вже знайшли сторожа і хлопчика.

— Це сталося у Літтл-Року, — сказала начальниця. — Сторож спробував помістити дитину в тамтешній притулок. Його сприйняли за божевільного і затримали, поки прийшли полісмени. — Вона глянула на дієтсестру. — Ви говорили… Днями ви мені сказали… Звідки ви про це довідалися?

Дієтсестра не відвела очей.

— Я не довідалася. Взагалі нічого не знала. Звичайно ж, я розуміла: те, що діти обзивають його Нігером, ще нічого не означає…

— Нігером? — повторила завідувачка. — Діти?

— Уже не перший рік так його прозивають. Інколи я думаю, що діти спроможні розуміти таке, чого дорослі люди вашого чи мого віку просто не бачать. Діти й літні люди, як ото він, цей стариган. Тому-то й висиджував біля дверей, коли вони бавилися на подвір'ї, бо стежив за хлопчиком. Напевно, тому й здогадався, бо чув, як хлопчика обзивають Нігером. Зрештою, міг це й раніше знати. Якщо пам'ятаєте, вони обоє з'явилися тут майже водночас. Сторож тут хіба що місяць працював, не більше, на той вечір… на Різдво, пам'ятаєте… коли Чар… коли дитину знайшли на сходах? — Вона говорила гладко, спостерігаючи спантеличений, сторопілий погляд начальниці, яка дивилася у вічі співрозмовниці так, ніби не могла відвести погляду. Сама ж дієтсестра спозирала лагідно й невинно. — Отож днями ми мали розмову, й він знай поривався щось мені сказати про хлопчика. Чимсь хотів поділитися — зі мною чи ще кимось, та зрештою, мабуть, побоявся й не наважився, то я й пішла собі. Я взагалі не думала про цей випадок. Геть забула про нього, аж тут… — Вона змовкла. Пильно дивилася на старшу жінку, приглядалась, як її обличчя набирає виразу просвітлення, несподіваного осінення, і ніхто б не розпізнав, удаваний він чи ні. — Ага, он воно що… Ага, тепер я все збагнула… Ось що сталося якраз за день до того, як вони зникли. Я йшла коридором до своєї кімнати. Було це того самого дня, коли я говорила зі сторожем, і він ладен був щось мені сказати, та передумав. А тут ні з того ні з сього підходить і спиняє мене. Я подумала, що це дивна річ, бо раніше не бачила його в самому будинку. А сторож каже… він говорив, як божевільний, та й скидався на такого. Я злякалася, так настрашилася, що геть остовпіла, та ще й він став мені на дорозі… І озивається: "Ти їй уже сказала?" Я перепитую: "Кому сказала? Що сказала?" — і тут до мене дійшло, що він має на увазі вас. Чи повідомила я вас, що він хотів був розповісти мені щось про дитину. Щó саме я вам мала повідомити, цього я не знала, я вже мало не закричала, а він питає: "Щó вона робитиме, коли дізнається?" Я не знала, що йому відповісти, як його спекатися, але він сам відповів: "Можеш не говорити. Знаю, що вона зробить. Пошле його до притулку для нігерів".

— Для негрів?

— Сама не втямлю, як це досі ми цього не зауважили. Погляньте-но на його обличчя, очі та волосся. Звичайно, це жахіття, але ж хлопчика тільки туди й треба відіслати, як мені здається.

За скельцями окулярів нерішучі, стривожені очі начальниці дивилися зацьковано, драглисто, немовби вона силкувалася розгледіти щось невидиме їм.

— Навіщо йому забаглося забрати дитину?

— Якщо хочете знати мою думку, то скажу. Він несповна розуму. Якби ви бачили його в коридорі того вечо… дня. Звісно, для хлопчика це дуже погано — перейти до чорних, коли він виховувався разом із білими. Не його провина, що він негр. Але й не наша… — Дієтсестра обірвала мову, спостерігаючи старшу жінку. За скельцями очі дивилися так само зацьковано, нерішуче й безнадійно, уста тремтіли, вимовляючи слова. Ця мова була теж безнадійна, зате доволі чітка й рішуча.

— Мусимо кудись його прилаштувати. І то негайно. Хто до нас звертався? Дайте мені, будь ласка, папку…

Коли хлопчик прокинувся, його несли. У непроглядній пітьмі, в холоднечі хтось ніс його вниз сходами й рухався дуже тихо, з безконечною обережністю. Між хлопчиковим тілом і рукою, що його тримала, затиснено вузлик, у якому він розпізнав свою одежину. Він не крикнув, ані писнув. Здогадався з повітря та запаху, що це задні сходи, які ведуть від бічних дверей до кімнати, де, відколи себе пам'ятав, його ліжко стояло серед сорока інших. Знову ж таки, по запаху розпізнав, що його несе чоловік. Але не зронив ні звуку, лежав нерухомий, розслаблений, як уві сні, ширяв високо на невидимих руках, плив, повільно опускався до бічних дверей, що вели на ігровий майданчик.

Хлопчик не знав, хто його несе. І не переймався тим, бо вважав, що знає, куди несуть. А точніше — навіщо це роблять. І цим теж не переймався. Щось схоже сталося два роки тому, коли йому йшов четвертий рік. Одного дня діти зауважили, що між них немає дванадцятилітньої Аліси. Він уподобав цю дівчинку аж так, що дозволяв себе няньчити; а може, саме за те й уподобав. Убачав у ній дорослу, майже таку ж на зріст, як жінки, що розпоряджалися його харчуванням, умиванням і сном, та тільки з однією відмінністю: вона не була й не стала ворогом. Якось уночі Аліса розбудила хлопчика. Прощалась, а він і не здогадувався. Заспаний, невдоволений, напівсонний, терпів її тільки тому, що завжди старалася бути доброю до нього. Не втямив, що вона плаче, бо не знав, що й дорослі плачуть, а коли взнав, то пам'ять уже загубила цю дівчинку. Заснув, так само терплячий, а наступного ранку Аліси вже не було. Зникла, ані сліду по ній не зосталося, ані навіть старого одягу, а ліжко, на якому вона спала, зайняв новачок. Хлопчик так і не довідався, куди вона поділася. Цього дня він чув, як кілька дорослих дівчаток, які допомогли Алісі зібратися в дорогу, говорили — приглушено, таємниче, й досі з придихом, неначе вбирали наречену — про нову сукню, нові туфлі, про екіпаж, що її відвіз. І зрозумів, що Аліса виїхала назавжди, пропала за стальними воротами в дротяній огорожі. І тоді він немовби побачив її, що в мить зникнення за гримливими стулками брами стала героїнею, постаттю, яка, не зменшуючись, розтавала в чомусь безіменному й величному, як захід сонця. Минуло понад рік, поки він дізнався, що вона не перша й не остання. Що й інші, крім Аліси, зникають за брязкітливими воротами, вбрані в нове плаття чи комбінезон, з акуратним тлумачком у руках, деколи й меншим за коробку від туфель. А тепер хлопчик тямив, що й з ним таке саме діється. Вважав, що вже знає, як їм усім вдавалося безслідно зникнути. Гадав, що і їх виносили, як оце його зараз, глупої ночі.

Хлопчик уже відчув двері. Вони зовсім близько. Точно передбачав, на скільки ще невидимих сходинок тихо, з безконечною обережністю ступить той, хто його несе. Відчував щокою чийсь спокійний, рівномірний, теплий подих, відчував під собою напружені, жорсткі руки й туго затягнутий клуночок, у якому вгадується зібрана похапцем і навпомацки, в пітьмі одіж. Цей хтось спинився. Нагнувся. Ноги дитини, описавши дугу, стали на підлогу, й пальці, торкнувшись холодних, як криця, дощок, задерлися вгору. "Стій", — звелів чоловік. І тоді хлопчик зрозумів, хто це.

Розпізнав одразу ж і не здивувався. Здивувалася б начальниця, якби довідалася, як добре він знає цього чоловіка. Хлопчик ніколи не чув його імені, і за ті три роки, відколи усвідомив себе, вони й ста словами не перекинулися. Але ця людина значила в його житті набагато більше, ніж хтось інший, і Аліса не була винятком. Ще трилітнім хлопчик відчував, що між ними є зв'язок, про який нема потреби говорити. Знав: коли він грався на майданчику, цей чоловік ні на мить не спускав із нього ока; сидячи на стільці у дверях котельні, слідкував з глибокою, неослабною увагою. Якби був старший, то, мабуть, подумав би: "Він ненавидить і боїться мене. І то так, що не може погляду відвести". А якби трирічна дитина мала багатший запас слів, думка була б такою: "Ось чому я відрізняюся від інших. Тому, що він весь час стежить за мною". Хлопчик сприйняв це як належне. Отож не здивувався, розпізнавши чоловіка, що забрав його, сонного, з постелі й поніс униз сходами. Стоячи біля дверей у смолянистій, холодній пітьмі, поки йому допомагають одягтися, міг подумати: "Він ненавидить мене так, що намагається запобігти чомусь, що має зі мною статися".

Тремтячи, кваплячись з усієї сили, хлопчик слухняно вдягався. Обоє морочилися з малою одежиною, сяк-так натягаючи її. "Ось твої черевики, — сказав чоловік. — Візьми". Сівши на холодну підлогу, дитина стала взуватися. Тепер чоловік не торкався її, та все одно відчувалося, що він нагнувся й щось робить. "Теж черевики взуває", — подумав хлопчик. Помацавши, чоловік знову торкнувся його й поставив на ноги. Хлопчик не зав'язав шнурків, ще не навчився цього робити. Не сказав, що не зав'язав їх. Взагалі ані слова не зронив. Тільки стояв, а тоді його закутали з голови до ніг у щось таке, що, судячи по запаху, належало цьому чоловікові, й знову підняли. Двері відчинилися, роззявилися. Всередину увірвалося свіже, холодне повітря та світло вуличних ліхтарів. Було видно ці ліхтарі, голі фабричні стіни й високі бездимні комини на тлі зірок. Проти світла стальна огорожа виглядала, як стрій зголодованих вояків.