Світло в серпні - Сторінка 20

Поки хлопчика несли через майданчик, ноги звисали й погойдувалися в такт, незашнуровані черевики бились об чоловікові литки. І ось вони удвох дісталися до брами й вийшли за огорожу.

На трамвай довелося чекати недовго. Якби хлопчик був старший, то зауважив би, як добре розрахувала час ця людина. Однак він нічого не помічав і не дивувався. Просто стояв на розі поруч чоловіка, в незашнурованих черевиках, закутаний по п'яти в пальто, з широко розплющеними круглими очима й зі спокійним, зовсім не заспаним обличчям. Підійшов трамвай, низка вікон. Спинився й деренчав, поки вони входили. Майже порожній, бо минула вже друга ночі. Угледівши незав'язані шнурки, чоловік зав'язав їх, а хлопчик спостерігав це, сидячи нерухомо, витягнувши ноги. До вокзалу було далеко, а в трамваї вже доводилося їздити, тож поки добулися до місця, малюк спав. Коли прокинувся, був уже день, вони їхали залізницею. У потязі він ніколи ще не подорожував, та ніхто про це не здогадався б. Сидів непорушно, як у трамваї, закутаний у пальто весь, крім голови та висунутих уперед ніг, спостерігаючи пагорби, дерева й корів. Ще не траплялося бачити, як ось таке пропливає за вікном. Помітивши, що він не спить, чоловік розгорнув клапоть газети й видобув їжу — скибки хліба з шинкою поміж них. "На", — сказав. Хлопчик узяв і заходився їсти, дивлячись у вікно.

Ані слова не зронив і геть не здивувався навіть на третій день, коли прийшла поліція й забрала його та цього чоловіка. Будинок, у якому вони тимчасово поселилися, нічим не відрізнявся від покинутого вночі: ті самі діти з іншими іменами, ті самі дорослі з іншими запахами; і причина того, що не можна залишитися в новому житлі, видавалася не вагомішою від причини, з якої довелося покинути старе. Однак хлопчик не здивувався, коли прийшли полісмени й наказали встати та одягтися, не вважаючи за потрібне пояснити, чому й куди тепер треба мандрувати. Напевно, він знав, що їде назад. Напевно, з дитячою прозорливістю одразу збагнув те, чого не розумів чоловік: таке не може й не буде тривати. І знову бачив у вагонному вікні ті самі пагорби, ті самі дерева, тих самих корів, та тільки з іншого боку, в іншому напрямку. Полісмен дав попоїсти. Такий самий хліб із шинкою, тільки вийнятий не з газети. Хлопчик зауважив це, та нічого не сказав. Мабуть, нічого й не подумав.

І ось він знову вдома. Напевно, гадав, що після повернення його покарають, причому не сподіваючись дізнатися, за який саме злочин. Адже давно вже засвоїв: діти можуть сприймати дорослих як дорослих, натомість ті не вміють сприймати дітей інакше, ніж як тих самих дорослих. Він уже забув історію із зубною пастою. Тепер уникав дієтсестри так, як місяць тому набивався їй на очі. Старався не потрапляти їй навіч, хоч давно забув причину цього, а невдовзі забув і подорож, бо так ніколи й не дізнався, що між першим і другим є якийсь зв'язок. Час від часу зринав спогад про мандрівку — невиразний, туманний. Але це бувало лише тоді, коли погляд падав на двері котельні й згадувався чоловік, який сидів там і спостерігав за хлопчиком, а тепер зник, не залишивши ані сліду, навіть плетеного стільця на порозі, як і всі, що були раніше. Куди він подівся — про те дитина не задумувалася, не завертала собі голови.

Одного вечора хлопчика забрали з класу. Це сталося за два тижні перед Різдвом. Дві молоді жінки — дієтсестри серед них не було — завели його до ванної, помили, причесали вологе волосся, одягли в чистий комбінезон і допровадили до кабінету начальниці. Там сидів хтось чужий. Подивившись на нього, хлопчик одразу все збагнув, начальниця ще й словом не прохопилася. Мабуть, пам'ять знала, знаття почало згадувати, а може, озвалося бажання. Бо ж до п'яти років не набереться стільки відчаю, щоб народилася надія. Мабуть, раптом згадалася мандрівка в поїзді та харч, бо й пам'ять не сягала далі.

— Джозефе, — озвалася начальниця, — ти б не хотів виїхати звідси й жити на селі з добрими людьми?

Він стояв у новому цупкому комбінезоні, з червоними вухами та обличчям, розпашілими від простого мила та шорсткого рушника, слухаючи незнайомця. Глянувши на нього, побачив огрядного чолов'ягу зі стриженою брунатною бородою й волоссям, обтятим коротко, хоч і не останнім часом. Буйні й жорсткі борода та чуприна, ще не торкнуті сивиною, неначе й не відчули тих сорока з гаком років, які відбилися на лиці. Світлі, холодні очі. Простого крою цупкий чорний костюм. На коліні лежав чорний капелюх, його підтримувала чиста широка п'ятірня, стиснувши м'який фетр. Поперек жилетки провисав масивний срібний ланцюжок від годинника. Важкі чорні черевики стояли побіч на підлозі, начищені до блиску. Навіть п'ятирічна дитина, подивившись на нього, зрозуміла б, що він не вживає тютюну й не потерпить такої звички в когось іншого. Однак не дивилась, а все через оті очі.

Хлопчик відчував на собі його холодний і допитливий погляд, суворий, хоч і мимовільно. Таким поглядом оцінюють коня чи вживаний плуг, знаючи наперед, що знайдуть ґанджі, заздалегідь знаючи, що куплять. Говорив чоловік повільно, розмірено й вагомо — голосом людини, яка вимагає, щоб її слухали не так уважно, як мовчки.

— Отже, ви або не хочете, або не можете нічого більше сказати про його походження.

Начальниця не дивилася на нього. За скельцями окулярів її очі драгліли, принаймні цієї миті. Відповіла одразу ж, трохи поквапилася.

— Ми не з'ясовуємо, чиїх батьків ці діти. Як я вам уже сказала, його підкинули тут на сходи перед Різдвом п'ять років тому, без двох тижнів. Якщо для вас такий важливий родовід, то вам узагалі не варто всиновлювати дитину.

— Я не зовсім те мав на увазі, — зауважив незнайомець трохи згідливішим тоном. Примудрявся перепроситися, ні на йоту не відступивши від свого переконання. — Треба було б мені поговорити з дієтсестрою — міс Аткінс, бо ж я листувався саме з нею.

І знову завідувачка відповіла холодно й одразу, майже тої ж миті, коли він замовк.

— Напевно, я можу дати вам не менше даних про цю чи будь-яку іншу дитину з-посеред наших вихованців, ніж міс Аткінс, адже її офіціальні обов'язки обмежуються їдальнею та кухнею. Просто так сталося, що в цьому випадку вона люб'язно згодилася послужити як секретарка у нашому з вами листуванні.

— Це неважливо, — сказав незнайомець. — Неважливо. Я просто подумав…

— Щó ви подумали? Ми нікого не примушуємо брати наших дітей, як і не примушуємо дітей від'їжджати всупереч їхній волі, якщо мають на те серйозну причину. Це питання, яке оці дві сторони вирішують між собою. Ми тільки радимо.

— Еге ж. Неважливо, як я вам уже сказав. Не сумніваюся, що цей карапуз у нас приживеться. Знайде хорошу родину в особі місіс Мак-Ічерн і мене. Ми вже не молоді люди, живемо тихо. Не знайде там марципанів, ледарювати теж не буде. І працюватиме не більше, ніж йому на користь ітиме. Не маю ані найменшого сумніву, що в нас він виросте богобоязливим, ненавидітиме лінощі й марнослав'я, хай який там у нього родовід.

Ось так опротестовано вексель, підписаний два місяці тому зубною пастою, а забудькуватий боржник, закутаний у чисту попону, маленький, безформний, нерухомий, сидів у колясці, що в грудневому сутінку тряслася на промерзлих вибоїнах. Вони їхали весь день. Опівдні чоловік нагодував хлопчика, вийнявши з-під сидіння картонну коробку з приготованими три дні тому сільськими харчами. Заговорив він аж тепер. Мовив одне слово, махнувши вперед кулаком у рукавиці, що стискав батога.

— Дім, — обізвався він.

Дитина промовчала. Чоловік глянув згори на неї, теж закутаний, щоб було тепліше, великий, опецькуватий, чимось схожий на камінь, упертий і не так суворий, як безжальний.

— Я сказав. Ось твій дім.

Хлопчик знову не відповів. Ніколи не бачив свого дому, тому й не мав що сказати. Ще не доріс до того, щоб говорити й нічого не сказати.

— Тут ти знайдеш хліб, притулок і піклування побожних християн, — наголосив чоловік. — І матимеш посильну роботу, яка вбереже тебе від лиха. Я тебе скоро навчу, що є два гріхи — лінощі та мудрування, і є дві чесноти — праця та страх Божий.

Як і раніше, хлопчик нічого не сказав. Він ніколи не працював і не боявся Бога. Знав про Бога менше, ніж про роботу. Бачив, як шість днів на тиждень працювали на майданчику для ігор люди з граблями та лопатами, ну а Бог з'являвся тільки в неділю. І тоді — якщо не брати до уваги неминучого попутного випробування чистотою — Він був музикою, приємною вухам, і словами, які проходили повз вуха. Загалом приємний, хоч і трохи втомливий. Дитина промовчала. Коляска підскакувала, дужі, плекані мули квапилися додому, до стійла та сіна.

Іще одну річ хлопчина згадав згодом, коли пам'ять уже тримала не обличчя, а лиш оболонку спогаду. Було це в кабінеті начальниці. Він стоїть нерухомо, не дивлячись у вічі незнайомцеві й відчуваючи на собі його погляд, чекаючи, коли той висловить думку в очах. І ось прозвучало:

— Крістмас. Різдво. Язичницьке прізвище. Святотатство. Я його зміню.

— Це ваше законне право, — відказала начальниця. — Нас цікавить не те, як їх звуть, а те, як з ними поводяться.

Та чужий чоловік нікого не слухав і ні до кого не звертався.

— Віднині його зватимуть Мак-Ічерн.

— Еге ж, годилося б, — підтвердила вона, — дати йому ваше прізвище.

— Він їстиме мій хліб і триматиметься законів моєї віри, — сказав чоловік. — Чому б йому не взяти мого прізвища?

Хлопчик не слухав. Був байдужий. Його це мало хвилювало — не більш ніж коли б цей дядечко сказав, що сьогодні жаркий день, хоч насправді зовсім не жаркий. Так мало, що навіть сам собі не сказав: "Моє прізвище не Мак-Ічерн, а Крістмас". Непокоїтися через таке поки що не варто. Ще багато часу попереду.

— А й справді, чому б і ні? — згодилася начальниця.

Розділ 7

І пам'ять це знає. Через двадцять років усе ще можна буде вірити пам'яті: "Цього дня я став чоловіком".

Охайна спартанська кімната пахла неділею. Прані штопані фіранки на вікнах злегка ворушились у леготі, що духмянів зораною ріллею та яблуками-кислицями. На жовтому, імітованому під дуб мелодіоні, педалі якого були оббиті потертою, зношеною килимною тканиною, стояла консервна бляшанка з квітами дельфінію. Хлопець сидів на твердому стільці за столом, де стояла нікельована лампа й лежала величезна Біблія з латунними застібками, завісами й замком.