Світло в серпні - Сторінка 23

Не потупив погляду. Ні на що не дивився.

— Якщо сам не знаєш, то ти дурень. А якщо не хочеш сказати, то ти лайдак. Ти був у жінки?

— Ні, — відповів приймак. Мак-Ічерн глянув на нього. Коли заговорив, тон голосу був задумливий.

— Ти ніколи мені не брехав. Наскільки знаю. — Він дивився на хлопця, на його нерухомий профіль. — З ким ти бився?

— Там було більше одного.

— Ого! Сподіваюся, ти розквасив їм пики?

— Не знаю. Мабуть, так.

— Ага, — сказав чоловік. — Іди помийся. Вечеря готова.

Тої ночі Джо лягав спати, твердо постановивши втекти звідси. Почувався орлом — сильнодухим, самодостатнім, могутнім, нещадним, дужим. Все одно минулося бажання, хоч він ще тоді й не знав, що йому, як і орлу, кліткою є його власне тіло й увесь світ.

Мак-Ічерн зогледівся, що нема телиці, тільки по двох днях, коли знайшов новий костюм, схований у стайні. Оглянувши його, побачив, що не ношений. Це сталося перед обідом. Мак-Ічерн нічого не сказав. Аж увечері прийшов до стайні, де Джо доїв корову. Той хоча й сидів на низькому ослінчику, спершись головою на клуб, та було видно, що зростом не поступається дорослому чоловікові. Але названий батько цього не бачив. Якщо взагалі щось бачив, то хіба що малюка, п'ятилітнього сироту, який грудневого ранку дванадцять років тому сидів у колясці, тихий, насторожений, відчужений і покірний, як тварина.

— Я не бачу твоєї телиці, — сказав Мак-Ічерн. Джо промовчав. Схилився над дійницею, над шумливим молоком. Ззаду, понад ним стояв чоловік і дивився згори.

— Кажу, що твоя телиця не повернулася.

— Знаю, — відповів Джо. — Вона, мабуть, десь біля струмка. Сам допильную за телицею, адже ж вона моя.

— Ага, — сказав Мак-Ічерн. Він не підвищив голосу. — П'ятдесятидоларовій телиці проти ночі не місце коло струмка.

— Якщо й станеться який збиток, то тільки мені. Телиця була моя.

— Що? — спитав Мак-Ічерн. — Ти сказав "була"?

Джо не підвів очей. З-під його пальців шиплячі цівки молока рівномірно били в дійницю. Він чув, що ззаду ходить Мак-Ічерн, але не оглядався, поки не видоїв до останньої краплини. Аж тоді обернувся. Мак-Ічерн сидів на дерев'яній колодці біля дверей.

— Ти б ліпше спершу молоко до хати заніс, — сказав він.

Джо стояв, у його руці погойдувалося відро. Відповів уперто, але спокійно:

— Вранці знайду її.

— Занеси до хати молоко. Почекаю тебе тут.

Джо постояв ще трохи й рушив. Вийшов із стайні й попростував до кухні. Коли ставив дійницю на стіл, з'явилася місіс Мак-Ічерн.

— Вечеря готова, — озвалася вона. — Чи прийшов уже містер Мак-Ічерн?

Джо відвернувся до дверей.

— Скоро прийде, — відповів він. Відчував, що жінка дивиться на нього.

— Ти якраз встигнеш умитися, — несміло, стурбовано мовила вона.

— Ми скоро прийдемо.

Він рушив до стайні. Підійшовши до дверей, місіс Мак-Ічерн дивилася йому вслід. Ще не споночіло, й вона побачила, що біля дверей стайні стоїть її чоловік. Не покликала його. Просто стояла й дивилася, як зійшлися ці двоє. Не могла розчути, про що вони розмовляють.

— Кажеш, вона біля струмка? — запитав Мак-Ічерн.

— Я сказав, що може там бути. Пасовисько величеньке.

— Ага, — проказав Мак-Ічерн. Обидва говорили спокійно. — То як гадаєш, де вона?

— Не знаю. Я не корова. Навіть не здогадуюся, де вона може бути.

Чоловік рушив.

— Подивимось, — сказав він.

Джо вийшов на пасовище слідом за ним. До струмка було йти чверть милі. Проти темної смуги дерев, де він протікав, блимали й згасали світляки. Ось і дійшли до цих дерев. Стовбури заглушені болотяними хащами, важкопрохідними навіть за дня.

— Гукни-но її, — наказав Мак-Ічерн. Джо промовчав. Не рухався. Вони стояли віч-на-віч.

— Це моя телиця, — сказав приймак. — Ви дали її мені. Я ростив її з телятка, бо дістав від вас у власність.

— Так, — ствердив Мак-Ічерн. — Я дав. Щоб навчити тебе відповідальності за володіння майном, власністю. Відповідальності власника за те, чим він володіє з Божого допусту. Щоб навчити тебе завбачливості й уміння примножувати свої блага. Погукай її.

Вони постояли ще якусь хвилину лице в лице. Може, й дивились один одному у вічі. Джо повернувся й пішов уздовж болота. Мак-Ічерн рушив за ним.

— Чому не гукаєш? — спитав він. Джо не відповів. Здавалося, він взагалі не дивиться на струмок і болото. А дивився він на єдиний вогник — ознаку дому, озирався, ніби хотів прикинути віддаль до нього. Йшли вони неспішно й невдовзі опинилися біля огорожі, що позначала край пасовища. Уже зовсім споночіло. Біля огорожі Джо повернув і спинився. Тепер вони дивились один на одного. Знову стояли віч-на-віч. І Мак-Ічерн озвався:

— Що ти зробив з телицею?

— Продав, — відказав Джо.

— Он як. Продав. А можна спитати, скільки ти за неї взяв?

Тепер вони не бачили облич один одного. Були всього лиш тінями, однаковими на зріст, тільки що Мак-Ічернова ширша. Понад білою плямою сорочки його голова нагадувала одне з мармурових ядер на монументах Громадянської війни.

— Це моя телиця, — сказав Джо. — Якщо це не так, то навіщо ви сказали, що моя? Навіщо дали мені її?

— Твоя правда. Це твоя власність. Наразі я сварю не за те, що ти її продав. Але за умови, коли взяв добрі гроші. Навіть якщо тебе обдурили, а з вісімнадцятилітніми хлопчиськами найчастіше саме так і буває, я не сваритиму за це. Хоча треба було запитати поради в старшого, як ото в людей повелося. І ти ще мусиш вчитися, як і я колись учився. Я тебе питаю ось що: звідки ти взяв гроші на костюм? — Джо промовчав. Вони стояли один проти одного. — Може, ти дав їх на зберігання названій матері?

— Так, — відповів Джо. Мовили це його вуста, сказали неправду. Він і не гадав відповідати. Чув, як вихоплюється це слово, вражений, здивований. Але було вже пізно. — Я дав їй гроші на зберігання.

— Ага, — сказав Мак-Ічерн і зітхнув — мало не з насолодою. То був звук задоволення від перемоги. — І ти, звісно ж, скажеш, що це названа мати купила тобі костюм, який я знайшов на сіннику. Ти допустився кожного з гріхів, на які тільки здатен: лінивства, невдячності, нешанобливості й богохульства. А тепер я впіймав тебе ще на двох — брехні й розпусті. Для чого ж іще здався тобі той новий костюм, як не для розпусти?

Ось так він визнав, що усиновлений дванадцять років тому хлопчик став чоловіком. Стоячи майже впритул, Мак-Ічерн ударив Джо кулаком.

Джо стерпів перші два удари — може, за звичкою, а може, з несподіванки. Стерпів, відчувши, як твердий чоловічий кулак двічі врізався йому в обличчя. А тоді відскочив і зігнувся, злизуючи кров і задихаючись. Вони стояли один проти одного.

— Більше ви мене вже не вдарите, — сказав він.

Потім, лежачи в ліжку на горищі, холодний і задубілий, Джо почув голоси, що долинали сходами з нижньої кімнати.

— Це я купила! — запевняла місіс Мак-Ічерн. — Я! На зароблені за масло гроші. Ти сказав, що я можу… можу їх витратити… Саймоне! Саймоне!

— Ти ще невміліша брехуха, ніж він, — сказав чоловік. Його розмірений, суворий, визбутий тепла голос долітав крутими сходами до ліжка на горищі. Джо не слухав. — Стань на коліна. На коліна. НА КОЛІНА, ЖІНКО. У Бога проси милості й прощення, а не в мене.

Вона завжди старалася бути ласкавою до нього, ще з цього першого грудневого вечора дванадцять років тому. Коли коляска під'їхала до дому, вона стояла на ґанку — терпляча, затуркана істота без статевих ознак, крім хіба що доладного посивілого вузлика волосся на потилиці та ще спідниці. Здавалося, безжальний фанатичний чоловік — замість того, щоб помалу вбивати й морально розкладати, перетворювати жінку на щось таке поза його намірами і її розумінням, вперто розплющував її, як ковкий піддатливий метал, все тоншу й непомітнішу, — аж до безплотності німих сподівань і підманутих бажань, тепер тьмяних і сірих, як попіл.

Коли коляска спинилася, жінка ступила до них так, ніби наперед у думках повправлялася в тому, як зняти хлопчика із сидіння й занести в оселю. Відколи він зіп'явся на ноги, його ні разу не брала на руки жінка. Увихнувшись, рушив до будинку на своїх двох, почимчикував, маленький і незграбний у попоні. Вона йшла слідом, схилившись над ним. Посадила хлопчика. Метушилася біля нього з вимушеною жвавістю, спантеличена й стривожена, немов чекаючи, що все почнеться заново й можна буде йому та їй поводитися так, як гадалося. Ставши навколішки, старалася роззути хлопчика, аж поки він здогадався, чого вона хоче. Відвівши її руки, сам роззувся, але не поставив черевиків на підлогу. Тримав їх у руках. Жінка стягла з нього панчохи й принесла таз із гарячою водою. Так скоро принесла, що кожен, крім дитини, здогадався б: вона тримала це напоготові й чекала, мабуть, увесь день. І тут він уперше заговорив. "Я вчора вже помився", — сказав.

Вона не відповіла. Стояла на колінах перед хлопчиком, а він розглядав її маківку й руки, що трохи незграбно заходилися коло його ніг. Тепер він не пробував допомогти їй. Не розумів, до чого вона взялася, навіть тоді, коли грів закляклі ноги в теплій воді. Не вірив, що це вже й усе, бо надто вже приємно було. Чекав, коли почнеться решта — неприємна частина, хай хоч яка вона буде. Такого з ним теж ніколи не траплялося.

Потім жінка вклала його спати. Ось уже два роки, як він одягався й роздягався самотужки. Ніхто за ним не наглядав, ніхто не допомагав, хіба що вряди-годи Аліса. Перевтомившись, не міг одразу заснути, а тепер, збентежений і знервований, чекав, коли ж піде собі ця жінка й нарешті дасть заснути. Та вона не йшла. Натомість підсунула стільця до ліжка й сіла. У кімнаті не палилося, стояв холод. Жінка мала на собі шаль, закутавшись у неї, пускала з рота пару, ніби курила. Ось тепер хлопчик очуняв із сонливості. Чекав, коли почнеться прикра частина — хай там яка, хай там за яку його провину призначена. Він не знав, що це вже й усе. Такого з ним теж ніколи не траплялося.

Тої ночі все й почалося. Він вважав, що так триватиме все життя. У свої сімнадцять років, оглянувшись, Джо міг побачити довгу вервицю нікчемних, недоладних, даремних спроб, породжених розчаруванням від краху, безпорадністю й занімілим інстинктом: страви, які вона потайки готувала для нього й тоді наполягала, щоб потайки їв, а він відмовлявся, знаючи, що Мак-Ічерну до того байдуже; випадки, коли, як-от сьогодні, вона старалася вберегти його від кари — заслуженої чи ні, справедливої чи ні, але в усякому разі безособової, котру і чоловік, і хлопчик сприймали як щось природне й неминуче, аж поки втручалася жінка й додавала цій карі якогось розрідження, душку та прикрого стійкого присмаку.

Іноді він гадав, що скаже їй наодинці одну річ, будучи певен, що через свою безпорадність вона не зможе ні змінити, ні відкинути ці слова, що змушена буде знати і приховувати їх від чоловіка, який, коли б дізнався, то вчинив би — негайно й цілком передбачувано — так, щоб витерти з пам'яті новину про їхні родинні зв'язки, щоб і мови про них ніколи не було.