Світло в серпні - Сторінка 25

А ми сюди й не ходитимемо. Наступного разу — рано чи не рано, а обід привеземо з собою.

Ось що він побачив того дня, похапцем поглинаючи нехитрий харч поруч негнучкого, безмовного, роздратованого чоловіка, обоє посередині довгого шинквасу, цілком окремішньо від латунноволосої жінки з одного краю, від гурту чоловіків — із другого, від офіціантки, чиї великі, завеликі руки розставляли тарілки та чашки, а скромно потуплене обличчя виднілося над шинквасом заввишки з велику дитину. Тоді вони з Мак-Ічерном вийшли. Джо й не гадав, що коли-небудь повернеться сюди. Не тому, що названий батько заборонив. Просто не вірилося, що життя знову закине його в цей заклад. Неначе сказав собі: "Ці люди чужі мені. Бачу їх, але не розумію, що вони роблять і навіщо. Чую їх, але не розумію, що вони кажуть, чому кажуть і кому. Знаю, що тут щось є, крім їжі та їди. Та не знаю, щó сáме. І ніколи не дізнаюся".

І ця подія щезла з поверхні свідомості. Час від часу за наступні півроку він повертався до міста, але ні разу не бачив цього ресторану, ані проходив повз нього. Міг би. Однак навіть не подумав про таке. Може, не було потреби. Траплялося, мимоволі гадки виливалися в образ — формований і сформований: довгий, порожній, якийсь непевний шинквас, нерухома, холоднолиця, буйноволоса жінка ніби стереже його скраю, а з другого краю — чолов'яги схиляють докупи голови, безперестанку курять, запалюють і викидають цигарку за цигаркою; і офіціантка — жінка завбільшки з дитину, снує між кухнею й залом, носячи тарілки й таці, щоразу в досязі руки від чоловіків, які у своїх капелюхах набакир нахиляються до неї й щось кажуть крізь тютюновий дим, шепочуть, наче потішаючись чи тріумфуючи, а її обличчя задумливе, скромне, потуплене, немовби вона не чує. "Я не знаю, що вони їй кажуть, — думав він. — Не знаю навіть, чи це такі слова, які не годиться казати дитині, що проходить повз тебе. Ще не знаю, що уві сні повіки замикають у темниці очей її обличчя — скромне, задумливе, трагічне, сумне і юне. Воно чекає, позначене невиразною, туманною магією молодого прагнення. Є вже пожива для кохання, тепер уві сні я знаю, чому три роки тому відштовхнув і вдарив цю негритянку. А тепер і ця жінка в ресторанчику має це знати й пишатися. Пишатися і чекати".

Джо не сподівався побачити її знову, адже любов молодих людей потребує для поживи не більш як крихту надії та прагнення. Мабуть, він сам не менш здивувався зі свого вчинку й з того, що цей вчинок значив і показав, ніж здивувався б Мак-Ічерн. Це сталося в суботу, цього разу навесні. Нещодавно йому минуло вісімнадцять. Мак-Ічерн знову поїхав зустрітися з юристом. Цього разу підготувався.

— Я пробуду там годину, — сказав він. — Можеш походити, оглянути місто. — І знову задивився на Джо пильно, оцінювально; як і тоді, з легким роздратуванням справедливого чоловіка, змушеного шукати золоту середину між справедливістю й здоровим глуздом. — На, візьми, — сказав він, відкривши гаманець і вийнявши десятицентову монету. — Але не витрачай її відразу ж, щойно знайдеш першого-ліпшого, хто схоче взяти. Дивна річ, — зі злістю наголосив Мак-Ічерн, дивлячись на Джо, — тільки тоді навчишся цінувати гроші, коли навчишся їх марнувати. Щоб ти тут був за годину.

Джо взяв монету й пішов до ресторану. Навіть не поклав її в кишеню. Вчинив так без ніякого певного наміру, майже мимохіть, ніби діями керували ноги, а не голова. Як дитина, стискав у кулаці гарячий маленький кружечок. Відчинивши запнуті сіткою двері, він незграбно ввійшов, спіткнувшись на порозі. Білява буфетниця (наче й не поворухнулася за цих шість місяців, наче ні пасма не торкнула в жорсткій лискучій латунній зачісці, навіть сукні не змінила) споглядала на нього з-за коробки з сигарами. Спостерігали його з дальшого краю чоловіки в капелюхах набакир, із цигарками в зубах, пропахлі перукарнею. Був з ними і власник. Джо помітив, побачив його вперше. Як і всі, той чоловік мав на собі капелюх. Як і всі, курив. Не дуже високий, не набагато вищий за Джо, тримав цигарку в кутку рота, немовби для того, щоб не заважала вести балачку. Від цього чоловіка, що скоса поглядає крізь звивистий димок цигарки, ні разу не торканої пальцями, аж поки вона, догоріла, вилітає з плювком і затирається під закаблуком, Джо перейме одну з таких звичок. Але не тепер. Це буде пізніше, коли життя так прудко закрутиться, що прийняття заступить собою пізнання та пересвідчення. А тепер юнак просто дивився на чоловіка, що сперся на шинквас із того боку, в брудному фартусі, почепленому так, як грабіжник із великої дороги міг би не надовго почепити фальшиву бороду. Прийняття настане згодом, разом із усією наругою над легковірністю: ці двоє — буцім чоловік і жінка, цей заклад — буцім ресторан, з привізними одна за одною офіціантками, які невміло розносять тарілки з найдешевшими й найпростішими наїдками, — аби тільки виправдати назву закладу; і сам він сприймає, бере, всотує все під час свого короткого й буйного дозвілля, у наївному, захопленому зачудуванні, неначе молоденький жеребчик на потаємному пасовищі втомлених, тяганих кобил, — сам своєю чергою жертва безіменних і незліченних чоловіків.

Це станеться ще не тепер. Джо підійшов до шинквасу, стискаючи в кулаці монету. Здогадувався, що чоловіки припинили розмову, щоб подивитися на нього, й нічого не чув, крім хіба що лютого шкварчання смаженини, що долинало з кухонних дверей, і думав: "Вона там. Ось чому я її не бачу". Джо нечутно забрався на стілець. Відчував, що всі дивляться на нього, і білявка за коробкою з сигарами, і власник, перед обличчям якого тепер, мабуть, зависло ліниве пасмо диму. І тут власник озвався одним словом. Джо знав, що той не поворухнувся й не доторкнувся до цигарки.

— Боббі, — сказав він.

Чоловіче ім'я. Це не думкою прийшло. Блисло, прудке й доконане: "Її немає. На її місце взяли чоловіка. Змарнував я десять центів, як той і передбачав". Джо здавалося, що тепер нема як піти звідси; якщо спробувати вийти, то білявка спинить. Здавалося, що чоловіки розуміють це й насміхаються з нього. Ото ж сидів на стільці, потупивши очі, стискаючи мідяка. Не бачив офіціантки, аж поки на шинквасі перед його очима з'явилися дві завеликі кисті. Побачив візерунки на сукенці, нагрудник фартуха і дві маслакуваті руки, що лежали на стільниці так нерухомо, ніби були чимсь принесеним із кухні.

— Каву і тістечко, — сказав він.

Її голос прозвучав понуро, спустошено:

— Лимонне какао шоколадне.

Якщо судити з висоти, звідки долинув голос, ці руки взагалі не могли їй належати.

— Угу, — відповів Джо.

Руки не поворухнулися. Голос ні на крихту не змінився.

— Лимонне какао шоколадне. Котре з них.

Збоку вони, напевно, виглядали дуже дивно. Стоячи віч-на-віч, обабіч темного, заляпаного, засмальцьованого й витертого до дзеркальної гладкості шинквасу, ці двоє трохи нагадували богомольців: юнак із селянським обличчям, у чистій, по-спартанському простій одежині, від скутості неземний і невинний; і жінка навпроти, печальна, застигла в чеканні, така маленька, що і їй немовби передалося від нього щось визбуте плоті. Вилицювате, худорляве обличчя. Напнута на вилицях шкіра, під очима залягли темні кола. Здавалося, що напівприкриті повіками очі не мають глибини й навіть не відбивають світла. Нижня щелепа виглядала завузькою для того, щоб умістити зуби.

— З какао, — сказав Джо. Мовили це його вуста, бо самому йому відразу ж захотілося забрати слова назад. Мав тільки десять центів. Так міцно стиснув монету, що й забув про її вартість. Долоня пітніла, зволожувала десятицентівку. Джо був певен, що чоловіки спостерігають за ним і сміються. Не чув їх і не бачив, а однак був певен цього. Руки щезли зі стола. Тоді з'явилися знову й поставили перед ним тарілочку й чашку. Джо глянув на неї, на її обличчя.

— Скільки коштує тістечко? — запитав він.

— Десять центів.

Вона стояла перед ним, за шинквасом, її великі руки знову лежали на темному дереві, вся постать виражала втому й чекання. Ні разу не глянула на нього.

— Щось мені перехотілося кави, — мовив Джо слабким, розпачливим голосом.

Якусь мить Боббі стояла непорушно. Тоді велика рука забрала чашку кави, чашка й рука зникли. Він сидів нерухомо, теж потупившись, і чекав. І ось воно настало. То був не власник, а жінка за коробкою сигар.

— У чому річ? — обізвалася вона.

— Він не хоче кави, — відповіла офіціантка голосом, що віддалявся, немовби питання застало її в русі. Говорила глухо й тихо. Білявка теж.

— Невже він не замовив кави? — спитала вона.

— Ні, — відказала офіціантка тим самим рівним, щораз дальшим голосом. — Я його неправильно зрозуміла.

Коли він виходив, коли душа корчилася від приниження, жалю й прагнення непомітно прослизнути повз холодне обличчя жінки за коробкою з сигарами, то був цілком певен, що вже ніколи не захоче й не зможе побачити офіціантку. Навіть не гадав, що знайде в собі силу знову стрітися з нею чи хоча б знову зиркнути на цю вуличку, на брудні двері навіть здалеку. Ще не думав тоді: "Це жахливо — бути молодим. Жахливо. Жахливо". Коли надходила субота, він шукав, вигадував причину не поїхати до міста, а Мак-Ічерн приглядався до нього, наразі ще без великої підозри. Приймак коротав дні в гаруванні, а Мак-Ічерн підозріло споглядав на таку роботу. Однак нічого не міг втямити, виснувати. Працювати дозволялося. Та й ночі Джо міг збавляти, бо дуже втомлювався й не міг не спати. А з часом навіть відчай, жаль і сором втратили гостроту. Він не перестав згадувати й переживати те, що сталося. Але тепер воно затерлося, наче зужиткована грамофонна платівка, гру якої можна розпізнати тільки по шипінні, що заглушує голоси. Кінець кінцем Мак-Ічерн змушений був примиритися з такою зміною.

— Останнім часом я спостерігав за тобою, — сказав він. — Усе б нічого, та тільки мені або очам своїм не вірити, або ти й справді прийняв те, що Господь зволив тобі вділити. Але я не дам тобі впасти в гординю від моєї похвали. Матимеш час, нагоду, та й бажання теж, у цьому я не сумніваюся, зробити все, щоб я пошкодував за ці слова. Тобто знову загрузнути в лінивстві та неробстві. Одначе людині належиться нагорода, як і кара. Бачиш он ту теличку? Віднині вона твоя.