Світло в серпні - Сторінка 27

Рука вирвалася з обіручного дотику. Дівчина не сподівалася, що Джо захоче її вдарити, навіть не гадала про таке. Та сталося інакше, на одне вийшло. Коли на дорозі розчинявся в пітьмі його обрис, тінь, Боббі здалося, що юнак біжить. Якийсь час чула його ходу, коли вже зник із очей. Вона не відразу рушила з місця. Стояла так, як він покинув її, неначе ждала удару, який уже дістала.

Він не біг. Однак ішов шпарко, та не додому за п'ять миль звідси, а в протилежному напрямку, й досі не думаючи, як забратися в кімнату, звідки він виліз через вікно. Швидко простував дорогою, тоді звернув убік і перескочив через огорожу на орне поле. В борознах щось росло. Далі був ліс, дерева. Джо дійшов до лісу й заглибився в нетрі твердих стовбурів, у затінену гіллям тишу, жорстку на дотик, прикру на запах і невидиму. У безпросвітку болісного відання, як у печері, перед очима немовби поставала безконечна низка привабливо сформованих, вибілених місячним сяйвом урн. І жодна з них не була цілою. Кожна розтріскана, і з кожної тріщини сочилося щось рідке, смердюче, мертвотної барви. Джо торкнувся дерева. Сперся на стовбур руками, бачачи виставлені в ряд, залиті місячним світлом урни. Його знудило.

Увечері наступного понеділка він уже мав мотузку. Чекав на тому самому розі, знову прийшовши зарано. І ось побачив її. Боббі підійшла до нього.

— А я вже подумала, що ви не прийдете.

— Так подумали?

Він узяв її за руку й потягнув дорогою.

— Куди ми йдемо? — спитала вона. Джо не відповів, тягнув далі. Їй доводилося бігти підтюпцем, щоб устигати за ним. Дріботіла незграбно — тваринка, якій перешкоджало те, що відрізняло її від справдешніх тварин: підбори, сукня, дрібна тілобудова. Юнак поволік її геть від дороги — до огорожі, яку перескочив тиждень тому.

— Зачекайте, — сказала дівчина. Слова вилітали уривчасто. — Огорожа… Я не можу…

Коли Боббі нагнулася, щоб пробратися поміж дротів, які Джо переступив, зачепилася сукня. Джо нахилився й рвонув її, аж затріщало.

— Я тобі іншу куплю, — пообіцяв він. Вона промовчала. Дала себе напівтягти, напівнести серед якихось рослин, по борознах, до лісу, до дерев.

Ретельно скручену мотузку він тримав у своїй кімнаті, за тою самою напіввідірваною дошкою, де місіс Мак-Ічерн ховала свій дріб'язковий скарб. Ось тільки засунув глибше у сховку, куди вона не могла досягти. Запозичив цю ідею від неї. Бувало, коли старе подружжя хропіло у себе внизу, він, безшелесно спускаючись на мотузці, задумувався над цим парадоксом. Іноді спадало на гадку сказати цій жінці, показати, де він ховає знаряддя свого гріха, навчившись від неї, скориставшись її ж таки задумом та сховком. Однак Джо знав, що місіс Мак-Ічерн захоче одного-єдиного — допомогти приховати цю мотузку, захоче, щоб він і далі грішив, а вона допомагала тримати це в таємниці, і кінець кінцем наробить такого шарварку своїм легкорозпізнаванним нашіптуванням та подаванням знаків, що Мак-Ічерн хоч-не-хоч, а запідозрить щось лихе.

Зрештою Джо почав красти — цупити гроші з цієї карнавки. Цілком можливо, що Боббі не спонукала його до такого, що ніколи й не обмовлялася про гроші. Можливо, він навіть не усвідомлював, що розплачується грошима за насолоду. Просто багато років спостерігав, як місіс Мак-Ічерн ховає гроші в певному місці. А тоді в нього самого з'явилася річ, яку треба ховати. Помістив її в найбезпечнішій криївці, яку тільки знав. І щоразу, запихаючи чи витягаючи шнура, він бачив бляшанку з грішми.

Першого разу він узяв півдолара. Трохи повагався між п'ятдесятьма й двадцятьма п'ятьма центами. Та все ж узяв півдолара, бо саме стільки потребував. За ці гроші купив залежану, засиджену мухами коробку цукерок, у чоловіка, що за десять центів виграв її у крамничній лотереї. Джо подарував ці ласощі офіціантці. То був його перший подарунок. Вручив їх так, ніби нікому досі й на думку не спало щось їй дати. Беручи великими руками цю жалюгідну, крикливо розмальовану коробку, Боббі мала дивний вираз обличчя. Сиділа тоді на ліжку у своїй спальні. Діялося це в будиночку, де вона жила з чоловіком і жінкою на ім'я Макс і Мейм. А якось увечері, десь тиждень перед тим, до офіціантки зайшов Макс. Вона роздягалася. Сидячи на постелі, стягала панчохи. Увійшовши, він сперся на комод, димлячи цигаркою.

— Багатий фермер, — озвався він. — Власник компанії, мільйонер із хліва.

Прикрившись, вона сиділа, нерухома й понура.

— Він платить мені.

— Чим? Він що — не розтратив ще ті п'ять центів? — видивився на неї Макс. — Селюків обслуговуєш. Ось для чого я тебе привіз сюди з Мемфіса. Може, мені ще й жертя задурно роздавати?

— Я роблю це не в робочий час.

— Еге ж. Я не можу тобі заборонити. І дивитися на тебе вже не можу. Шмаркач, що за все своє життя й долара вкупі не бачив. А в цьому місті повно грошовитих хлопців. Вони знають, як коло тебе заходитися.

— А може, він мені подобається. Ти, мабуть, про це й не подумав.

Макс глипнув на Боббі, що й досі сиділа на ліжку, на її нерухому похилену маківку, на руки, складені на колінах. Спершись на комод, він курив.

— Мейм! — гукнув він. За якусь мить повторив: — Мейм! Ходи-но сюди.

Стіни тонкі. За хвилину-дві у передпокої з'явилася огрядна білявка. Було чути її кроки. Увійшла до кімнати.

— На, маєш, — звернувся до неї чоловік. — Боббі каже, що дуже вподобала того шмаркача. Ромео і Джульєтта. Господи Боже!

Білявка зиркнула на темну маківку.

— Ну й що з того?

— Та нічого. Чудова річ. Макс Конфрі відрекомендує вам міс Боббі Аллен, пасію одного парубчака.

— Вийди, — сказала жінка.

— Гаразд. Я просто приніс їй решту з п'яти центів.

Він вийшов. Офіціантка сиділа нерухомо. Мейм підійшла до комода, сперлася на нього, дивлячись на опущену голову.

— Чи він хоча б платить тобі? — спитала вона.

Боббі не поворухнулася.

— Так. Платить.

Білявка дивилася на неї, спершись, як і Макс, на комод.

— І для цього треба було переїжджати сюди з Мемфіса. Пертися в таку далечінь, щоб давати задурно.

Боббі не рухалася.

— Я не шкоджу Максові.

Мейм задивилася на опущену голову. Тоді повернулась і пішла до дверей.

— Гляди, щоб не нашкодила, — застерегла вона. — Це не може вічно тривати. У цих маленьких містечках таке не довго терпітимуть. Я ж знаю, сама родом із одного з цих містечок.

То було тиждень тому. Нині, тримаючи дешеву розцяцьковану коробку цукерків, Боббі сиділа на постелі так, як і тоді, коли їй вичитувала Мейм. Натомість тепер Джо дивився на дівчину, спершись на комод. Вона засміялася. Сміялася, тримаючи у великих вузлуватих руках крикливо-яскраву коробку. Джо спостерігав за нею. Спостерігав, як Боббі підводиться й, потуплена, проминає його. Підійшовши до дверей, кликнула Макса на ім'я. Досі Джо бачив його тільки в ресторані, з брудним фартухом і в капелюсі. До того ж, увійшовши, Макс не курив.

— Як життя, Ромео? — спитав він, подавши руку.

Джо поручкався, ще гаразд не добравши, хто цей чоловік.

— Мене звати Джо Мак-Ічерн, — відповів він.

Увійшла й білявка. Джо теж уперше побачив її поза рестораном. Зауважив, що вона тут, спостерігав за нею, дивився, як офіціантка відкриває коробку й простягає її.

— Це мені Джо приніс, — мовила Боббі.

Буфетниця зиркнула на коробку. Навіть руки не простягла. Лише подякувала. Чоловік теж глянув на коробку й ані пальцем не поворухнув.

— Ну й ну, — сказав він. — Ти диви, як Різдво затягується. Га, Ромео?

Джо відступив від комода. Досі він ні разу не бував у цьому помешканні. Дивився на Макса, виглядав умиротвореним і зніяковілим, але не переляканим. Споглядав його непроникне, як у ченця, обличчя. Нічого не сказав. Натомість обізвалась офіціантка.

— Якщо не смакує, то не мусите їсти.

Джо дивився на Макса, спостерігав його обличчя, чуючи офіціантчин понурий голос:

— Це не завдає ні тобі, ані кому іншому жодної шкоди… То ж не в робочий час…

Джо дивився не на неї й не на білявку. Споглядав Макса, а на обличчі мав вираз зачудування й утихомирення, але не страху. Тепер говорила буфетниця. Було враження, що всі говорять про Джо такою мовою, якої — вони цього певні — він не знає.

— Ходімо, — сказала вона.

— Ради Бога, — відказав Макс. — Я б тільки хотів ще налити Ромео чарку — на дурняк.

— А він захоче? — спитала Мейм. Навіть коли звернулася до Джо, здавалося, що й досі говорить із Максом. — Хочете випити?

— Та не мучте ви його недомовками тільки за те, що він тоді так повівся. Скажіть, що просто пригощаєте.

— Не знаю, — відповів Джо. — Я ще ніколи не куштував.

— Ніколи не куштував за чужий рахунок, — сказав Макс. — Господи Боже ти мій.

Він ні разу не подивився на Джо після того, як привітався. І знову вони говорили про нього й кидали зауваження на його адресу так, немовби послуговувалися чужою мовою, якої він не розуміє.

— Ходімо, — повторила білявка. — Ходімо ж.

Вони вийшли. Мейм жодного разу не глянула на нього, а Макс, хоч і не дивився, та ні на мить не випустив його з поля зору. Ось їх і не стало. Джо стояв біля комода. Посеред кімнати стояла похнюплена офіціантка з відкритою коробкою в руці. Тісна, затхла кімната. Джо потрапив сюди вперше. Ніколи не гадав, що опиниться тут. Запнуті штори. На дроті висить лампочка. За абажур править пришпилений аркуш із журналу, вже поруділий від тепла.

— Гаразд, — сказав він. — Усе гаразд.

Вона мовчала й не рухалася. Він думав про пітьму надворі, про ніч, у якій вони раніше були одні.

— Ходімо, — сказав він.

— Ходімо? — перепитала вона. Джо глянув на неї. — Куди? Навіщо? — Він і досі не розумів. Дивився, як вона підходить до комода й кладе на нього коробку. І починає роздягатися — зриває одяг й кидає на підлогу.

Цієї ночі вони розмовляли. Лежали у ліжку, в пітьмі й розмовляли. Точніше, розмову вів він. І весь час думав: "Господи Ісусе. Так ось як воно є". Джо лежав біля Боббі, оголений, як і вона, торкався її рукою й говорив про неї. Не про те, звідки вона приїхала й що досі робила, а про її тіло, немовби ніхто й ніколи не робив з нею такого — ні з нею, ні з кимсь іншим. Немовби завдяки цій розмові він із дитячою цікавістю пізнавав жіноче тіло. Боббі пояснила йому своє нездужання у перший вечір. Тепер це його не вразило. Подібно до голизни й фізичної оболонки, воно теж було чимсь, чого ніколи не бувало раніше. Отож Джо своєю чергою розповів те, що знав.