Світло в серпні - Сторінка 29

Джо танцював з офіціанткою й ще не зауважив названого батька. Боббі бачила його лише один раз, але, мабуть, запам'ятала, а може, тепер досить було лише глянути на нього. Вона завмерла, на обличчя наповз вираз чогось схожого на жах, і Джо, помітивши це, обернувся. Коли зробив це, Мак-Ічерн уже був поруч них. Він і сам бачив цю жінку тільки раз, та й то, мабуть, тоді не приглядався до неї — достоту так само, як не бажав слухати чоловічих балачок про блудодійство. Тож пішов просто до Боббі, поки що не зважаючи на Джо.

— Геть, розпусна Єзавеле! — промовив він. Голос прогримів проти враженої тиші, проти вражених лиць під гасовими лампами, проти обірваної музики, проти мирної місячної ночі молодого літа. — Геть звідси, повіє!

Мабуть, він не помічав того, що швидко рухається й гучно говорить. Мабуть, гадав, що стоїть, справедливий, скелеподібний, без поспіху та гніву, тоді як навколо погань слабкого людства знемагає в довгому зітханні жаху перед посланцем розгніваного карального Престолу. Мабуть, навіть не його рука вдарила в обличчя юнака, якого він тримав під своїм дахом, годував і одягав ще від малої дитини, і коли воно ухилилося від удару й знову повернулося на місце, то вже, напевно, не належало тій дитині. Та Мак-Ічерн не здивувався, бо ж не на дитячому обличчі зосередився. Це було лице Сатани, теж йому знайоме. Втупившись у це лице, Мак-Ічерн ішов на нього, піднявши руку, в несамовитому, примарному захваті вже розгрішеного мученика, назустріч стільцю, яким з розмаху уразив його по голові Джо, назустріч небуттю. Мабуть, небуття його здивувало, але не сильно й не надовго.

А тоді все, ревучи й завмираючи, відхлинуло від Джо, і він залишився стояти посеред кімнати, стискаючи в руці розтрощений стілець, дивлячись на названого батька. Мак-Ічерн лежав навзнак. Тепер виглядав утихомиреним. Здавалося, він спить — круглоголовий, неприборканий навіть на спочинку, і навіть кров на чолі холола мирно й спокійно.

Джо відсапувався. Чув свій віддих і ще щось — тонке, пронизливе й далеке. Дослуховувався довго, поки впізнав голос, жіночий голос. Глянув — і побачив двох чоловіків, що тримають її, а вона звивається, пручається, волосся збите на лоба, бліде обличчя зсудомлене і спотворене, заляпане яскравою фарбою, із рваної діри рота виривається крик.

— Обізвав мене повією! — верещить вона, вириваючись із чоловічих рук. — Отой старий курвий син! Пустіть мене! Пустіть! — Голос перестав ділитися на слова, знову зірвався на нерозбірливий вереск, вона корчилася і билася, силкувалася вкусити руки чоловіків, що її втримували.

Тримаючи розтрощений стілець, Джо рушив до неї. Збившись у купки попід стінами, на нього дивилися дівчата в цупких сукнях та у виписаних на пошті панчохах і туфлях, молоді парубки в погано пошитих, неначе з дощок склепаних костюмах, теж замовлених на пошті, з мозолястими розтовченими долонями, з очима, вираз яких свідчив про спадок терплячого споглядання на безконечні борозни, на вічні задки ледачих мулів. Джо побіг, вимахуючи стільцем.

— Відпустіть її! — сказав він. Боббі відразу ж перестала битися й весь свій шал та вереск спрямувала на Джо, ніби допіру в цю мить побачила його, усвідомила, що він тут.

— А ти! Притягнув мене сюди! Клятий байстрюк, селюк неотесаний! Байстрюк! Такий самий, як і він. Нацькував його на мене. Я ніколи не бачила…

Джо ніби й ні на кого зокрема не нападав, його обличчя під здійнятим стільцем було цілком спокійне. Люди відступили від офіціантки, відпустили її, та вона й далі смикала руками, немовби ще не відчула цього.

— Забирайся звідси! — крикнув Джо. Крутився, вимахуючи стільцем, та його обличчя було цілком спокійне. — Назад! — гукнув він, хоч жоден ані ворухнувся. Усі знерухоміли й заніміли, як людина, що лежала на підлозі. Джо розмахував стільцем, задкуючи до дверей. — Ані руш! Я сказав, що вб'ю його колись. Сказав йому! — Він розмахував стільцем і спокійно відступав до дверей. — Хай хто спробує поворухнутися, — пригрозив Джо, невідривно дивлячись на лиця, які видавалися масками. Тоді жбурнув стілець, крутнувся й вибіг за двері, у м'яке плямисте місячне сяйво. Догнав офіціантку, коли вона сідала в машину. Хоч засапався, та його голос звучав спокійно. Обличчя як у сплячого, та тільки віддих важкий.

— Їдь до міста, — сказав він. — Я буду там, як тільки…

Очевидно, не тямив, що говорить і що накоїв. Коли жінка раптом обернулась і стала бити його по обличчі, він не поворухнувся, голос не змінився.

— Еге ж. Гаразд. Буду там, як тільки…

Повернувся й побіг, а вона й далі молотила кулаками повітря.

Він не міг знати, де Мак-Ічерн залишив коня, та й чи взагалі є тут цей кінь. А однак прибіг до нього, пройнятий успадкованою від батьків непохитною вірою в безвідмовність ходу подій. Скочив на коня й повернув до шосе. Машина вже виїхала на дорогу. Видно було, як меншають і зникають задні сигнальні вогні.

Старий дужий робочий кінь повертався додому повільним, рівним чвалом. Юний вершник легко їхав, легко балансував, нахилившись уперед, торжествуючи, мабуть, як колись Фауст, що раз і назавжди відкинуто всі заповіді, що нарешті звільнився від честі і закону. На скаку бив солодкий, гострий, сірчаний дух кінського поту, обвівав невидимий вітер.

— Я зробив це! — крикнув Джо. — Зробив! Казав їм, що зроблю!

Звернувши на путівець і, не сповільнивши, він поскакав у місячному світлі додому. Гадав, що в будинку буде темно, але там світилося. Джо не гаяв часу: схована потайна мотузка стала такою ж омертвілою частиною життя, як і честь та надія. Стара набридлива жінка не спала й чекала на приймака, ворогом якому була тринадцять років. У спальні Мак-Ічернів світилося, й вона стояла на порозі, накинувши шаль поверх нічної сорочки.

— Джо? — озвалася вона.

Він швидко пройшов передпокоєм. Обличчя було таке, яке побачив Мак-Ічерн, коли на голову летів стілець. Мабуть, досі вона цього не розгледіла.

— У чому річ? — спитала жінка. — Тато поїхав верхи. Я чула.

І тут вона побачила його обличчя. Не було часу відступити. Приймак не вдарив місіс Мак-Ічерн, доволі м'яко приклав долоню до її руки. Просто долоня квапилась усунути жінку з проходу, з дверей. Джо відсунув її, як завісу перед дверима.

— Він на танцях, — відповів. — Дай пройти, стара.

Заточившись, вона повернулася. Зібгавши шаль одною рукою й спершись другою на двері, дивилася, як він ішов через кімнату й вибігав сходами до себе на горище. Не зупиняючись озирнувся. Жінка побачила, як у світлі лампи сяйнули зуби.

— На танцях. Чуєш? Але він не танцює.

Оглядаючись, він вискалявся на лампу. Повернув голову, і його регіт летів увись сходами, щезав на бігу, щезав угорі, понад головою. Джо немовби стрімголов мчав у безвість, що розчиняла, поглинала, стирала його, як ганчірка стирає з дошки рисунок крейдою.

Місіс Мак-Ічерн ішла за ним, тяглася, плуганилася. Рушила за ним майже зразу, як тільки пройшов повз неї, немовби ця невблаганна спонука, що понесла її чоловіка, повернулася з приймаком і передалася їй. Волочилася вузькими сходами, хапаючись за поручні одною рукою та стискаючи шаль другою. Нічого не казала, не гукала його. Вона була як дух, покірний наказам, посланим від далекого повелителя. Джо не засвітив лампи. Однак кімнату наповнювало розсіяне місячне світло. Та й без такого освітлення жінка, мабуть, угледіла б, що робить приймак. Вона спиралася на стіну, мацала по ній, поки добралася до ліжка й опустилася, сіла на нього. Це забрало трохи часу. Коли глянула на свій сховок, Джо вже наближався до ліжка, куди падав сніп місячного світла. І побачила, як він перекидає бляшанку над ліжком, згрібає у жменю монети та папірці й запихає руку в кишеню. Допіру тоді він кинув оком туди, де вона сиділа, трохи відкинувшись назад, спершись на руку, притримуючи шаль.

— Я не просив їх у тебе, — сказав він. — Затям собі. Не просив, бо боявся, що ти даси. Я просто взяв. Не забудь цього.

Кажучи це, він уже відвертався. Жінка дивилась, як приймак звертає у світло лампи з-під сходів і йде донизу. Зник із очей, та вона ще чула його. Пролунали швидкі кроки в передпокої, за якусь мить долинув тупіт пущеного учвал коня, а ще за якусь мить завмер.

Дзиґарі вибили першу, коли Джо поганяв старого змученого огира на головній вулиці міста. Кінь давно вже видихався та спотикався, проте вершник тримав його на скаку, розмірено б'ючи по задку замашною палицею. Не нагайкою, а оцупком держака мітли, який раніше стирчав на клумбі місіс Мак-Ічерн перед будинком і мав стати опорою якійсь рослині. Хоч кінь ще біг чвалом, та рухався ненабагато швидше, ніж пішоходець. Палиця здіймалася й опадала так само вимучено, страхітливо повільно, а юний вершник хилився до гриви, не відаючи, що кінь знемігся, і немовби підсобляв йому, немовби подавав уперед знесилену худобину, повільні копита якої рівномірно й глухо відлунювали на вулиці — порожній, у місячні яблука. Тварина і людина справляли дивне, як зі сну, враження: неначе у пригальмованій кінострічці, невпинний, вимордуваний галоп вулицею — до знайомого роздоріжжя, де юнак колись ждав — не такий нахабний, як тепер, але такий самий нетерплячий. І молодший…

Кінь уже ніби й не біг на негнучких ногах, сапав глибоко. Надривно, надсадно вимучував кожний видих — як стогін. А палиця била і била. Наскільки сповільнювався біг, настільки частішали удари. Але худобина знай сповільнювала хід, її зносило до узбіччя. Джо смикав вуздечку, лупцював коня, а той доплентав до узбіччя і спинився, весь у яблуках місячного світла, трусячись, понуривши голову, сапаючи майже людським голосом. Та вершник усе схилявся вперед, у нерухомому сідлі, в позі страхітливої швидкості, й бив по крупу. Якби не рух палиці й не стогін тварини, то могло б видатися, що з п'єдесталу зійшла кінна статуя і застигла в позі крайнього виснаження на тихій безлюдній вулиці, покритій басаманами та яблуками місячних тіней.

Вершник спішився. Став попереду коня, почав тягти за вуздечку, начебто хотів силоміць урухомити його, а тоді скочити в сідло. Кінь не рушив з місця. Джо заповзявся, схилився до нього. І знову вони завмерли — змордована тварина і людина, віч-на-віч, голова до голови, немовби слухали молитву чи радилися.