Світло в серпні - Сторінка 28

Про чорношкіру дівчину на тартаку три роки тому. Вів оповідь спокійно, утихомирено, лежачи поруч із Боббі, торкаючись її. Мабуть, і не усвідомлював, чи слухає вона, чи ні. А тоді спитав:

— Ти зауважила, яка в мене шкіра та волосся? — і чекав відповіді, поволі гладячи її тіло.

— Так, — шепнула вона. — Я подумала, що ти, мабуть, чужоземець. Аж ніяк не тутешній.

— Не зовсім так. Не просто чужоземець. Тобі не вгадати.

— А хто ж тоді? Як це — не просто?

— Угадай.

Ледь чутно звучали їхні голоси. Панували тиша та спокій. Уже спізнана ніч, минулося прагнення й пожадання.

— Не можу вгадати. Хто ти?

Його рука повільно й спокійно пестила її невидимий бік. Джо не відразу відповів. Не те щоб під'юджував її цікавість. Здавалося, що попросту не має наміру говорити далі. Боббі спитала ще раз, і він відповів:

— Я маю домішку негритянської крови.

Боббі лежала, цілком спокійна, та тільки спокій був не той, що раніше. Та Джо немовби не зауважив цього. Лежав, теж спокійний, його рука повільно рухалася вгору-вниз по її боці.

— Що? — шепнула вона.

— Напевно, в мені тече трохи нігерської крови. — Його очі заплющені, рука повільна й невпинна. — Не знаю. Мабуть, є трохи.

Вона не поворухнулась. Але сказала відразу:

— Брешеш.

— Хай буде по-твоєму, — відповів він, не рухаючись. Рука не спинялася.

— Я не вірю, — прозвучав у пітьмі її голос.

— Як собі хочеш, — відказав він. Рука не вгавала.

Наступної суботи Джо взяв ще півдолара із схованки місіс Мак-Ічерн і дав ці гроші офіціантці. А за день-два мав підставу подумати, що місіс Мак-Ічерн зауважила нестачу грошей і підозрює його. Бо ж підстерігала Джо, поки упевнилась, — і він цю певність відчув, — що Мак-Ічерн не завадить їм.

— Джо, — сказала вона. Приймак спинився й глянув на неї, знаючи, що вона не дивитиметься на нього. Місіс Мак-Ічерн повела далі рівним монотонним голосом: — Я знаю, що молодий хлопець, доростаючи, потребує грошей. Більше, ніж дає бать… містер Мак-Ічерн…

Джо дивився на неї, поки її голос не затих, не завмер. І відказав:

— Гроші? Що я з ними робитиму?

Наступної суботи він заробив два долари, нарубавши дров сусідові. Джо збрехав Мак-Ічерну, куди налаштувався, де був і що там робив. Гроші ж віддав офіціантці. Мак-Ічерн дізнався про заробіток за дрова. Напевно, припустив, що приймак приховав гроші. Місіс Мак-Ічерн могла навести чоловіка на таку думку.

Зо два рази на тиждень Джо ночував в офіціантки в її кімнаті. Спершу він і гадки не мав, що ще хтось таке робить. Мабуть, вірив до останку, що тільки для нього й заради нього зроблено такий виняток. Напевно, до останньої миті вважав, що Макса та Мейм треба задобрювати, — не за те, що ночує з Боббі, а за те, що учащає до цього дому. Вже не бачився з ними, хоча й знав, що вони тут. Але не був певен, чи знають Макс і Мейм, що він тут завсідник, що взагалі хоч раз з'явився тут після цього випадку з цукерками.

Зазвичай вони зустрічалися на вулиці й неквапно йшли — до Боббі чи ще кудись. Мабуть, Джо до останку вірив, що сам запровадив такий порядок. Аж ось одного вечора вона не прийшла на побачення. Він чекав, аж поки дзиґарі на будинку суду вибили дванадцяту, й подався до її помешкання. Ніколи такого не робив, хоча навіть тоді не міг пригадати жодного разу, коли Боббі заборонила б йому приходити туди без неї. А тої ночі він таки рушив до неї, сподіваючись застати дім у пітьмі й уві сні. Дім був у пітьмі, але не спав. Джо знав, що за темними шторами в її кімнаті не сплять, що там вона не одна. Звідки знав — цього він сам не міг збагнути. І нізащо не признався б у своїй певності. "Це Макс, — подумав він. — Це просто Макс". І не хотів вірити в це. Мав переконання, що в кімнаті з нею — чоловік. Джо не бачився з Боббі два тижні, хоч і був певен, що вона чекає на нього. Одного вечора стояв на розі, коли з'явилася вона. Вдарив її, не попередивши, й відчув кулаком плоть. Тепер він дізнався про те, у що досі не міг повірити. Боббі зойкнула. Джо вдарив її ще раз. "Не тут! — шепнула вона. — Не тут!" Джо побачив, що вона плаче. Сам він, відколи себе пам'ятав, ані сльози не зронив. А тут плакав, обзивав її й бив. Боббі обняла його, й не стало причини бити. "Годі, годі, — примовляла вона. — Годі вже".

Тої ночі вони так і залишилися на перехресті. Не зійшли з дороги, не пішли гуляти. Сиділи на зарослому травою узбіччі й розмовляли. Цього разу говорила вона, розповідала. Мало що було розповідати. Тепер він осягнув те, що, як виявилося, знав із самого початку: нероби в ресторанчику гукають офіціантку, в їхніх ротах підскакують цигарки, а вона, понура, жалюгідна, сновигає туди-сюди повз них. Слухаючи її голос, він чув душок усіх цих безіменних чоловіків, що перебивав запах куряви. Боббі вела мову, опустивши голову, склавши знерухомілі руки на колінах. Цього він, звичайно, не бачив. Не мав потреби бачити.

— Я гадала, що ти знаєш, — сказала вона.

— Ні, — відповів він. — Цього я, мабуть, не знав.

— А я гадала, що знаєш.

— Ні. Мабуть, не знав.

За два тижні він почав курити, примружуватися від диму; пити теж почав. Пізніми вечорами пиячив із Максом, Мейм, іноді з трьома-чотирма чоловіками й зазвичай із жінкою-двома — бувало, з міста, але переважно вони приїжджали з Мемфіса і як офіціантки проводили тиждень, а то й місяць за шинквасом, де весь день висиджували дармоїди. Джо не завжди знав імена приятелів по чарці, зате вмів, як і вони, збивати капелюха набакир. Вечорами за опущеними шторами він ось так нап'ялював капелюха, говорив з іншими про офіціантку, навіть при ній, гучним п'яним, відчайдушним юначим голосом і називав її своєю курвою. Час від часу возив її Максовою машиною за місто на танці й завжди дбав, щоб це не дійшло до Мак-Ічерна. "Не знаю, що саме його дужче розлютить, — казав їй Джо, — чи ти, чи танцюльки". Якось одного разу довелося вкласти Джо, до чортиків п'яного, в ліжко — у мешканні, куди він і не гадав потрапити. Вранці офіціантка відвезла його додому ще до схід сонця, щоб не попався. А вдень Мак-Ічерн спостерігав за ним із понурим буркотливим схваленням.

— Ти ще матимеш не одну нагоду наробити такого, щоб я пошкодував про оту телицю, — сказав Мак-Ічерн.

Розділ 9

Мак-Ічерн лежав у ліжку. В кімнаті було темно, та він не спав. Лежав поруч жінки — заснулої, як гадав, і думав. Гадки бігли прудко і чітко: "Видно, що костюм ношений. Але коли? Не вдень, бо ж він увесь час у мене на óці, крім як у суботу по обіді. І щосуботи він може піти до стайні, скинути й сховати порядну одіж, яку я велів носити, а тоді нап'ялити на себе те, що хоче й може використовувати тільки як знаряддя гріховодства". І тепер Мак-Ічерн немовби знав усе, немовби хтось йому розповів. Усе вказувало на те, що костюм одягали потайки й, напевно, на ніч. А якщо так, то годі повірити, що парубійко мав щось інше на меті, крім як розпусту. Сам Мак-Ічерн ніколи не блудодіяв і ні разу не згодився слухати оповідки про блуд. А однак, поміркувавши з півгодини, знав про приймакові походеньки майже стільки, скільки міг би дізнатися від нього самого, крім хіба що імен і назв місцин. Цілком можливо, що, навіть почувши про ці речі з уст самого Джо, він не повірив би, бо ж переважно люди з цього поріддя мають твердо усталене уявлення про механіку та драматургію як зло, так і добро. Отож святенництво та прозірливість зійшлися докупи, ось тільки святенництво трохи підвело: коли Джо, спускаючись на мотузці, ковзнув бистрою тінню повз залите місячним сяйвом вікно, Мак-Ічерн, лежачи, не відразу впізнав його, а може, й не повірив своїм очам, — дарма що мотузка висіла на видноті. Поки добувся вікна, Джо вже відвів та закріпив мотузку й рушив до стайні. Дивлячись на нього з вікна, Мак-Ічерн проймався чистим, безособовим обуренням. Таким мав би пройнятися суддя, побачивши, що засуджений, якому загрожує смертна кара, нахиляється й плює на рукав полісменові.

Зачаївшись у тінях на півдорозі між будинком і шосе, він бачив Джо на перехресті. Почув гуркіт двигуна, побачив, як під'їхала й зупинилася машина, як у неї сів приймак. Напевно, було Мак-Ічерну байдуже, хто там ще сидить. Мабуть, уже знав і хотів тільки довідатися, куди поїде авто. Либонь, вважав, що й те знає, хоча могло поїхати будь-куди, до першого-ліпшого з безлічі підхожих місць, і до кожного вела своя дорога. Охоплений тим самим праведним обуренням, він уже повернув назад і швидко прямував до оселі, немовби вірив, що поведе його ще більший і чистіший гнів, що не доведеться сумніватись у своєму чутті. У капцях із килимної тканини, без капелюха, в нічній сорочці, заправленій у штани, із спущеними підтяжками, він попростував, як стріла, до стійла, осідлав старого білого великого, дужого коня й важким чвалом поскакав путівцем до шосе, дарма що місіс Мак-Ічерн із кухонних дверей гукнула його, коли виїздив із подвір'я. Тим самим повільним важким галопом він пустився дорогою. Двоє — людина і тварина — штивно тяглися вперед, неначе грізне втілення жахітливої швидкості, хоча її й не було, немовби пройняті холодною, невблаганною й непохитною певністю у своїй всемогутності й прозірливості, не потребували ані знати адреси, ані стрімголов мчати.

З такою самою швидкістю він добрався до місця, яке шукав і знайшов серед ночі за мало не півокруги, хоч воно було не дуже далеко. Не проїхавши й чотирьох миль, почув музику, а тоді побачив світло в однокімнатній школі край дороги. Хоча й знав цю школу, але ніяк не міг знати, що в ній будуть танці. А однак під'їхав просто до неї, в гайок, повен тіней від автомашин, колясок, осідланих коней та мулів, і зіскочив одразу ж, ще кінь не спинився. Навіть не прив'язав його. Спiшився і в капцях, зі спущеними підтяжками, круглоголовий, випнувши коротку, тупу, збурену бороду, метнувся до відчинених дверей та вікон, звідки долинала музика, де у світлі гасової лампи миготіли тіні в якомусь упорядкованому безладі.

Входячи в кімнату, він гадав, мабуть, — якщо взагалі думав цієї миті, — що його веде і надихає сам войовничий архангел Михаїл. Напевно, ані на мить не підвели Мак-Ічерна очі, вражені різким світлом і миготливим шарварком, коли, пропихаючись поміж тіл з повернутими до нього головами, залишаючи за собою хвилю подиву й сум'яття, він рвався до юнака, якого добровільно усиновив і старався виховувати так, як сам вважав правильним.