Світло в серпні - Сторінка 30

І ось Джо замахнувся палицею й заходився лупцювати коня, нерухому голову. Бив без угаву, поки зламалася палиця. І далі товк уламком завдовжки трохи більш як долоня. Але чи то втямив, що не завдає болю, чи то рука нарешті втомилася, бо відкинув-таки уламок, різко повернувся й рушив сягнистим кроком. Не озирався. Маліючи, блимаючи білою сорочкою в місячних тінях, побіг від кінського життя — остаточно, ніби ніколи такого не було.

Джо проминув роздоріжжя, на якому звик був чекати Боббі. Якби він задумався, якби взагалі думав, то, мабуть, сказав би: "Господи, як давно. Як давно це було". Вулиця звернула на жорствяний путівець. Залишалося пройти майже милю, тож пустився підтюпцем — не прудко, зате певно, рівно, трохи нахиливши голову, споглядаючи биту дорогу під ногами, вимахуючи ліктями при самих боках, як справдешній бігун. Вибілена місяцем дорога звивалася між новозбудованих, безладно розкиданих, далеких один від одного, страхітливих будиночків на околиці. Поселяються в них люди, що вчора приїхали нізвідки, а завтра поїдуть у нікуди. Всі оселі темні, крім однієї, до якої він біг.

Порівнявшись із будинком, Джо збочив з дороги, бігцем, рівномірно тупаючи в тиші пізньої ночі. Либонь, подумки вже бачив офіціантку, що чекала на нього, зодягнувши темну дорожню сукню, надівши капелюшок, спакувавши торбу. Як вони поїдуть, на чому вирушать — про те він, напевно, і не подумав. Там, напевно, Макс і Мейм не вбрані: він — без піджака, а може, й у спідній сорочці, вона ж — у легкому блакитному кімоно. Обоє метушаться, як і належить на гучних, веселих проводах. Та тепер Джо взагалі не думав, бо ж не попередив офіціантку, щоб приготувалася до від'їзду. Мабуть, гадав, що сказав їй, або ж що сама мала б здогадатися, адже всі його попередні дії та сподівання на майбуття виглядали ніби простими, зрозумілими всім. Може, йому навіть видавалося, що попередив Боббі, коли вона сідала в машину: я їду додому по гроші.

Джо вибіг на ґанок. Віддавна, аж дотепер, навіть у найкращі свої дні в цьому будинку, йому кортіло якнайскоріш, непомітно прослизнути в тінь ґанку й щезнути в оселі, де його ждали. Постукав. У її кімнаті світилося, в кінці передпокою — теж. Крізь зашторені вікна долинали голоси, в яких він відчув радше неспокій, ніж веселість. Зрештою, і те він передбачив. І думав: "Мабуть, гадають, що я не прийду. Отой клятий кінь. Проклятущий кінь". Джо постукав ще раз, цього разу гучніше, схопив клямку, поторсав нею, притиснувшись обличчям до занавішеного скла вхідних дверей. Голоси стихли. Запала тиша, хоч мак сій. Дві плями світла — осяяна штора та матова фіранка на дверях — горіли яскраво, рівно. Тут неначе всі вимерли, щойно гість доторкнувся до клямки. Джо ще раз постукав — дрібно. Ще стукав, коли двері (ані тіні не впало на фіранку, ані кроку не було чути за нею) зненацька тихо відчинилися від його настирливої руки. Він уже переступав через поріг, немовби його притягли двері, аж тут із-за них вигулькнув Макс і заступив собою прохід. Був убраний, мав навіть капелюх на голові.

— Ну і ну, — озвався він. Говорив негучно. Склалося так, що він швидко втягнув Джо до передпокою, зачинив і замкнув двері раніш, ніж прибулець утямив, що опинився в передпокої. Хазяїнів голос знову звучав двояко: буцімто сердечно, але водночас пустопорожньо, зовсім без втіхи та веселості. Це нагадувало якусь оболонку, личину, крізь яку Макс розглядав Джо. А той дивився на господаря з мішаним почуттям — спантеличений і розсерджений.

— Ось нарешті наш Ромео, — мовив Макс. — Плейбой із Біл-стрит. — І заговорив трохи гучніше, слово "Ромео" вимовив на повен голос. — Ласкаво просимо до нашої господи.

Джо вже йшов до знайомих дверей, знову майже підтюпцем, якщо цей біг взагалі припинявся. Не слухав Макса. Ніколи не чув про Біл-стрит, оті три-чотири мемфіські квартали, порівняно з якими Гарлем — просто-таки кінодекорація. Нічого не помічав. Бо раптом угледів білявку, що стояла в глибині передпокою. Гість здивувався, звідки вона взялася, адже коли входив, її тут не було. Та ось несподівано опинилась у передпокої. Була в чорній спідниці, в руці тримала капелюшок. А поряд із Джо, зразу за відчиненими дверима, в темній кімнаті складено багаж — кілька сумок. Мабуть, він не бачив цього. А може, глянувши, зауважив на мить, і майнуло прудкіше від думки: "Я й не гадав, що в неї стільки добрá". Цілком можливо, вперше спало йому на гадку, що нема на чому їхати. Цілком можливо, подумав: "Як же я те все донесу?" Але не спинився. Вже повертав до знайомих дверей. Як тільки торкнувся їх, усвідомив, що там, за ними, — мертва тиша. Її — у свої вісімнадцять років Джо це вже звідав — не в змозі створити одна людина. Та він не спинився і, мабуть, незчувся, як знову спорожнів передпокій, як знову зникла білявка — нечутно й непомітно.

Джо відчинив двері. Тепер він біг — так, як людина забігає далеко поперед себе і свого знаття в мить, коли спиниться як вкопана. Офіціантка сиділа на ліжку так, як не раз і не два бувало перед ним навіч. Як він і сподівався, ба навіть знав наперед, зодягнулась у темну сукню й наділа капелюшок. Сиділа, понуривши голову, й не глянула на відчинені двері. Цигарка диміла в застиглій руці, потворно величезній у своїй нерухомості на тлі темної сукні. І в цю саму мить Джо помітив чоловіка. Ніколи його не бачив досі. Та тепер не усвідомлював цього. Тільки згодом пригадав це, так само, як і звалений багаж у темній кімнаті, на котрий зиркнув мигцем, коли думка випереджала зір.

Незнайомець теж сидів на ліжку й курив. Збив капелюха на лоб, і тінь від крис падала на рот. Не старий, але й не виглядав на молодого. Вони з Максом могли б бути братами — десь так, як двоє білих, забрівши в африканське селище, могли б видаватися туземцям братами. Його обличчя, підборіддя, на яке падало світло, було нерухоме. Джо не знав, дивиться чи не дивиться на нього незнайомець. Не знав і того, що зразу за плечами стоїть Макс. Чув їхні голоси, не розуміючи, про що річ, навіть не слухаючи слів: "Спитай його!"

Звідки йому знати? Напевно, розчув ці слова. Втім, мабуть, ні. Мабуть, ця мова поки що значила для нього не більше, ніж шарудіння комах за щільно запнутим вікном, а чи спаковані сумки, на які він глянув, але ще не побачив.

— Він відразу ж намилився, — сказала Боббі. — Дізнаймося хоча б, якщо зможемо, чому ми втікаємо.

Джо ані зворухнувся, відколи увійшов, але й досі біг. Коли Макс торкнувся його плеча, обернувся так, ніби його спинили на ходу. Джо й не гадав, що Макс у кімнаті. Глипнув на нього через плече з досадою, мало не люттю.

— Побалакаємо, хлопче, — озвався Макс. — Що там у тебе?

— А що мало бути? — відповів питанням Джо.

— Що з тим стариганом? Ти його вколошкав? Тільки кажи правду. Ти ж не хочеш, щоб Боббі влипла в халепу?

— Боббі, — мовив Джо, думаючи: "Боббі, Боббі".

Він повернувся й знову побіг. Цього разу Макс схопив його за плече, хоча й не міцно.

— Викладай, як було, — сказав Макс. — Ми ж тут усі приятелі, га? Уколошкав старигана?

— Уколошкав старигана? — перепитав Джо, стримуючи гнів, тоном дорослого, якому докучає дитина.

— Того самого, що ти торохнув стільцем, — втрутився незнайомець. — Він ґиґнув?

— Ґиґнув? — перепитав Джо. Глянув на нього — й знову побачив офіціантку. І знову побіг. Тепер він справді рухався. Цілком випустив із уваги цих двох чоловіків. Рушив до ліжка, виймаючи щось із кишені, на обличчі мав екзальтований, переможний вираз. Офіціантка не звела на нього очей. Жодного разу не подивилася на Джо, відколи ввійшов, та він, як здавалося, не зважав на те. Вона сиділа нерухомо, цигарка досі диміла в її застиглій великій руці, мертвотній і блідій, як шмат вареного м'яса. Знову хтось ухопив Джо за плече. Цього разу — незнайомець. Він і Макс стояли пліч-опліч, дивлячись на Джо.

— Не тягни гуми, — сказав незнайомець. — Якщо прибив старого, то так і кажи. Таке не довго буде таємницею. Невдовзі все випливе.

— Кажу ж вам, що не знаю! — огризнувся Джо. Роздратований, переводив погляд то на одного, то на другого чоловіка. — Я вдарив його. Він упав. Я ж казав йому, що колись так зроблю.

Повів оком з одного обличчя на друге — обидва спокійні, майже однакові. Засіпав плечем, яке вхопив незнайомець.

— Навіщо ти прийшов сюди? — запитав Макс.

— Навіщо я… — сказав Джо. — Навіщо я сюди… — повторив він уже не так здивовано, переводячи палючий погляд з обличчя на обличчя, розгнівавшись, але ще стримуючи відчай. — Навіщо я сюди прийшов? Щоб забрати Боббі. Гадаєте, що я… та я ж додому поїхав по гроші на весілля… — І знову він геть забув їх, викинув із голови. Вирвавшись, повернувся до офіціантки, знову нічого не пам'ятаючи, урочистий, гордовитий. Мабуть, у цю мить обох чоловіків видуло з його життя, як два клаптики паперу. Мабуть, він навіть не зауважив, що Макс відійшов до дверей і гукнув, а по тому ввійшла білявка. Джо нахилився над ліжком, на якому нерухомо сиділа понура офіціантка, навис над нею, вигрібаючи з кишені на її коліна та на постіль монети й зібгані папірці. — Ось! Диви-но. Дивися. Маю. Бачиш?

І тут на нього повіяло тим самим вітром, що й у школі три години тому, серед остовпілих людей, на яких він не зважав. Офіціантка зірвалася на ноги, штовхнула Джо. Він випростувався й, стоячи спокійно, немов у напівсні, дивився, як вона хапає й розкидає зіжмакані банкноти. Дивився на її спотворене обличчя, на роззявлений у крику рот, на очі, що теж кричали. Один-єдиний із усіх Джо здавався сам собі спокійним і незворушним. Його голос звучав настільки гучно, щоб досягати до свідомості.

— То ти не хочеш? — спитав він. — Не хочеш?

І повторилося те саме, що й у школі: хтось тримав офіціантку, вона виривалася й верещала, на голові метлялося й куйовдилося волосся, а обличчя й рот — на противагу — були нерухомі, як у мерця.

— Байстрюк! Курвий син! Впакував мене в лайно. А я з тобою, як із білою людиною! Як з білою!

Та він, мабуть, досі сприймав ці крики, як шум, не впускав їх у свідомість, слухав їх, як завивання вітру. Дивився на неї, на обличчя, якого ніколи досі не бачив, і спокійно говорив (вголос чи подумки — цього він сам не знав), у тягучому подиві:

— Я ж через неї на вбивство пішов.