Світло в серпні - Сторінка 34

Від середи він і ріски в роті не мав. Платню дістав допіру в суботу ввечері, відробивши наднормові години по обіді. У суботу ввечері він попоїв у міському ресторані — вперше за три дні. У будинок більше не заходив. Якийсь час навіть не позирав на нього, коли йшов до халупи чи від халупи. За шість місяців він протоптав свою стежину між житлом і фабрикою. Пролягла прямо, як натягнута нитка, оминала всі помешкання, дуже скоро входила в ліс, добігала до його робочого місця біля купи тирси і з дня на день набирала точності та чіткості. Після того, як відлунав гудок о п'ятій тридцять, Крістмас повертався нею додому, щоб переодягтись у білу сорочку та темні випрасувані штани, а тоді відміряти дві милі пішки до міста й наїстися; немовби соромився свого комбінезона. Може, це й не був сором. Та якщо Крістмас взагалі не розумів, що воно таке, то тим більш не міг збагнути, що це не сором.

Він уже не старався відводити очі від будинку, але й не задивлявся на нього. Спочатку гадав, що хазяйка покличе його. "Вона перша подасть знак", — думав він. Але вона не подавала, і за якийсь час Крістмас став вважати, що вже й не сподівається на таке. А коли він уперше задивився на дім, у голову бухнула кров і зразу ж відхлинула. Тоді й сяйнуло: весь цей час він боявся вгледіти її, весь час боявся, що вона спостерігає за ним з неприхованим спокійним презирством. Здалося, що пробиває піт, що перебуто важке випробування. "Кінець, по всьому, — подумав він, — Я з цим уже впорався". Отож коли одного дня зустріч таки сталася, Крістмаса не вибило з колії. Напевно, був готовий до такого. Хай там як, а не шугнула кров у голову, коли він, випадково зиркнувши, побачив жінку на задвірках, у сірій сукні та в капелюшку. Не знати, чи весь цей час вона стежила за ним, чи бачила його, чи стежила за ним ось зараз. "Не набридай мені, і я тобі не набридатиму", — подумав він, і майнула гадка: "Це мені наснилося. Цього не сталося. У неї під білизною нема нічого такого, щоб це могло статися".

Крістмас влаштувався на роботу весною. Одного вересневого вечора він повернувся додому, ввійшов у халупу й застиг на місці з великого дива. Господиня сиділа на ліжку й дивилася на пожильця. Простоволоса. Досі він ні разу не бачив її такою, хоча в пітьмі, на темній подушці торкався її волосся — розпущеного, але не скуйовдженого. Ніколи не бачив її волосся, тож тепер стояв, втупившись у нього, а жінка дивилася на Крістмаса. Раптом він сказав собі, цієї ж миті зрушивши з місця: "Вона силкується. Я так і знав, що є вже сивина. Силкується бути жінкою і не вміє". Думав і знав: "Прийшла поговорити зі мною". Дві години по тому вони все ще розмовляли, сидячи пліч-о-пліч на ліжку в присмерку. Вона сказала, що їй сорок один рік, що народилася й прожила все життя в цій оселі. Що жодного разу не виїжджала з Джефферсона на довше, ніж півроку, та й то зрідка, і тоді тужила за цими цвяхами, дошками, кущами, деревами, полями — місциною, що була чужиною цій жінці та її роду. І дотепер, по сорока роках в її мові поміж розмазаних приголосних і невиразних голосних говірки країв, куди її закинуло життя, відчувався діалект Нової Англії так виразно, як і в мові її родичів, які ніколи не полишали Нью-Гемпширу і яких вона за свої сорок літ бачила зо три рази. Мерхло вечірнє світло, без упину линув невідь-звідки рівний, майже чоловічого тембру голос, а Крістмас, сидячи поруч жінки на темному ліжку, думав: "Вона така сама, як і всі. Чи сімнадцять їм, чи сорок сім літ, а коли настане час піддаватися, вони розливаються словами".

Калвін Берден був син священика Натанієла Беррінґтона. Наймолодший із десяти дітей, він дванадцятилітнім утік із дому на корабель, ще не вміючи (чи не бажаючи, як гадав його батько) написати своє ім'я. Здійснивши плавання навколо мису Горн до Каліфорнії, Калвін перейшов на католицьку віру й прожив один рік у монастирі. Через десять років приїхав у Міссурі із заходу, а три тижні після приїзду одружився з дівчиною із гугенотського роду, що емігрував із Кароліни через Кентуккі. На другий день по шлюбі він сказав: "Мабуть, пора мені постатечніти". І того ж дня почав статечніти. Ще не відгуляли весілля, а він уже зробив перший крок — офіційно оголосив, що відлучається від католицької церкви. Зробив це в салуні, причому наполягав, щоб усі вислухали його й висловили свої заперечення. Особливо ж наполягав на запереченнях, однак таких не було. Тобто були, але допіру тоді, коли приятелі повели його попід руки. Наступного дня Калвін запевнив, що це всерйоз, що справді не хоче належати до церкви жабоїдів і рабовласників. Було це в Сент-Луїсі. Там він купив будинок, а за рік став батьком. І тоді сказав, що торік порвав з католицькою церквою для добра синової душі. Хлопчика ж мало не з колиски тато став навертати на віру своїх предків із Нової Англії. Поблизу не було унітаріанського молитовного дому, і Берден не вмів читати англомовної Біблії. Зате від священиків у Каліфорнії навчився читати по-іспанському, тож як тільки дитина почала ходити, Берден (дотепер Калвін міг вимовити своє прізвище тільки цілком, передати по буквах не вмів, а священики навчили виводити його на папері — рукою, більш звичною до шнурка, ножа й пістолета, ніж до пера) став читати їй привезену з Каліфорнії книгу, раз у раз перериваючи прегарний, звучний плин чужомовної містики недоладними імпровізованими розумуваннями, складеними наполовину з безбарвної й безкровної логіки, перейнятої від батька у безконечні новоанглійські неділі, а наполовину з близької на досяг геєнни та відчутної на дотик сірки; ось такими розумуваннями пишався б кожний методистський проповідник-провінціал. У кімнаті були вони удвох: високий, худий, нордичного типу чоловік і маленький чорнявий жвавий хлопчик, що успадкував від матері барву шкіри та волосся й будову тіла. Неначе люди двох різних рас. Коли синові було років п'ять, Калвін убив когось у суперечці про рабство й мусив разом із сім'єю втікати з Сент-Луїса. Поїхав на захід, "геть від демократів-партійців", як сам сказав.

У селищі, де він осів, була крамниця, кузня, церква і два салуни. Тут Берден збавляв більшість часу в балачках про політику й грубим гучним голосом проклинав рабство та рабовласників. Його слава прийшла разом із ним. Тут знали, що він носить пістолет, і шанували його думку, принаймні не перечили. Час від часу, особливо суботніми вечорами, він приходив додому, повен нерозведеного віскі, наладований своїми тріскучими тирадами. Будив тоді твердою рукою сина (жінка вже померла, були ще дочки, всі три синьоокі). "Або я навчу тебе ненавидіти дві речі, — казав він, — або кишки тобі випущу. Ці дві речі — пекло і рабовласники. Чуєш мене?"

"Так, — відповідав хлопчик. — Тут хоч-не-хоч, а почуєш. Лягай, дай мені поспати".

Калвін не був провідником, місіонером. Крім кількох випадків, у яких ішли в хід пістолети і в жодному з яких нікого не вбито, він обмежувався сімейним колом. "Хай вони всі проваляться у своє темне пекло, — казав він дітям. — А я вам чотирьом утовкмачуватиму-таки в голови Боже слово, поки мені рука служить". Таке бувало кожної неділі. Викупані й чисті, — діти в ситці й парусині, батько у вовняному сурдуті, випнутому над кишенею з пістолетом, і в плісированій сорочці без комірця, яку найстарша дочка щосуботи прала й прасувала не гірш від матері-небіжки, — вони збиралися в чистій, просто умебльованій вітальні, і Берден читав колись позолочену й оздоблену книгу мовою, якої ніхто з них не розумів. Робив так доти, доки його син не втік із дому.

Хлопчика звали Натанієл. Утік чотирнадцятирічним і шістнадцять років не повертався, лишень двічі за цей час передав усні вістки. Перший раз із Колорадо, а другий — із Мексики. Не повідомляв, що він робить у тих місцях. "З ним було все гаразд, коли я від'їжджав", — сказав посланець, другий з ліку. Було це 1863 року, прибулець снідав на кухні, заковтуючи їжу швидко, але пристойно. Три дівчинки, старші дві — вже майже дорослі, прислуговували йому, стоячи біля грубо збитого стола, тримаючи тарілки й злегка розкривши роти, зодягнені в прості, широкі й чисті сукні, а батько сидів за столом навпроти гостя, підперши голову єдиною рукою. Другу руку він втратив два роки тому в Канзасі, воюючи в загоні кіннотників-партизанів. Його борода та вуса вже посивіли, проте він ще був у силі, а сурдут, як і колись, випинався над руків'ям важкого пістолета.

— Він мав трохи клопоту, — розповідав посланець. — Та коли я востаннє про нього чув, все було добре.

— Трохи клопоту? — перепитав батько.

— Та от убив мексиканця. Той заявив, що ваш син украв у нього коня. Ви ж знаєте, як ці іспанці ставляться до білих людей, навіть якщо ті й не вбивають мексиканців. — Прибулець сьорбнув кави. — Але там таки й треба по-суворому, бо ж стільки новаків понаїздило, еге ж… Красно дякую, — сказав він найстаршій дочці, що доклала йому на тарілку ще одну купку кукурудзяних оладок. — Спасибі, я дістану до підливки… Що ж, люди кажуть, що цей кінь взагалі не мексиканця. Кажуть, що той зроду-віку коня не мав. Гадаю, що навіть ці іспанці мусять тримати всіх у шорах, бо ж через тих приїжджих східняків пішла лиха слава про Захід.

— Я можу присягтися, — буркнув батько. — Можу забожитися: коли якась колотнеча, то він у ній уплутаний… Передайте йому, — розсердившись, докинув він, — якщо він дасться одурити отим жовтопузим попикам, то застрелю на місці, як заколотника-конфедерата.

— Перекажіть йому, щоб додому вернувся, — озвалася найстарша дочка. — Ось що перекажіть.

— Гаразд, панночко, — відповів посланець. — Неодмінно передам. Тепер я їду на схід, в Індіану. Та як тільки повернуся, зразу ж його розшукаю. Обов'язково скажу йому. Ой, трохи не забув. Він попросив переказати, що жінка й дитина живі-здорові.

— Чия жінка й дитина? — спитав батько.

— Його, — сказав гість. — Щиро вам дякую. Усього вам найкращого.

Перед тим як побачитися з ними, Натанієл дав про себе знати втретє. Почули, що він кричить перед їхньою домівкою, але десь здаля. То було 1866 року. Сім'я знову переїхала, на сто миль на захід, і син, щоб знайти родичів, змарнував два місяці — об'їздив уздовж і впоперек Канзас та Міссурі в тарантасі, під сидінням якого лежали, як пара старих черевиків, два шкіряні мішечки із золотим піском, новенькими монетами й необробленими коштовними камінцями, поки знайшов обкладену дерном хижку й під'їхав до неї, гукаючи.