Світло в серпні - Сторінка 33

Розмовляли вони мало й мимохідь, навіть після того, як Крістмас став учащати у ліжко старої діви. Подеколи йому здавалося, що вони ніколи не говорили, ніколи не зналися. Немовби її поділено надвоє: з одною він час від часу бачився вдень і перекидався словами, які нічого не означають, бо не для того служать і не для того призначені; з другою він лежав уночі, не бачачи її й не балакаючи з нею.

Навіть через рік (Крістмас уже працював на деревообробній фабриці) він бачив її вдень у суботу після обіду і в неділю або ж тоді, коли заходив на вечерю, яку готувала ця жінка й залишала на кухонному столі. Час від часу бувала на кухні, але ніколи не залишалася там, коли він їв, а в перші чотири чи п'ять місяців Крістмасового проживання в халупі зрідка зустрічала його біля заднього ґанку. Тоді вони стояли хвилину-другу й вели мову, як незнайомі. Завжди стояли, вона в одній із своїх незліченних чистих бавовняних домашніх сукенок, деколи в селянському капорі, він же — у чистій тепер, білій сорочці та в діагоналевих, щотижня прасованих штанах. Ніколи не сідали побалакати. Лише раз він побачив, що ця жінка сидить, коли заглянув у вікно на першому поверсі. Сиділа й писала. Через рік він, не цікавлячись, зауважив, скільки пошти вона одержує та надсилає, а щодня, в певний час перед обідом, засідає за піднищене, подряпане бюро в одній із майже нежитлових бідно умебльованих кімнат на першому поверсі й знай пише. Виявилося, що одержує вона ділові й особисті документи з п'ятдесятьма різними поштовими штампами, а відсилає ділові, фінансові та релігійні поради директорам, викладачам і опікунам, практичні й особисті поради молодим студенткам і навіть випускникам доброї дюжини негритянських шкіл і коледжів на Півдні. Інколи відлучалася з дому на три-чотири дні, і хоча Крістмас на бажання міг бувати в неї щоночі, та минув рік, поки він дізнався, що під час відлучень вона відвідувала школи й вела бесіди з учителями та учнями. Її ділові справи вів правник-негр із Мемфіса, член опікунської ради однієї з міських шкіл. У його сейфі, крім її заповіту, була ще написана нею власноруч інструкція про те, що робити з її тілом після смерті. Довідавшись про це, Крістмас зрозумів, чому так ставиться до неї місто, причому знає воно ще менше, ніж він сам. "Значить, мене тут не тривожитимуть", — сказав він сам собі.

Одного дня Крістмасові спало на гадку, що господиня ні разу не запросила його в сам дім. Він жодного разу не бував далі кухні, куди вже заходив самовільно, ошкірюючись і думаючи: "Хазяйка не посміє не впустити мене сюди. Гадаю, вона це знає". Ніколи не заходив сюди вдень, хіба лише для того, щоб забрати страви, які вона готувала й залишала на столі. А коли забирався в дім уночі, то робив це так, як першого разу; почувався злодієм, грабіжником, навіть підіймаючись до спальні, де чекала ця жінка. Навіть після року йшов до ліжка так, ніби щоразу мав покрадьки відбирати їй цнотливість. Неначе кожна ніч ставила його перед конечною потребою знову позбавляти її того, чого давно вже позбавив або ж не зумів і ніколи не зуміє це зробити. Часом він так про це й думав, пригадуючи її тверде, без сліз і жалю, майже чоловіче піддавання. Духовна самотність, так довго непорушна, що її ж таки інстинкт самозбереження нею пожертвував. Фізично втілена в чоловічу силу і стійкість. Роздвоєння особистості: з одного боку — жінка, при першому погляді на яку у світлі свічки (або й при першому звуку щораз ближчих ніг у капцях) перед Крістмасом на мить, як освітлений блискавицею краєвид, відкрились обрії безпечного прихистку та вигідного зв'язку, якщо вже не насолоди; з другого ж боку — по-чоловічому розвинені м'язи й чоловічий склад характеру, виплеканого спадковістю та оточенням, і з цим Крістмас мусив битися до смертної години. Не було жіночого вагання, не було соромливості, яка приховує очевидну похіть і намір кінець кінцем піддатися. Здавалося, ніби Крістмас боровся фізично з іншим чоловіком за щось таке, що для жодного з них не мало цінності, за яке вони змагалися тільки задля принципу.

Побачивши її вдруге, Крістмас подумав: "Боже мій. Як погано я пізнав жінок. А гадав, що добре їх знаю". Це було вже наступного дня. Дивлячись на неї, слухаючи її звертання, мав враження: те, що закарбувала пам'ять, те, що сталося за менш ніж дванадцять годин, ніколи не могло статися. Спало на гадку: "Під її одягом не може бути такого, щоб це могло трапитися". Тоді він ще не працював на фабриці. Мало не весь день пролежав горілиць на ліжку, яке господиня позичила йому, в халупі, куди пустила його жити. Курив, заклавши руки за голову, й розмірковував: "Мій Боже, склалося так, ніби я жінка, а вона — мужчина". Та й то було не зовсім так. Бо вона опиралася до останку. Причому опір був не жіночий, не той невдаваний, який жодному чоловікові здолати не під силу з тої причини, що жінки не дотримують правил силової боротьби. Ні, вона боролася порядно, за правилами, які твердять, що певної критичної миті хтось таки програє, незалежно від того, опирається далі чи ні. Цієї ночі Крістмас чекав, поки світло зникне з кухні й з'явиться в хазяйчиній кімнаті. І рушив до будинку. Ішов, охоплений не похіттю, а спокійною люттю. "Я їй покажу", — сказав він уголос. Не старався йти тихо. Сміло увійшов у будинок і піднявся сходами. Жінка почула його відразу. "Хто це?" — спитала вона. В голосі не відчувалося тривоги. Крістмас не відповів. Увійшов до кімнати. Господиня, й досі одягнена, обернулася й подивилася на двері. Нічого не сказала непроханому гостеві. Тільки стежила, як він підходить до стола, задуває лампу, думаючи: "Ось тепер вона втече". Тому й кинувся до дверей, щоб перейняти жінку. Але вона не побігла. Крістмас застав її в темряві на тому самому місці й у тій самій позі, що й при світлі лампи. Він почав здирати з жінки одежу. І примовляв брутально, глухо й тихо: "Я тобі покажу! Покажу тобі, суко!" Вона не пручалася. Немовби навіть допомагала йому, майже не рухаючись, коли постала конечна потреба допомогти. Під його руками відчувалося тіло, як у мертвої, ще не застиглої жінки. Однак Крістмас не відступав. Хоч орудував руками грубо й настирливо, та це тільки зі злості. "Нарешті я принаймні зробив із неї жінку, — подумав він. — Тепер вона ненавидить мене. Принаймні цього я її навчив".

Увесь наступний день він знову пролежав у халупі. Нічого не їв, навіть не пішов на кухню подивитися, чи не залишила господиня йому попоїсти. Чекав, поки зайде сонце й стемніє. "Ось тоді я ушиюся звідси", — думав він. Не сподівався ще раз її побачити. "Найкраще — це змитися, — вирішив Крістмас. — Не дам їй нагоди вигнати мене з цієї халабуди. Хоч цього не допущу. Ніколи не бувало, щоб біла баба таке зі мною зробила. Тільки негритоска раз потурила мене". Ото ж він лежав на ліжку, курив і чекав, поки стемніє. Крізь відчинені двері споглядав, як іде на вечірній пруг сонце, подовжує тіні, набирає барви міді. І ось мідна барва розчинилася в ліловій, в розлитому бузковому сутінку. Стало чути жаб, повз двері полетіли світлячки, набираючи яскравості проти дедалі густішого присмерку. Крістмас звівся. Не мав ніякого добра, крім бритви. Засунувши її в кишеню, був ладен вирушити в путь — чи за милю, чи за тисячу миль, хай хоч куди побіжить ця вулиця з непримітними перехрестями. Але рушив він до будинку. Немовби, відчувши, що ноги намірилися йти туди, що тіло піддалося, Крістмас підкорився й, повторяючи подумки "гаразд, гаразд", поплив, ширяючи в пітьмі, до будинку, до заднього ґанку, до ніколи не замкнених дверей, у які мав увійти. Та коли поклав руку на клямку, вони не відчинилися. Мабуть, якусь мить цьому не вірила ні рука, ні все його єство. Він стояв сумирно, ще не думаючи й спостерігаючи, як рука шарпає двері, слухаючи відголос засува зсередини. Спокійний, обернувся. Ще не лютував. Попрямував до кухонних дверей. Сподівався, що й вони замкнені. Усвідомив, що хотів такого, допіру виявивши, що не замкнені. Виявивши, сприйняв це як образу. Неначе якийсь ворог, на якому Крістмас спробував зігнати всю свою лють і їдь, стоїть тепер, цілий та неушкоджений, і розглядає кривдника — задумливо й з нестерпною зневагою. Зайшовши на кухню, Джо ані кроку не ступив до дверей, що вели в покої, дверей, у яких з'явилася вона зі свічкою тої ночі, коли він побачив її вперше. Одразу ж рушив до стола, де ця жінка поставила йому харч. Очі не потребували бачити. Бачили руки, тарілки були ще теплі. "Для нігера поставила, — думав він. — Для нігера".

Здавалося, він спостерігав руку здаля. Спостерігав, як вона бере тарілку, заносить її над головою й нерухоміє, як він сам, поринувши в роздуми, глибоко й помалу дихає. І почув, як обізвався його голос, немов у грі: "Шинка", побачив, як замахується рука й жбурляє тарілку на невидиму стіну. Дочекався, поки стихне брязкіт і знову розіллється тиша, допіру тоді він узяв другу тарілку. Тримав її навпереваги, принюхуючись. Це забрало трохи часу. "Боби чи зеленина? — спитав Крістмас. — Боби чи шпинат?.. Гаразд. Назовемо це бобами". Шпурнувши навідліг її, дочекався, коли стихне брязкіт. Підняв третю тарілку. "Щось із цибулею, — сказав він, розмірковуючи: "Непогана забава. І чому я раніш до такого не додумався?" — а тоді знову вголос: — Бабське їдло". Кинув її з широкого повільного розмаху, прислухався до грюку й трохи перегодив. Тепер він почув щось інше — кроки в домі, щораз ближче до дверей. "Цього разу вона прийде з лампою", — подумав він, а на гадку спало: "Якби я подивився, то побачив би світло під дверима". Якраз замахнувся учетверте. На цю мить вона підійшла до самих дверей. "Картопля", — нарешті проказав Крістмас, розсудивши. Не оглянувся, навіть почувши, що змістився засув і відчинилися двері, а світло впало на нього, застиглого з тарілкою над головою. "Еге ж, це картопля", — мовив він вдумливо й зосереджено, як дитина, що грається на самоті. Тепер і побачив, і почув, як розбилася тарілка. Світло зникло, він почув відголос дверей і засува. Так і не оглянувся. Взяв наступну тарілку. "Буряк, — сказав він. — Все одно я його не люблю".

Наступного дня Крістмас найнявся працювати на деревообробній фабриці. Вийшов на роботу у п'ятницю.