Світло в серпні - Сторінка 32

А одної ночі не вдалася. Вставши з ліжка, Джо сказав повії, що він негр. "Справді? — здивувалася вона. — А я гадала, що ти якийсь макаронний італієць. — Глянула на нього без особливого зацікавлення, та за мить, помітивши, мабуть, щось особливе на його обличчі, докинула: — Ну то й що? Виглядаєш нічогенько. Ти б побачив, якого чорнопикого я відпустила якраз перед тим, коли надійшла твоя черга". Жінка задивилася на нього. Тепер вона не рухалася. "Слухай, невже ти вважав, що ця діра — готель "Рітц"?" Тут вона замовкла. Дивилася на його обличчя й стала поволеньки задкувати, не зводячи очей із Джо, полотніючи, роззявивши рот для крику. І заверещала. Треба було двох полісменів, щоб скрутити Джо. Їм здалося було, що ця жінка мертва.

Після цього Джо знудило. Він не знав, що є білі жінки, ладні прийняти чорношкірого. Його нудило два роки. Час від часу згадував, як підступом чи кпинами провокував білих людей, аби назвали його негром, щоб довести до бійки, побити їх або ж самому дістати перцю. Якось він побився з негром за те, що той назвав його білим. Тоді Джо жив на Півночі, в Чикаго, а потім у Детройті. Мешкав із темношкірими, уникав білих. Їв з неграми, спав з ними, скорий на зваду, відлюдькуватий, непередбачуваний. Жив із жінкою, яка нагадувала скульптуру з чорного дерева. Уночі, лежачи в ліжку поруч неї, Джо дихав глибоко й надсадно. Робив це навмисно, відчуваючи, навіть спостерігаючи, як здіймаються все вище й вище білі груди, силкуючись увібрати, всотати темний дух, темне, незбагненне мислення, буття негрів, із кожним видихом намагаючись вигнати із себе білу кров, біле мислення та буття. Та від запаху, який завдяки цьому старанню мав би стати рідним, роздималися й біліли ніздрі, все єство корчилося від фізичної огиди й духовного несприйняття.

Джо гадав, що він утікає від самотності, а не від самого себе. А вулиця бігла далі. Для нього, як ото для кішки, одне місце нічим не відрізнялося від інших. І в жодному з них не міг знайти спокою. Вулиця бігла далі й далі у своїх настроях, завжди безлюдна. Джо міг побачити себе в незліченних аватарах, у тиші, приреченого на рух, гнаного хоробрістю то придушеного, то роз'ятреного відчаю та відчаєм хоробрості, яку доводилося то осаджувати, то пришпорювати. Було йому тридцять три роки.

Одного пообіддя вулиця стала міссісіпським путівцем. Біля маленького містечка Джо зсадили із товарного поїзда, що їхав на південь. Він не знав, що це за місцина, йому було байдуже, як вона зветься. Зрештою, й не бачив цього містечка. Обійшов його лісом, вийшов на путівець і подивився на два боки. Ґрунтова дорога — як видно, добряче наїжджена. Вздовж неї розкинулося кілька негритянських халуп, а десь за півмилі стояв будинок. Великий, у гаю. Видно було, що свого часу спорудили його не без претензій. Тепер на деревах здалося б пообрізувати гілля, а саму будівлю — пофарбувати. Джо бачив, що тут живуть люди, а він уже добу нічого не їв. "Ось тут годиться", — подумав він.

Але не відразу пішов туди, хоча день ішов до схилку. Відвернувся від будинку й рушив у протилежному напрямку. У заяложеній білій сорочці, в поношених діагоналевих штанах, у репаних запорошених міських туфлях, у виклично заломленій сукняній кепці над триденним заростом він усе одно не скидався на волоцюгу, принаймні на погляд хлопчика-негра, що йшов назустріч путівцем, погойдуючи бляшаним відром. Джо спинив хлопця.

— Хто живе он у тому великому будинку? — спитав.

— Он у тому? Міс Берден живе.

— Містер і місіс Берден?

— Ні, сер. Нема містера Бердена. Ніхто, крім неї, там не живе.

— Ага. Це, мабуть, стара жінка.

— Ні, сер. Міс Берден не стара. Але й не молода.

— І вона живе там сама-одна. Їй не страшно?

— А хто б її кривдив тут, у місті? Кольорові по сусідству доглядають її.

— Кольорові? Доглядають?

Відразу ж хлопчик ніби зачинив двері між собою і чоловіком, що розпитував.

— Ніхто з усіх тих, що тут мешкають, не скривдить її. Вона ж нікого не скривдила.

— І я так гадаю, — згодився Крістмас. — Чи далеко цією дорогою до іншого міста?

— Кажуть, що миль тридцять. Ви ж не пішки туди підете?

— Не пішки, — відповів Крістмас. Повернувся й пішов далі. Хлопець дивився йому вслід. Тоді й сам повернувся й рушив, погойдуючи відром біля вигорілої холоші. За кілька кроків обернувся, глянув назад. Чоловік, що випитував, ішов розмірено й не швидко. Хлопчик знову рушив у своєму вицвілому, латаному, короткому комбінезоні. Босоногий, став на ходу пританцьовувати, човгаючи ногами, й червонуватий пил здіймався довкруг кістлявих, шоколадної барви щиколоток і потертих холош закороткого комбінезона. Хлопець замугикав — ритмічно, музикально, без мелодії, на одній ноті:

Не кажи, що не так,

Що не знала хто.

Хочеш мати білу дівку,

Лапу не ховай.

Лежачи в густих заростях за сто кроків від будинку, Крістмас почув, як вдалині дзиґарі вибили дев'яту, а тоді й десяту годину. Перед ним маячив кутастий, величезний дім у гаю. В одному вікні нагорі світилося. Штори не запнуто, видно було, що горіла гасова лампа. Час від часу на дальшій стіні сновигала людська тінь. Самої ж людини Крістмас ні разу не побачив. За якийсь час світло згасло.

У будинку потемніло, Крістмас облишив за ним спостерігати, лежав у гущавині долілиць, на чорній землі. Тут панувала безпросвітна пітьма, крізь сорочку відчувалася прохолодна, легка вільгість, немовби сонце ніколи не досягало застояного повітря в цих кущах. Він відчував, як земля, що не бачила сонця, неквапно й похітливо б'є крізь одяг у пах, стегно, живіт, груди, передпліччя. Лоб спирався на схрещені руки, у ніздрі плив сирий густий запах чорної, вологої, родючої землі.

Він не дивився на темний будинок. Понад годину лежав нерухомо в гущавині, а тоді звівся й вибрався на простір. Не таївся. Не підкрадався до дому, наближався без остороги. Попросту спокійно йшов, наближався без жодної обачності, як звик ходити, й обходив навколо безрозмірну огорожу величезного будинку аж до задвірків, де б мала бути кухня. Наробивши шуму не більше, ніж кіт, він спинився і постояв якусь мить під вікном, у якому раніше бачив світло. У траві під ногами цвіркуни, що стихали від кроків Джо, оточували його острівцем тиші, немов розсіяною жовтою тінню своїх тихих голосочків, засюрчали знову, а коли він рушив, знову притихли — насторожено й раптово. Позаду будинку виднівся одноповерховий флігель. "Ось там і буде кухня, — подумав він. — Еге ж. Там вона й буде". Крістмас ішов безгучно, рухався в острівці раптово змовклих комах. Уже міг розрізнити кухонні двері. Якби спробував відчинити їх, то виявив би, що не замкнені. Але не спробував. Проминувши двері, він опинився під вікном. Перш ніж відчинити, згадав, що в освітленому вікні нагорі не було протимоскітної сітки.

Кухонне вікно було навіть відчинене й підперте палицею. "Як це розуміти? — подумав він. Стояв під вікном, поклавши руки на підвіконня, дихаючи розмірено, не прислухаючись, не кваплячись, ніби ніколи не треба було поспішати на цьому світі. — Оце так-так. І що ти на те скажеш? Ну й ну".

Крістмас заліз у вікно, немовби вплив у темну кухню: тінь без звуку й руху повертається у правічну утробу безвісті і пітьми. Може, згадував інше вікно, через яке лазив, і мотузку, на яку доводилося покладатись, а може, й не згадував.

Мабуть-таки, не згадував, як не згадує кішка про інші вікна. Як і кішка, він бачив у темряві, рушивши до бажаної їжі так упевнено й безпомилково, ніби знав наперед, де вона, або ж ним керувала сила, яка це достеменно знала. Крістмас їв щось із невидимої тарілки, невидимими пальцями хапав невидиму їжу. Йому було байдуже до того, що це за харчі. Він навіть не усвідомлював, що відчуває і старається згадати смак страви, аж поки, не дожувавши, завмерла щелепа, поки вулицею відбігла думка на двадцять п'ять років назад, повз непримітні перехрестя гірких поразок і ще гіркіших перемог, за п'ять миль від роздоріжжя, де в жахливий час першого кохання він чекав ту, чиє ім'я забулося, та ще далі назад, за десять років від того роздоріжжя: "Зараз знатиму. Десь колись я вже таке їв. За хвилину пам'ять клацне, увімкнеться й розпізнає. Бачу бачу більш ніж бачу чую чую бачу мою схилену голову чую монотонний повчальний голос здається він ніколи не змовкне бубонітиме вічно бачу глянувши скоса на вперту круглу голову чисту тупу бороду вони удвох теж схилилися а я думаю невже йому їсти не хочеться відчуваю запах а рот і язик плачуть гарячою сіллю чекання очі куштують гарячу пару над тарілкою". "Це ж горох, — сказав він уголос. — Господи Ісусе. Польовий горох із мелясою".

Не тільки думкою перенісся він у минуле. Бо інакше почув би шарудіння ще раніше, адже той, хто зашарудів, дбав про тишу та обережність не більше, ніж сам Крістмас під вікном. Може, й почув. Але навіть не поворухнувся, коли м'яке відлуння кроків взутих у капці ніг долинуло до кухні з житлової частини дому. А коли нарешті раптово обернувся, коли раптово спалахнули очі, він уже бачив під внутрішніми дверима слабке, щораз ближче світло. Стоячи поряд з відчиненим вікном, він міг би вискочити одним махом. Однак не рушив з місця. Навіть не поставив тарілки. Навіть не перестав жувати. Так і стояв посеред кімнати, тримаючи тарілку й жуючи, коли ввійшла жінка. Одягнена у вилинялий шлафрок, вона високо несла свічку, світло падало на її обличчя — спокійне, серйозне, зовсім не стривожене. У м'якому сяйві свічки вона виглядала на тридцять років з гаком. Стояла у дверях. Більш як хвилину стояли вони майже в однакових позах, дивлячись одне на одного: він із тарілкою, вона зі свічкою. Крістмас перестав жувати.

— Якщо вам потрібна тільки їжа, ви її знайдете, — дуже сухо та спокійно, низькуватим голосом сказала жінка.

Розділ 11

При свічці, у м'якому світлі, що сіялося згори на м'яке тіло жінки, готової до сну, їй можна було дати трохи більше тридцяти. Побачивши її за дня, Крістмас вирішив, що їй за тридцять п'ять. Згодом вона сказала, що всього сорок років. "Це може означати як сорок один, так і сорок дев'ять, залежно від того, як вона це вимовила", — подумав він. Та сталося це не в першу ніч, і не в наступні. Багато ночей минуло, поки ця жінка призналася, принаймні, скільки їй років.

Вона взагалі небагато розповідала.