Світло в серпні - Сторінка 35

На стільці перед дверима сидів чоловік.

— Це батько, — сказав Натанієл жінці, що їхала поруч з ним. — Бачиш?

Хоч Калвінові не було ще й шістдесяти, його зір дуже ослаб. Не впізнав сина, допоки тарантас зупинився й сестри з криком висипали з дому. Аж тоді звівся й заревів — довго й оглушливо.

— Ось ми й приїхали, — сказав Натанієл.

Калвін не говорив по-людському. Дер горло і лаявся.

— Я з тебе шкуру здеру! — репетував він. — Гей, дівчата! Ванґі! Бекі! Сара!

Сестри вже були надворі. У своїх широких сукенках, як надувні кульки в подмуху вітру, вигулькнули з дверей із пронизливим криком, що тонув у трубному ревінні батька. Його сурдут — одежина про неділю або ж про будні для багача чи когось у відставці — був розстебнутий, а батько смикав щось біля пояса таким рухом, ніби виймав пістолета. Але він просто єдиною рукою витягав із штанів шкіряний ремінь, а за мить, вимахуючи ним, кинувся поміж голосисту, як пташки, зграйку жінок.

— Я тобі дам! — ревів він. — Я тобі покажу, як із дому тікати!

Ремінь двічі вперезав Натанієла по спині. Двічі, а тоді два чоловіки зчепилися.

То була гра — смертельна забава, позначена усміхненою понурістю, гра двох левів, що закінчується кровопролиттям або й ні. Вони зчепилися, ремінь перехоплено. Лицем до лиця, груди до грудей стояло двоє — старий з кістлявим, зарослим сивою бородою обличчям, із світлими очима північанина і молодий, геть на нього не схожий, з гачкуватим носом й білими оскаленими зубами.

— Припини, — озвався Натанієл. — Чи ти не бачиш, хто на нас дивиться з тарантаса?

Досі ніхто з них двох і не глянув на тарантас. Там сиділи жінка й хлопчик років дванадцяти. Калвін кинув оком на жінку, а на хлопчика вже не було чого дивитися. Він тільки глянув на жінку — і йому відвисла щелепа, наче побачив привида. "Еванджеліна!" — проказав він. Вона була схожа на його покійну дружину, як рідна сестра. Хлопчина, що навряд чи пам'ятав свою матір, узяв собі жінку — майже її близнючку.

— Це Хуана, — сказав син. — А з нею Калвін. Ми приїхали додому, щоб одружитися.

Після вечері, коли жінка й дитина лягли спати, Натанієл став розказувати. Навколо лампи сиділи батько, сестри і син, що повернувся. Там у них, пояснив він, нема справжніх священиків. Самі попики й католики.

— Отож коли нам стало ясно, що chico — дитина — вже в дорозі, Хуана стала поговорювати про попа. Та я не міг дозволити, щоб Берден народився нехристем. Тому й став розглядатися за кимсь підхожим, щоб догодити їй. А тут як не одне, то друге, — так я й не вибрався по священика. Коли ж народився син, то вже не було чого квапитися. Але жінка й далі переймалася — попами та іншим, і тут за якихось два роки я почув, що в Санта-Фе такого-то дня буде білий священик. Ми з жінкою спакувалися, поїхали й добралися до Санта-Фе саме впору, щоб побачити пилюку від диліжанса. Відвозив священика геть. Чекаємо далі, й за кілька років — ще одна нагода, в Техасі. Та тільки цього разу я зв'язався з кінною поліцією, допомагав залагодити одну справу; там на танцях помічника шерифа трохи скривдили. А коли вже було по всьому, ми просто вирішили, що приїдемо додому й візьмемо шлюб, як належить. Ось і приїхали.

Батько сидів під лампою, худий, сивий і суворий. Він слухав, але занурився в роздуми, на обличчі відбивалися приспана гаряча думка, збентеженість і обурення.

— Ще один чорнявий Берден, виродок, — озвався він. — Люди подумають, що в мене діти від работорговки. А тепер і він туди ж.

Син слухав мовчки й навіть не старався пояснити батькові, що ця жінка іспанка, а не заколотниця.

— Кляті чорняві курдуплі. Не ростуть, бо на них тяжить гнів Божий. Чорні — бо гріх рабства людського запаскудив їм кров і плоть. — Його погляд був непритомний, фанатичний, переконаний. — Але тепер ми їх звільнили — і чорнявих, і білявих. Тепер вони білішатимуть. За сто років знову стануть білими людьми. Тоді, мабуть, дозволимо їм вернутися в Америку. — Батько замовк і в задумі помалу холонув. — Їй-бо, — зненацька порушив він тишу, — хоч малий і чорнявий, а все одно він збудований по-людському. Їй-бо, виросте високий, як його дідусь, не буде коротуном, як його татусик. Дарма що мама чорнява й сам такий, а виросте великий.

Усе це міс Берден розповіла Крістмасові, сидячи з ним на ліжку в дедалі темнішій халупі. Більш як годину вони ані ворухнулися. Тепер він зовсім не бачив її обличчя, слухав упіввуха, від голосу жінки його заколисувало, як у човні; безмежна непам'ятлива погідність навівала дрімоту.

— Звався він Калвін, як і його дідусь, та й зростом у діда вдався, хоч і смаглявий, як мама і вся бабусина рідня з боку тата. Мені вона не мама, Калвін — мій однокровний брат. Дідусь був останній із десяти, батько був останній із двох, а Калвін — останній із усіх. Йому тільки-но минуло двадцять років, коли його вбив у місті, за дві милі від цього будинку, колишній рабовласник і офіцер-конфедерат на прізвище Сарторіс. Ішлося про участь негрів у виборах.

Вона розказала Крістмасові про могили — брата, діда, батька і двох його дружин — на пагорбі під кедрами, на пасовищі за півмилі від дому. "Ага, — подумав Крістмас. — Поведе мене подивитися на них. Муситиму піти". Та вона не повела. Ніколи й словом не згадала про ці могили після тої ночі, коли сказала Крістмасові, де вони й що він сам може піти й подивитися на них, якщо захоче.

— Зрештою, ви їх, напевно, не знайдете, — зауважила вона. — Бо коли ввечері принесли додому діда і Калвіна, батько дочекався, коли стемніє, поховав їх і приховав могили — зрівняв горбики й закидав їх хмизом і всяким непотребом.

— Приховав? — перепитав Крістмас.

У її голосі не було нічого м'якого, жіночого, скорботного, споглядального.

— Щоб їх не знайшли. Щоб не викопали. Щоб не позбиткувалися. — І з легким нетерпінням у голосі повела далі, пояснюючи: — Нас тут ненавиділи. Ми були янкі. Чужинці. Гірш ніж чужинці — вороги. Саквояжники, як ото вони називали переселенців із Півночі. Ця війна була ще дуже свіжа в пам'яті, переможені ще не встигли оговтатися, їм ще боліло. Підбурюють негрів грабувати і ґвалтувати — ось як вони це називали. Загрожують верховенству білих. Гадаю, полковник Сарторіс став героєм у місті, убивши двома пострілами з того самого пістолета однорукого діда й хлопчика, що так і не встиг проголосувати вперше. Хтозна, може, й мали рацію. Не знаю.

— Ого, — сказав Крістмас. — Вони справді так могли? Отак викопати вбитих, мертвих? Та коли ж люди різної крови перестануть ненавидіти одне одного?

— Коли? — Вона затнулась, а тоді повела далі: — Не знаю. Не знаю, викопали б вони тіла чи ні. Мене тоді ще на світі не було. Я народилася чотирнадцять років після того, як убили Калвіна. Не знаю, на що тоді були здатні люди. Але батько вважав, що вони можуть на таке зважитися. Тому й приховав могили. А тоді померла Калвінова мама, і тато поховав її там-таки, з Калвіном і дідусем. Так що непомітно це місце стало нашим сімейним гробівцем. Пам'ятаю, моя мати… Батько послав по неї до Нью-Гемпширу, де жили наші родичі, невдовзі після смерті першої дружини. Він же зостався один як палець, розумієте. Гадаю, якби не те, що тут поховані Калвін і дідусь, то тато виїхав би… Так-от, моя мати сказала мені, що батько ладен був уже виїхати, коли померла його перша жінка. Але це сталося влітку, і у велику спеку ніяк не можна було везти її до родичів у Мексиці. Отож поховав її тут-таки. Мабуть, тому й вирішив залишитися тут. А може, тому, що почав підупадати на силі, та й усі, що воювали на Громадянській війні, постаріли, та й негри, якщо вже на те пішло, нікого не вбили й не зґвалтували. Словом, поховав її тут. І цю могилу мусив приховати, бо боявся, що хтось, побачивши її, згадає Калвіна й діда. Не міг ризикувати, хоча все нібито й минулося та забулося. А наступного року написав нашому родичеві в Нью-Гемпширі: "Мені п'ятдесят. Маю все, що тільки може побажати дружина. Пришліть мені хорошу жінку. Мені все одно, хто вона, аби тільки була добра господиня й мала не менш як тридцять п'ять років". І вклав у конверт гроші на залізничний квиток. За два місяці моя майбутня мама приїхала сюди, і того ж дня вони побралися. Скороспішне було весілля, як на нього. Першого разу на те, щоб узяти шлюб, пішло дванадцять років, поки тато, Калвін і Калвінова мама нарешті розшукали діда в Канзасі. Вони утрьох приїхали посеред тижня, а з весіллям перегодили до неділі. Гуляли просто неба, біля струмка. Засмажили бика, поставили бочечку віскі, і прийшли туди всі, кого вони могли сповістити і хто сам про це дізнався. Сходитися туди почали у суботу вранці, а в суботу ввечері прийшов священик. Увесь цей день батькові сестри шили нареченій весільну сукню та фату. Сукню вони змайстрували з мішків з-під борошна, а фату — з протимоскітної сітки, якою власник салуну прикривав картину за шинквасом. Позичили в нього цю сітку. Навіть Калвіну зробили щось схоже на костюм. Мав тоді дванадцять років, і вони хотіли, щоб він був дружбою. А він не хотів. Напередодні увечері взнав, на що його рядять, і наступного ранку (а шлюб призначили десь на шосту-сьому годину), коли всі повставали й поснідали, довелося відкласти обряд, поки знайшли Калвіна. Нарешті знайшовши, змусили його одягти костюм і справили весілля. Калвінова мати була в саморобній сукні та в москітній фаті, а батько, намастивши волосся ведмежим салом, — у привезених із Мексики візерунчастих іспанських чоботах. Дід був за весільного батька. Все б нічого, та тільки поки шукали Калвіна, весільний батько раз у раз ходив прикластися до бочечки, так що коли настав час віддавати наречену, він, замість сповняти обряд, виголосив промову. Почав із Лінкольна та рабства і все допитувався, хто тут посміє заперечити, що Лінкольн для негрів — те саме, що Мойсей для дітей Ізраїлю, і що Червоне море — це кров, яка має пролитися, щоб чорний люд міг дістатися обітованої землі. Не відразу вдалося його втихомирити, щоб весілля пішло своєю колією. А по весіллі молоді пробули там десь місяць. Одного дня дід і батько поїхали на Схід, до Вашингтона й приїхали сюди, діставши від уряду повноваження допомагати звільненим неграм. Перебралися до Джефферсона всі, крім батькових сестер. Дві з трьох вийшли заміж, а наймолодша пішла жити до одної з них.