Світло в серпні - Сторінка 50

На перший погляд могло б здатися, що жінка просто дивиться на нього, турботливо й співчутливо. Та придивившись, будь-хто помітив би, що нею тіпає, що вона опустила старого в крісло або для того, щоб не звалився на підлогу, або для того, щоб мати владу над ним, як над в'язнем, поки до неї повернеться дар мови. Похилилася до нього, повнотіла, пухла, посіріла, з обличчям потопельниці. Коли озвалася, її голос тремтів, і вона, сама дрижачи, старалася його опанувати. Судомно вчепившись за бильця крісла, в якому напівлежав чоловік, вона говорила стриманим тремтячим голосом: "Юф'юсе. Послухай мене. Мусиш мене вислухати. Я не докучала тобі раніше. Тридцять років не зачіпала. А тепер зачеплю. Я мушу знати, і ти мені скажеш. Що ти зробив із сином Міллі?"

Усе довге пообіддя вони товпилися на майдані та перед в'язницею — клерки, нероби та селяни в комбінезонах. Чутки. Ширилися по всьому місті, вмирали й народжувалися знову, як вітер чи пожежа, аж поки в дедалі довших тінях селяни почали роз'їжджатися на возах та запорошених машинах, а містяни рушили на вечерю. Там чутки оживали, знову яскравішали для жінок та інших домочадців за вечерею в освітлених електрикою кімнатах і під гасовою лампою в далеких домівках серед пагорбів. Наступного ж дня, благодатної неквапливої хуторянської неділі, сидячи навпочіпки в чистих сорочках і з ажурними підтяжками, пихкаючи мирними люльками біля сільських церков та на тінистих подвір'ях, де вздовж парканів стояли, немов на прив'язі, запряги та машини гостей, а на кухні жінки готували обід, очевидці вкотре вже оповідали:

"Він схожий на нігера не більш ніж я. А однак позначилася-таки негритянська кров. Ніби навмисно виставився напоказ, щоб його спіймали, як ото виставляється парубок, щоб собі наречену знайти. Він ушився звідти вже тиждень тому. Якби не підпалив будинку, то, напевно, й за місяць ніхто б не дізнався про вбивство. Та й тепер його не запідозрили б, якби не Браун, що торгував віскі для нігера. А той білим прикидався. І торгівлю спиртним, і вбивство — все хотів на Брауна звалити, але той сказав усе начистоту.

А вчора вранці принесло його до Моттстауна. Серед білого дня, в суботу, коли в місті повно люду. Зайшов до перукарні для білих, як ото біла людина, а що на білого скидався, то ніхто нічого лихого й не подумав. Навіть чистильник взуття нічого не запідозрив, побачивши, що він взутий у поношені шкарбуни, завеликі на ногу. Поголили його, підстригли, він розрахувався та й пішов любенько до крамниці. Купив там сорочку, краватку та солом'яного капелюха — і все за гроші, що вкрав у тої жінки, яку закатрупив. Тоді серед білої днини вийшов, неначе пан який, прогулятися вулицею. Сто, тисячу разів люди минали його й не здогадувалися, хто це. Аж тут Голлідей запримітив його, підбіг, ухопив за барки та й питає: "Тебе, часом, не Крістмасом кличуть?" І нігер сказав, що так. Не відпирався. Взагалі нічого не робив. Взагалі поводився ані як нігер, ані як білий. Ось у чому річ. Тим-то люди й розлютилися. Ще б пак, убивця — і причепурився, вирядився, прогулюється собі містом, немовби кидає усім виклик, замість того щоб критися, ховатися в лісі, ходити брудним і немитим. Буцімто не знає й не відає, що він убивця, ще й нігер на додаток.

Отож Голлідей запалився — авжеж, про тисячу доларів мріє — й заїхав кілька разів нігерові в пику, а той уперше повівся, як нігерові й личить: терпить удари, мовчить, тільки кров пускає, понурий та тихий. Голлідей держить його, репетує, аж тут нагодився стариган — дядечком Доком його прозивають — та й став лупцювати нігера ціпком, поки двоє приятелів стримали старого й відвезли його машиною додому. Ніхто так і не добрав, чи справді він знав цього чорношкірого, чи ні. Пришкандибав і репетує: "Його звати Крістмас?! Ви сказали "Крістмас?"" Пропхався, глянув на нігера та й заходився дубасити його ціпком. Поводився, як ото очманілий чи й божевільний. Довелося тримати його, а він очі закотив, заслинився та гамселить ціпком куди попаде. І раптом узяв та й зомлів. Два хлопці повезли його на машині додому. Жінка вийшла, забрала його в дім, а вони повернулися до міста. Не знали, чому із старим таке сталося, чому він так розхвилювався, коли нігера впіймали. Гадали, що дядечко Док удома оклигає. І ось не минуло й півгодини, а він знову в місті. Геть здурів, кричить на кожного перехожого, всіх боягузами обзиває. Мовляв, не сміють витягти чорного з в'язниці й повісити на місці, без ніяких там джефферсонів. А лице — як у біснуватого, неначе з божевільні втік і знає, що невдовзі його знову туди запроторять. Кажуть, він ще й проповідником був.

Стариган кричав, що має право вбити нігера. Не сказав, звідки це право, сам так розходився, розгарячився, що годі його перебити й запитати. Навколо нього вже й юрба зібралась, а Док кричить, що це йому вирішувати — жити нігерові чи ні. Люди стали подумувати, чи не посадити його у в'язницю, до нігера, але тут надійшла жінка.

Є такі, що тридцять років у Моттстауні живуть, і ні разу її не бачили. Отож не впізнали її, поки не заговорила з чоловіком, бо ж якщо хтось та й бачив її, то тільки біля будиночка в негритянському кварталі, де вони живуть, у халамиді сякій-такій та в капелюсі, що після чоловіка доношувала. А тут вона вбралась, як на свято. Багряна шовкова сукня, капелюшок із пером, в руці парасолька. Підійшла до натовпу, де він галасував на всю горлянку, й озивається: "Юф'юсе". Старий перестав кричати, глипнув на неї, а ціпок ще зведений, тремтить у руці, щелепа відвисла, слина по ній тече. Жінка взяла його під руку. Люди боялися підійти до дядечка Дока, бо він будь-кого міг би торохнути, причому ненавмисне, сам би не помітив. А вона підійшла, взяла його під руку, відвела до стільця під крамницею, посадила й каже: "Побудь тут, поки я повернуся. Щоб ні з місця не рушив. І припини горлати".

Він послухався. Куди йому було дітися! Сидить на місці, а вона хоч би раз оглянулася. Всі це зауважили. Може, тому, що ніколи не бачили її, крім як біля дому. Це ж такий навіжений дідок, що кожен добре подумає, перш ніж його зачепити. Хай там як, а всі здивувалися. І гадати не могли, що ним можна покомандувати. Здавалося, що жінка щось знає про чоловіка, тому він побоюється її. Що ж, сів він собі, вгомонився, голову понурив, руки на ціпку тремтять, і слину пускає на сорочку.

Вона пішла до в'язниці. Там уже зібрався натовп, бо з Джефферсона прислали вістку, що поїхали по нігера. Жінка проштовхалася до тюрми й каже там Меткафові:

— Я хочу подивитися на цього чоловіка, якого зловили.

— Навіщо це вам? — питає Меткаф.

— Я його не чіпатиму, — обіцяє. — Тільки гляну на нього.

Він їй каже, що тут багато хто хоче цього ж самого. Мовляв, сам знає, що вона не гадає влаштувати втечу, але він всього-на-всього наглядач і не може нікого впускати без шерифового дозволу. А Гайнзова жінка стоїть перед ним у багряній сукні цілком нерухомо, навіть перо на капелюшку не поворухнеться.

— Де, — допитується, — шериф?

— Напевно, у своєму кабінеті, — відказує Меткаф. — Знайдіть його там і візьміть дозвіл. Тоді й зможете побачити нігера.

І думає, що сказав — та й по всьому. Дивиться — повернулася вона, вийшла, проштовхалася через натовп перед в'язницею і пішла вулицею до майдану. Ось тепер перо похитувалося. Видно було, як воно погойдується понад парканом. А тоді побачив, що Гайнзова жінка через майдан подалася до суду. Люди не знали, чого їй треба, бо Меткаф не встиг їм розказати, що сталось у в'язниці. Просто дивилися на неї, коли йшла до суду. Потім Расселл розповів, що був тоді в себе, підвів голову й побачив у віконці за бар'єром отой капелюшок з пером. Не знав, чи довго вона стояла, чекаючи, поки він підведе голову. Казав, що Гайнзова жінка якраз така на зріст, щоб зазирнути через бар'єр, то й здавалося, що в неї взагалі тіла нема. Наче хтось підкрався й почепив надувну кульку з намальованим обличчям, надівши на неї кумедний капелюшок. Як ото виробляли брати Каценджаммери в коміксах.

— Мені треба побачитися з шерифом, — каже вона.

— Його тут нема, — відповідає Расселл. — Я його помічник. Чим вам можу допомогти?

Жінка стоїть і мовчить. А тоді питає:

— Де його знайти?

— Мабуть, він удома, — каже Расселл. — Цього тижня він був дуже зайнятий. І ночами допомагав джефферсонівській поліції. Напевно, пішов додому передрімати. А може, я б…

Та за нею вже й слід прохолов. Расселл виглянув із вікна й дивився, як вона переходить майдан і повертає за ріг — до шерифового дому. І все міркував, що то за одна й звідки.

Вона так і не знайшла шерифа. Зрештою, вже було пізно. Бо шериф був у в'язниці, тільки Меткаф їй того не сказав. Щойно від тюрми відійшла, зразу ж приїхали джефферсонівські полісмени на двох машинах і зайшли туди. Швидко примчали й швидко увійшли. А вже чутка поширилася, що вони тут, і перед в'язницею зо двісті душ зібралося — чоловіки, жінки й діти. Вийшли на ґанок два шерифи, і наш, моттстаунський, став промовляти. Просить, щоб люди шанували закон, каже, що обидва — сам він і той джефферсонівський шериф — пообіцяли вчинити над нігером скорий і справедливий суд. На те хтось із натовпу озивається: "До бісової матері таку справедливість. А чи справедливо він з білою жінкою повівся?" Тут усі здійняли галас, збилися в купу, немовби не перед шерифами стараються одне одного перекричати, а перед небіжчицею. Але шериф так само тихо, як і раніше, їм каже: "Я склав присягу, коли ви мене обрали, дав слово і тепер хочу його додержати. Убивцям-нігерам співчуваю не більше, ніж перший-ліпший білий у нашому місті. Але я склав присягу й, клянуся Богу, не порушу її. Не хочу клопотів, одначе не відступлю від неї. Так що мусите з цим примиритися". І Голлідей там був при шерифах. Найбільше за всіх дбав про порядок, щоб веремії не зчинилося. "Еге ж, — хтось кричить, — ще б пак, тобі не хочеться, щоб його лінчували! А для нас він не вартий тої тисячі доларів. Не вартий навіть коробки спалених сірників". І шериф швиденько слово докинув: "Кажете, Голлідей не хоче вбивства? А ми хіба хочемо? Це ж наш громадянин винагороду дістане й потратить гроші не десь, а тут, у Моттстауні. Уявіть-но собі, що ця премія перепала комусь із Джефферсона.