Світло в серпні - Сторінка 54

Бо й насправді вийшло, що в Міллі буде дитина, і Юф'юс став шукати лікаря, щоб залагодити це діло. Я гадала, що знайде, й подеколи мені здавалося, що хай би вже так було, якщо чоловік і жінка мають жити на світі. Бувало, я сподівалася, що чоловік таки знайде. Я дуже намучилася, поки тривав суд. Хазяїн цирку прийшов і сказав, що цей хлопець справді був не мексиканець, а мулат. Так і Юф'юс весь час торочив, ніби сам чорт йому підказав, що це нігер. Отож мій чоловік знову й знову брав пістолет і казав, що роздобуде лікаря — живого чи мертвого. Ішов із дому, пропадав цілими тижнями, і люди знали про це, а я знай вмовляла його перебратися на нове місце, бо ж тільки циркач сказав, що той хлопчина нігер. Може, й сам напевно не знав, та й поїхав геть, навряд чи ми з ним зустрінемося. Однак Юф'юс не хотів переїздити на нове місце. У Міллі вже час підходить, а він зі своїм пістолетом шукає лікаря, який допоміг би. Згодом я дізналася, що чоловік знову в тюрмі. Ходив по церквах, де старався знайти акушера, і на одних молитовних зборах встав, вийшов до амвона й сам почав проповідувати, кричати проти нігерів, щоб білі люди піднялися на них і всіх їх убили. Люди в церкві втихомирювали Юф'юса, змушували зійти з-за катедри, а він погрожував їм пістолетом, і то в церкві, аж поки прийшла поліція й заарештувала його. Якийсь час він поводився, як божевільний. Дізналися були, що він побив лікаря в іншому місті й утік, тоді його так і не спіймали. Отож, коли він вийшов на волю й повернувся додому, Міллі вже була на часі. Я тоді гадала, що він схаменувся, побачив нарешті Божу волю, адже вдома був спокійний і, навіть надибавши дитячі речі, що ми з донькою підготували й сховали від нього, все одно нічого не сказав. Спитав тільки, чи скоро це станеться. Щодня питав, а ми вважали, що він отямився, що, походивши по церквах та посидівши у в'язниці, визнав нарешті волю Божу, як було тої ночі, коли народилася Міллі. І ось настав час, якось вночі донька розбудила мене й каже, що почалось. Я вбралася й звеліла Юф'юсові піти по лікаря. Отож одягнувся й вийшов. Я тим часом підготувала все, що треба, та й чекаємо, і вже пора б чоловікові з акушером повернутися, а їх нема. Я ще трохи почекала, тоді вийшла на ґанок і бачу: сидить на горішній сходинці Юф'юс із рушницею на колінах та й каже: "Вернися назад, мамцю курви". Я йому: "Юф'юсе", а він звів рушницю й наказує: "Вернися в цей дім. Нехай диявол сам збере свій урожай, він же сам сіяв". Я спробувала пробратися задвірком, та він зачув, оббіг із рушницею навколо дому, торохнув мене цівкою, і я вернулася до Міллі. Він стояв біля вхідних дверей, щоб бачити дочку, поки вона не померла. Тоді підійшов до ліжка, глянув на дитину й підняв її — понад лампу, немовби хотів побачити, хто переможе: Господь Бог чи сатана. А я, така змордована, сиджу на ліжку, дивлюся на чоловікову тінь на стіні, тінь його рук і хлопчика — високо на стіні. Тоді подумала, що Господь переміг. А тепер — не знаю. Поклав він немовлятко на ліжко, біля Міллі, й вийшов. Я чула, що вийшов вхідними дверима. Тоді підвелася, запалила піч і підігріла трохи молока.

Місіс Гайнз замовкає, завмирає хрипкий однотонний голос. Через стіл Гайтавер дивиться на неї — застиглу, кам'янолику жінку в багряній сукні. Відколи увійшла в кімнату, ні разу не ворухнулася. За якусь хвилину вона знов озивається, не рухаючись, майже не ворушачи губами, немовби вона лялька й замість неї говорить черевомовець у сусідній кімнаті.

— І пропав Юф'юс. Господар лісопильні теж не знав, куди той подався. Найняв іншого майстра, а мене поки що лишив у домі, бо ж не знаємо, де чоловік, надходить зима, а мені ще й дитинку доглядати треба. Куди подівся Юф'юс, я знала не більше, ніж сам містер Ґілман, аж тут лист надійшов із Мемфіса, ще й з поштовим переказом, але нічого понад те. Отож я й далі нічого не знаю. У листопаді прийшов ще один переказ, знову без листа. Дуже змучена, за два дні перед Різдвом я вийшла на загумінок нарубати дров. Вернулася до хати — хлопчика нема. Відлучилася на годину, не довше, та й, мабуть, мала б бачити, як ввійшов і вийшов чоловік. Не впильнувала. Тільки цидулка лежить від Юф'юса — на подушці, що я скраю підкладала, аби дитина не впала з ліжка. Як я змучилася… Чекала, а після Різдва чоловік повернувся додому й нічого мені не пояснює. Каже тільки, що переїжджаємо, і я подумала: мабуть, дитину вже туди завіз, а тепер по мене вернувся. Так і не признався, куди їдемо, хіба тільки, що це недалечко, а я переймаюсь аж до божевілля, як там без нас дитина, поки туди доберемося, та він ані словом не прохопився, я вже й гадала, що ніколи туди не потрапимо. Кінець кінцем приїхали, хлопчика там нема, і я кажу: "Признайся, що ти зробив із Джо. Мусиш зізнатися", — а він подивився на мене, як тої ночі на Міллі глядів, коли вона лежала й умирала, й відповідає: "Це Божа огида, а я знаряддя Його волі". На другий день чоловік кудись пішов, і я не знала, де він, а потім прийшов ще один грошовий переказ. Наступного місяця Юф'юс повернувся й сказав, що працює в Мемфісі. Я зрозуміла, що він сховав Джо десь у місті, й подумала: і так добре, принаймні допильнує дитину, якщо вже я не можу. Знала, що треба буде почекати, поки Юф'юс сам захоче мені сказати, і завжди гадала, що, можливо, наступного разу він візьме мене з собою до Мемфіса. І чекала. Шила, робила одежинку для Джо, готувала її до приїзду чоловіка і знай питала, чи підходить вона хлопчикові, чи все гаразд із ним, та Юф'юс нічого не говорив. Сяде було й вичитує з Біблії — гучно, а більш нікому слухати, крім як мені, дуже голосно читає, мало не репетує, немов гадає, що я не вірю написаному. П'ять років він нічого мені не говорив, і я навіть не знала, чи передає він дитині ці речі, що я понашивала. А розпитувати боялася, не хотіла йому набридати. Гадаю, вже й те добре, що він там, де Джо, якщо там нема мене. Минуло п'ять років, і ось він прийшов якось додому та й каже: "Переїжджаємо на нове місце". А мені спало на думку, що тепер я таки побачу дитину, бо якщо й був гріх, то ми його сповна спокутували, і я навіть Юф'юсові все пробачила. Бо гадала, що цього разу нарешті переберемося до Мемфіса. Та не так сталося. До Моттстауна ми поїхали. Проїжджали через Мемфіс, і я благала чоловіка. Уперше в житті благала його. Просила, щоб хоч на хвилинку, на мить… навіть не торкнутися хлопчика, не поговорити з ним… нічого такого. Та Юф'юс не дозволив. Ми навіть із станції не вийшли. Зійшли з потяга й сім годин чекали на інший, не виходячи зі станції, а тоді поїхали до Моттстауна. Чоловік більше не їздив до Мемфіса на роботу. За якийсь час кажу йому: "Юф'юсе". Він глянув на мене, а я веду далі: "Я чекала п'ять літ і ніколи тобі не докучала. Можеш мені сказати принаймні, чи живий Джо?" Чоловік відповів: "Мертвий". Я спитала: "Взагалі мертвий чи тільки для мене? Якщо тільки для мене, то хай так уже буде. Хоч те мені скажи, я ж п'ять років до тебе не чіплялася", — а він відказав: "Мертвий для тебе, для мене, для Бога, для Божого світу — на віки вічні".

Вона знову змовкає. З-за стола на неї дивиться з тихим, безнадійним подивом Гайтавер. Байрон теж не рухається, злегка похиливши голову. Всі троє — немов камені над узбережжям, понад хвилею відпливу. Всі, крім старого. Досі Гайнз слухав майже уважно, з властивою йому здатністю миттєво переходити від пильної уваги, коли він, зрештою, все одно ніби й не чує, до напівнепритомного забуття, коли від його погляду, зосередженого, заглибленого, ніяковієш так, немовби стариган вхопився за тебе рукою. Зненацька він заходиться гучним, буйним, божевільним сміхом, схожим на кудкудакання. І озивається, неймовірно старий, неймовірно брудний:

— То був Бог. То був Він. Старий Док Гайнз теж допоміг Господові. Бог сказав, що робити, і старий Док Гайнз послухався. Тоді Господь мовив: "Тепер пильнуй. Дивись, як сповняється Моя воля". І старий Док Гайнз дивився й чув із уст малих дітей, Божих сиріт, куди Він вклав Свої слова й розуміння, коли дітки ніяк розуміти не могли, бо безгрішні були, навіть дівчатка, що ще не пізнали блуду й розпусти: "Нігер! Нігер!" — із вуст невинняток. "Що Я тобі сказав? — спитав Господь старого Дока Гайнза. — А тепер Я здійснив Свою волю й відходжу. Немає тут такого гріха, щоб Мені до нього братися, бо ж яке Мені діло до перелюбства розпусниці, якщо й воно Моїм промислом передбачено?" Старий Док Гайнз спитав: "Як же так, і перелюбство розпусниці Твоїм промислом передбачено?" — і Бог промовив: "Почекай і побачиш. Гадаєш, Я випадково послав цього молодого лікаря, щоб він знайшов огиду Мою, закутану в укривало, що лежала на сходах у Святвечір? Гадаєш, що випадково тої ночі не було начальниці й, користуючись тим, молоді блудниці могли назвати це знайдення Крістмасом, учинивши кощунство над Моїм Сином? Отож Я відходжу, бо сповнив Свою волю й можу покинути тебе, щоб пильнував отут". І старий Док Гайнз чекав та пильнував. Із котельні Божої наглядав за цими дітьми, і диявольське насіння ходило, незнане їм, і оскверняло землю, і слова ці на ньому справджувалися. Бо з іншими дітьми воно вже не бавилося. Зоставалося на самоті, стояло мовчки, і тоді старий Док Гайнз зрозумів, що цей підкидьок слухає таємну пересторогу про Божий присуд, і спитав старий Док Гайнз: "Чому ти не граєшся з дітьми, як звик був?" А той мовчить, і спитав старий Док Гайнз: "Чи не тому, що вони прозивають тебе нігером?" А той мовчить, і сказав старий Док Гайнз: "Гадаєш, що ти нігер, бо Господь лице твоє позначив?" І озвався він: "А Бог також нігер?" — і відповів старий Док Гайнз: "Це Господь Бог гнівного воїнства, хай буде воля Його. Не твоя і не моя, бо ти і я — це засоби Його промислу, Його відомсти". Підкидьок пішов собі, а старий Док Гайнз дивився, як він відчуває й чує каральну волю Божу, і тут побачив старий Док Гайнз, що той спостерігає за нігером, який на подвір'ї працював, і ходить за ним у час роботи, аж поки той обізвався: "Нащо ти за мною наглядаєш, хлопче?" Той спитав: "Як сталося, що ти нігер?" — і нігер відрізав: "Хто тобі сказав, що я нігер, ти, шмаркатий білий байстрюку?" Підкидьок відповів: "Я не нігер", — а нігер йому каже: "Ти ще гірший.