Світло в серпні - Сторінка 53

Тридцять років його не бачила. Він ще не вмів ходити, не вмів вимовити свого імені…

— Куревство, гидота! — зненацька вигукує стариган високим, пронизливим голосом. — Куревство, гидота! — І змовкає. У нетривалому напівопритомненні він, як пророк, раптово й гнівно вигукнув чотири слова — і все. Священик дивиться на нього, тоді на Байрона.

— Він — це син їхньої дочки, — тихо каже Байрон. — А той, — злегка киває головою на старого, що пропікає Гайтавера палючим, знавіснілим поглядом, — узяв дитину зразу після народження й кудись повіз. Жінка так і не дізналася, що він зробив із дитиною. Не знала навіть, живий онук чи ні, аж ось…

Стариган знову втручається, з тою ж приголомшливою раптовістю. Цього разу не кричить, тепер його голос такий самий спокійний та розсудливий, як і Байронів. Говорить виразно, трохи уривчасто:

— Так. Старий Док Гайнз узяв його. Бог допоміг старому Доку Гайнзу, ото й старий Док Гайнз допоміг Богові. І Всевишній виявив свою волю вустами маленьких дітей. "Нігер! Нігер!" — кричали вони перед лицем Бога, перед людьми, провіщаючи волю Господню. І старий Док Гайнз сказав Господові: "Мало того. Оті дітлахи обзивають одне одного й гіршими словами, ніж "нігер"". І Господь відрік: "Чекай і наглядай, бо не можу марнувати час на вашу земну бридоту та розпусту. Я поклав на нього знак, а тепер зроблю так, щоб це знали люди. А тебе Я ставлю тут стерегти й берегти Мою волю. Тобі належить пильнувати й наглядати".

Мова обривається. Не стихає помалу, а різко припиняється, як ото голку з грамофонної платівки знімає рука когось, що не слухав запису. Священик переводить мало не палючий погляд на Байрона.

— Що це? Що це означає? — питає він.

— Я хотів влаштувати так, щоб місіс Гайнз прийшла й поговорила з вами без чоловіка, — відповідає Байрон. — Та тільки ніде було його лишити. Жінка каже, що мусила пильнувати його. Вчора в Моттстауні Док Гайнз намовляв людей лінчувати його, не знаючи навіть, у чому той завинив.

— Лінчувати? — перепитує Гайтавер. — Лінчувати свого рідного внука?

— Так вона каже, — рівним тоном відповідає Байрон. — Стверджує, що саме задля цього він сюди й приїхав. І їй довелося приїхати, щоб не дати чоловікові цього зробити.

Знову заговорила жінка. Мабуть, слухала. Та її обличчя таке саме здерев'яніле, без виразу, як і спочатку. Мертвотний голос озивається раптово, майже як у чоловіка:

— Ось уже п'ятдесят літ він такий. Та ні, більше. П'ятдесят років — це відколи я мучуся. Він і перед тим, як ми побралися, завжди бився. І тої ночі, коли народилася Міллі, його посадили у в'язницю за бійку. Оце я пережила та перетерпіла. Чоловік казав, що мусить битися, бо менший за інших, а ті ладні йому на голову вилізти. А то ж його марнослав'я та гординя. Я казала, що все це — через диявола. Що колись диявол заскочить його зненацька і скаже: "Юф'юсе Гайнзе, я прийшов по своє". Отак я йому сказала наступного дня після пологів, не можучи зо слабості голову звести, а його тільки-но вкотре випустили з в'язниці. Так йому й сказала: "Це ж сам Господь Бог попереджує тебе й знак подає. У той день і годину, коли народилася донечка, ти сидів у тюрмі. Це небесне знамення, що Всевишній не вважає тебе гідним виховувати доньку". То було Боже знамення, що місто (він тоді робив кондуктором на залізниці) нічого Юф'юсові не дасть, крім шкоди. Та й утямив це, бо то було знамення, і ми виїхали — якнайдалі від міста. Згодом він став майстром на тартаку, й добре йому велося, бо тоді ще ані гадав називати ім'я Господнє даремно і в гордині, щоб усправедливити й виправдати диявола в собі. Отож коли Лем Буш, повертаючись уночі возом із цирку додому, не спинився біля нас, аби зсадити Міллі, мій чоловік увійшов у дім і заходився викидати речі з шухляди комода, щоб добратися до пістолета. Я сказала: "Юф'юсе, це диявол тобою поганяє. Ти гарячкуєш зовсім не для того, щоб Міллі була в безпеці". А він відповів: "Хай навіть і диявол. Хай навіть і диявол" — і вдарив мене кулаком. Я впала впоперек ліжка й дивлюся на нього…

Вона змовкає. Зі спадною інтонацією, немовби пружина розкрутилася до кінця на половині грамофонної платівки. І знову Гайтавер переводить на Байрона гнівливий здивований погляд.

— Я теж таке чував, — підтверджує Байрон. — Спершу мені теж нелегко було добрати, що й до чого. Гайнзи жили біля лісопильні, де він був майстром, в Арканзасі. Дівчині тоді було десь вісімнадцять літ. Одної ночі повз лісопильню їхав цирк до міста. Був грудень, безперестанку лив дощ. Під одним із фургонів проламався міст, недалеко від Гайнзів. Отож до їхнього дому прийшли люди, розбудили господаря й попросили позичити їм таль, щоб витягти фургон…

— Божа огида до бабського стерва! — раптом викрикує старий. Його голос стихає, слабне, немовби тільки хотів привернути увагу. А тепер знову зазвучав прудко — переконливою туманною мовою фанатика стариган знову розповідає про себе у третій особі: — Він знав. Старий Док Гайнз знав. Він уже бачив на ній, під її вбранням бабський знак Господньої огиди. Отож він пішов, накинув дощовик, засвітив ліхтар, повернувся, а вона вже біля дверей, теж плащ одягла. Він каже: "Іди лягай", — а вона відповідає: "Я теж хочу піти". Він наказує: "Вернися в кімнату й лягай спати". Вона вернулась, а він пішов, узяв на тартаку великий таль і витягнув фургон. Мало не до ранку працював і гадав, що дочка послухалася батькового наказу, як Бог велить. Але треба було знати наперед. Знати огиду Господню до бабського стерва, знати ходячий образ розпусти й плюгавства, що вже смердів перед очима Господніми. І ото бреше старому Доку Гайнзу, — а він же все наскрізь бачить, — що це мексиканець. Таж старий Док Гайнз бачив на його лиці чорне прокляття Всемогутнього Бога. І ото бреше…

— Що це? — питає Гайтавер. Підносить голос, сподіваючись заглушити старого. — Що це означає?

— Той парубок був із цирку, — тлумачить Байрон. — Дівчина сказала, що це мексиканець. Батькові сказала, коли він її догнав. Може, й сам парубок такого їй наговорив. А він, — Байрон знов киває на старого, — якось дізнався, що в цьому хлопцеві — негритянська кров. Мабуть, самі циркачі пробовкали, не знаю. Гайнз ані разу не обмовився, звідки він це взнав, неначебто вважав це дрібницею, що не має ніякого значення. Зрештою, й не мала, після подій наступної ночі.

— Наступної ночі?

— Мабуть, вона все-таки викралася тої ночі, коли застряв цирк. Гайнз каже, що вислизнула. Принаймні він так повівся, ніби здогадувався про це, бо якби не знав і якби дочка не втекла, то нічого такого не накоїв би. Наступного дня вона поїхала до цирку з кількома сусідами. Він відпустив дочку, бо ще не знав тоді напевне, що вона вислизнула минулої ночі. Нічого не підозрював, коли вона, причепурившись по-святковому, вийшла сісти на сусідів віз. А вночі, коли сусід повертався додому, Гайнз чекав і почув, що віз проїхав мимо, ніби й не мав зупинитися, щоб висадити Міллі. Отож вибіг, гукнув їх, щоб спинили коней, але дочки там не було. Сусід сказав, що вона розлучилася з ними біля цирку, бо намірилася заночувати в подруги, що живе за шість миль звідти, і здивувався: як же Гайнз цього не знав, адже Міллі, сідаючи на воза, мала при собі дорожню сумку. Батько не бачив цієї сумки. А вона, — Байрон показує на кам'янолику жінку, яка чи то слухає, чи не слухає його мову, — вона каже, що чоловіка вів диявол. Запевняє, що сама вона, як і чоловік, не знала, де дочка, та він повернувся до своєї оселі, взяв пістолета, ударом кулака звалив жінку на ліжко, коли спробувала була його спинити, осідлав коня й поскакав. Вона каже, що Гайнз угадав у темряві, як їх догнати, вибрав найкоротший шлях із п'яти-шести можливих. Причому аж ніяк не міг знати, куди вони поїхали. І все-таки знав. Знайшов їх, неначе наперед відав, де шукати, неначе призначив зустріч із тим парубійком, якого Міллі подала за мексиканця. Немовби знав наперед. Стояла безпросвітна пітьма, і навіть коли він наздогнав повоза, то все одно не міг би визначити, що потрібен йому саме цей. Але поскакав просто за ним — за першим повозом, якого побачив тої ночі. Під'їхав з правого боку, нагнувся і в непроглядній темряві, не сказавши ні слова й не спинивши коня, вхопив чоловіка, який міг бути і чужинцем, і сусідом, і ким хоч, — адже ж ніколи його не бачив і не чув. Ухопив його одною рукою, а другою приставив пістолет і застрілив парубка, а дочку привіз додому, посадивши її ззаду на коні. Повоза й убитого залишив на дорозі. Тоді теж ішов дощ.

Байрон замовкає. І зразу ж озивається жінка, неначе ждала в нетерплячому заціпенінні, коли він закінчить говорити. Тон її мови такий самий неживий, рівний. Два голоси в монотонній строфі й антистрофі, два безтілесні голоси сонно оповідають про щось, що в краю без відстаней учинили люди без крови.

— Я лежала на ліжку й чула, як він вийшов, а тоді вивів коня зі стайні й поскакав повз дім. Лежала, не роздягнувшись, і дивилася на лампу. Гас уже догоряв, то я встала, занесла її на кухню, заправила, почистила ґніт, а тоді роздяглася та й лягла, не загасивши лампи. Дощ не вщухав, було холодно. За якийсь час, почувши, що на подвір'я вернувся кінь і спинився біля ґанку, я встала, накинула шаль, а вони тим часом увійшли в дім. Спершу Юф'юсові кроки, тоді доньчині. Пройшли вони в сінях до дверей, Міллі на порозі стоїть. Обличчя й волосся мокрі від дощу, нова сукня заболочена, очі заплющені, а Юф'юс ударив її. Упала на підлогу, лежить, на лиці не змінилась анітрохи. Яка стояла, така й лежить. Чоловік стоїть у дверях, теж мокрий та брудний, і каже: "Ти мені торочила, що я дияволові служу. Ото ж я привіз тобі диявольський урожай. Спитай-но, що вона в собі носить. Спитай її". Я дуже втомилася, змерзла. Питаю його: "Що сталося?" А він відказує: "Піди туди, подивися на грязюку, то й побачиш. Той парубійко, мабуть, обманув її, що він мексиканець. Але мене він не обманув. Та й її не обманював. Не потребував цього. Колись ти сказала, що до мене прийде диявол по своє. Ось і прийшов. Жінка народила мені повію. Але він мені принаймні допоміг, коли наспів час розрахуватися. Показав правильну дорогу й пістолета підтримував".

Іноді я собі думала, що сатана подолав Бога.