Світло в серпні - Сторінка 52

Поки що не вбили. Тепер Крістмас у в'язниці. З ним усе гаразд.

— Усе гаразд. Кажете, що все гаразд. Еге ж, Байрон каже, що все гаразд. Допоміг коханцеві цієї жінки продати його приятеля за тисячу доларів і каже, що все гаразд. Ховав цю жінку від батька її дитини, поки… Чи можу я сказати "другий коханець", Байроне? Сказати таке чи утриматися від правди, якщо Байрон Банч її приховує?

— Якщо правда береться з поговору, то, мабуть, усе це виявиться правдою. Особливо, коли люди дізнаються, що це я запроторив їх обох у в'язницю.

— Обох?

— Брауна теж. Хоча, напевно, більшість вважає, що Браун здатен убити чи допомогти в убивстві не більше, ніж упіймати вбивцю чи допомогти це зробити. Натомість усі скажуть, що Байрон Банч запроторив його до тюрми, щоб самому спокійно й безкарно діяти.

— Еге ж, — високий тонкий Гайтаверів голос злегка тремтить. — Байрон Банч — страж громадського добра та моральності. Спадкоємець, одержить винагороду, адже вона тепер дістанеться морганатичній дружині… Сказати, чиїй? Чи й тут згадувати Байрона? — Просльозившись, Гайтавер, величезний і в'ялий, сидить у продавленому кріслі. — Ні, я не такої думки. Знаєте, що я не так вважаю… Це ж несправедливо — непокоїти, тривожити мене, коли я… коли я навчився зоставатися… коли мене навчили зоставатися… І ось таке прийшло до мене, спіткало мене, коли я вже старий і змирився з тим, що люди вважали…

Колись Байрон бачив, як по священиковому лиці тече піт, як сльози. Тепер же сльози течуть по обвислих щоках, як краплинки поту.

— Я знаю. Це погано. Не годиться вас непокоїти. Але ж я не знав. Не знав, коли встрявав у цю справу. Бо інакше я б… Але ж ви духовна особа. Ви не можете залишатися осторонь.

— Я не духовна особа. І не зі своєї волі. Затямте це. Не з власного вибору я вже не священик. Це сталося з волі — більш ніж із повеління — таких, як ви і вона, як той, що у в'язниці, як ті, що посадили його туди, щоб чинити над ним свою волю, так само як учинили наді мною, ще й з глумом та насильством. Хоча і нас, і їх створив той самий Бог, та вони довели нас до такого, за що тепер ладні розтерзати. Це не мій вибір. Затямте собі.

— Знаю. Адже людині не дано великого вибору. Ви вибрали набагато раніше. — Гайтавер дивиться на співрозмовника. — Вам дали вибір ще перед тим, як я народився, і ви зробили його ще тоді, коли ні мене, ні її, ні його не було на світі. То був ваш вибір. Мені здається, кожен — чи добрий, чи злий — муситиме за це потерпати. І вона, і він, і я. І всі інші. І ще одна жінка.

— Ще одна жінка? Ще одна? Невже мені на старості літ руйнуватимуть життя й відбиратимуть спокій дві пропащі жінки? Га, Байроне?

— Ця друга вже не пропаща. Пропадала тридцять років, а тепер знайшлася. Це його бабуся.

— Чия бабуся?

— Крістмасова, — каже Байрон.

Чекаючи, дивлячись на вулицю й хвіртку з вікна в темному кабінеті, Гайтавер чує далеку музику, відколи вона почалася. Не усвідомлює, що дожидався її, що ввечері кожної середи та неділі, сидячи біля темного вікна, він чекає, поки вона почнеться. Знає майже до секунди, коли почує її, для цього не треба ні годинника, ані дзиґарів. Годинником він не користується й не потребує його ось уже двадцять п'ять літ. Живе, відмежувавшись від механічного часу. І саме тому він ніколи не втрачав відчуття часу. Немовби з підсвідомості мимоволі постає кілька певних скристалізованих випадків, які колись вели й упорядковували його мертве життя в реальності. Не кинувши оком на циферблат, він може відразу ж визначити, де б він був і що б робив між двома митями, які позначають початок і кінець недільної утрені, недільної вечірні та середової нічної відправи; коли саме входив би в церкву, коли саме з розрахунком доводив би до кінця молитву чи проповідь. Отож, поки ще не згас присмерк, Гайтавер каже сам собі: "Тепер вони збираються, повагом підходять вулицями, звертають до церкви й вітаються — гуртами, парами, поодинці. І в самому храмі тихо точаться балачки, а дами зі своїми вічними шурхотливими віялами кивають друзям, що йдуть у проході. Міс Каррузерс (органістка, померла майже двадцять років тому) теж серед них. Невдовзі вона підведеться й зійде на хори". Недільна вечірня служба Божа. Йому завжди здавалося, що в такий час людина найближче до Бога, ближче, ніж у будь-яку годину за всі сім днів. Тільки тоді — з усіх церковних відправ — є щось від спокою, яким є обітування й мета Церкви. Тоді очищаються серце і розум, якщо їм таке дано. Скінчився тиждень з його всілякими негараздами, підсумувався й спокутувався суворою церемонною нестямою утрені. Ще не народився наступний тиждень із його всілякими негараздами, заспокоїлося на якийсь час серце у лагідних прохолодних повівах віри та надії.

Сидячи біля темного вікна, він ніби бачить їх. "Ось вони збираються, входять у двері. Тепер майже всі тут". Трохи подавшись уперед, Гайтавер мовить уголос: "Тепер. Тепер". І тут, немовби дочекавшись цього сигналу, зазвучала музика. У літню ніч розлого й глибоко лунає розкотиста, переливиста мелодія органа, відтінена смиренням і піднесеністю, неначе звільнені голоси прибрали постави, образу розп'ять і, захоплені, урочисті, проникливі, набирають сили. Однак навіть тепер у музиці чути відтінок суворості, невблаганності й розміреності. У ній не стільки жагучості, скільки жертовності, і вона просить, благає — не любові, не життя, їх-бо вона забороняє людям, а, як і всяка протестантська музика, у піднесеному тоні вимагає смерті — найвищого блага. Немовби ті, що прийняли цю музику й підняли голос, щоб возвеличити її у хвалі, виховані й виплекані на тім, що вона уславляє й символізує, мстять саме цією хвалою всьому тому, на чому виросли. Дослухаючись, пастор чує в цьому апофеоз своєї долі, рідного краю, своїх кревних людей, з яких він вийшов і серед яких живе, що не вміють ні засмакувати, ані уникнути радощів чи горя без того, щоб не посваритися через них. Не терплять ні насолоди, ані захвату, рятуються від них у шаленстві, пияцтві, молитві. І від лиха рятуються в такому ж шаленстві — мабуть, непроминальному. "То чому б їм, під впливом релігії, не розпинати одне одного й себе теж?" — розмірковує Гайтавер. Вчуває в музиці проголошення й освячення того, що людям належить учинити завтра, про що вони вже знають. Минулий тиждень, здається йому, промчав бистрим потоком, а наступний тиждень, що почнеться завтра, — це провалля, і тепер на краю обриву бурхливий потік, перш ніж ринути в безодню, зайшовся безупинним, неперервним, лунким і ганливим криком — не виправданням, а останньою ясою, і не Богові вона призначена, а приреченому чоловікові за ґратами, що чує парафіян цієї та ще двох церков. Щоб його розп'яти, оті богомольці теж поставлять хрест. "І вчинять це залюбки, — каже священик у темне вікно. Відчуває, як стискаються вуста, тужавіють жовна від якогось передчуття, від чогось страшнішого, ніж сам сміх. — Бо ж зглянутися над ним — це означало б визнати, що вони сумніваються в собі, що самі потребують милосердя й надіються на нього. Залюбки, залюбки вони це вчинять. Ось тому це так жахливо, жахливо, жахливо". Подавшись уперед, він бачить, як наближаються й звертають у хвіртку троє — постаті серед тіней, у світлі вуличного ліхтаря. Гайтавер уже впізнав Байрона й дивиться на двох супутників позаду нього. Видно, що це чоловік і жінка, та якби не спідниця, то їх годі було б розрізнити. Однакового зросту, удвічі огрядніші, ніж звичайні люди, вони нагадують ведмедів. Гайтавер несподівано заходиться сміхом, не готовий стриматися. "Байронові ще тільки бракує хустки на голову та сережок", — думає він, безупинно й безгучно сміючись, силкуючись опануватися, бо ж зараз постукає Байрон і доведеться піти відчиняти.

Байрон проводить їх у кабінет — присадкувату жінку з геть нерухомим видом, у багряній сукні, в капелюшку з пером, із парасолькою в руці й чоловіка з божевільним поглядом — неймовірно брудного та очевидячки неймовірно старезного, з пожовклою від тютюну козлячою борідкою. Вони входять не те щоб боязко, а якось по-ляльковому, неначе урухомлювані невигадливим пружинним пристроєм. Із них двох жінка виглядає впевненішою, принаймні притомнішою. Незважаючи на її скутість і механічні рухи, здається, що вона прийшла, маючи якщо й не певну мету, то хоча б невиразну надію. Зразу видно, що чоловік у безпам'яті, забутті й байдуже йому, де він зараз, а однак таїться в ньому щось вибухове; цей старий дивовижним чином і непритомний, і насторожений водночас.

— Це вона, — тихо озивається Байрон. — Це місіс Гайнз.

Вони стоять непорушно. Жінка — немовби досягнувши кінця довгої мандрівки, опинившись у незнаному місці, серед незнайомих облич — чекає тихо й застигло, як розмальований кам'яний ідол. Чекає й чоловік — дуже брудний, спокійний, непритомний, але внутрішньо шалений. Вони обидвоє ніби й не глянули на господаря — ні зацікавлено, ні байдуже. Священик киває на стільці. Байрон підводить жінку, вона обережно сідає, стискаючи парасольку. Стариган сідає з розмаху. Гайтавер займає своє місце за столом.

— Про що вона хоче говорити зі мною? — питає він.

Жінка не рухається. Видно, не слухала. Вона виглядає як людина, що здійснила виснажливу подорож по щось обіцяне, а тепер чекає, опустивши руки.

— Це він, — каже Байрон. — Преподобний Гайтавер. Скажіть йому. Скажіть, щó ви хотіли йому повідомити.

Вона дивиться на Байрона, і на її обличчі нема ніякого виразу. Якщо за цією маскою криється недорікуватість, то вимовність розчинилася в нерухомості рис; якщо ж криються надія і прагнення, то їх зовсім не видно.

— Скажіть йому, — повторює Байрон. — Скажіть, навіщо ви сюди прийшли. Навіщо приїхали до Джефферсона.

— Тому що… — відповідає місіс Гайнз несподівано низьким, майже грубим голосом, хоч і негучним. Ніби сама собі не повіривши, що наробила стільки галасу, змовкає, немовби здивувавшись зі свого голосу, і переводить погляд з обличчя на обличчя.

— Розкажіть мені, — обзивається Гайтавер. — Постарайтеся розповісти.

— Тому що я… — голос знову змовкає, обривається, ніби здивувавшись із самого себе, хоч і досі негучний. Здається, що ці три слова — завада, яку він не може подолати. Видно, як жінка опановує себе, щоб їх обійти. — …я так і не бачила, як він зіп'явся на ніжки.