Татарська пустеля - Сторінка 26

На фортечних мурах уже все було готове — боєприпаси є, солдати розставлені, зброя перевірена. Погляди вояків були звернені на північ. Так само, як і в ті далекі дні, коли чужоземці прийшли визначати лінію кордону, зараз теж відчувалися неспокій духу, хвилі страху і радості. Ніхто не мав часу згадати про Дроґо, який одягався за допомогою Луки, збираючись до від'їзду.

XXIX

Повіз був просто чудовий, навіть занадто розкішний для вбогих місцевих доріг. Він міг би здатися екіпажем великого пана, якби його дверцята не були прикрашені полковими гербами. На передку вже сиділи двоє солдатів — візник та ординарець Дроґо.

В загальній метушні, яка панувала у Фортеці, куди вже почали прибувати перші загони підмоги, мало хто звертав увагу на худого офіцера з виснаженим жовтим обличчям, який поволі спускався сходами до головного виходу з форту, біля якого стояв повіз.

Саме в цей час на залите сонцем плато виходила з долини велика колона солдатів, коней та мулів. Уздрівши Фортецю, вояки, хоч і стомлені довгим походом, бадьоро пришвидшили крок, а оркестранти, що йшли попереду, почали скидати з інструментів сірі чохли, збираючись грати.

Деякі офіцери залоги віталися з Дроґо, але не так приязно, як колись. Усі знали, що він збирається їхати і вже не відіграє жодної ролі в командуванні залогою Фортеці. Лейтенант Моро з групою однолітків підійшов побажати йому щасливої дороги. Однак прощання було коротким, з тією облудною сердечністю, яка притаманна молоді в її ставленні до людей старшого покоління. Хтось сказав Дроґо, що підполковник Сімеоні просить трохи почекати, бо має нагальні справи, і якщо пан майор перегодить кілька хвилин, обов'язково прийде попрощатися.

Однак Дроґо вирішив їхати негайно. Він сів у повіз, наказав підняти шкіряний верх, щоб легше було дихати, обгорнув ноги сірою ковдрою і поклав на коліна шаблю.

Погойдуючись на каменястому ґрунті, повіз рушив дорогою, якою починався останній етап життя Джованні. Його голова хиталась при кожнім ударі коліс об каміння, але він уважно дивився крізь бічне віконце на жовтаві мури Фортеці, що ставали все меншими і меншими.

Там проминуло його ізольоване від світу сумне існування. Понад тридцять років у щоденній тривозі він чекав ворогів, а коли останні з'явились, його вигнали геть. Тим часом ті, які легко і весело жили у місті, тепер з гордовитими посмішками йдуть сюди битися за Фортецю, мріючи про перемогу і славу.

Очі Дроґо гарячково впивалися в жовтаві мури, сірі брами, суворі обриси казематів і порохових веж. Гіркі сльози гайно текли зморшкуватим обличчям

— усе закінчувалося так жалюгідно, що не було потреби в словах.

Сонце починало хилитись до заходу, а їхати було далеченько. Солдати на передку жваво теревенили, байдужі до того, куди верстають шлях. Вони сприймали життя в його природному вияві, без зайвих ускладнень, не обтяжуючи себе глибокими роздумами.

— Прощавай, Фортеце! — тихо мовив Дроґо, коли повіз досяг краю плоскогір'я, звідки починався спуск у долину.

Ще якусь мить перед його зором стояли мури, криві редути, чорні узгір'я. Відтак Фортеця Бастіані, блиснувши на сонці, раптом зникла з очей за вкритими травою пагорбами, між яких бігла дорога.

Близько п'ятої вечора вони під'їхали до малого заїзду, що стояв біля ущелини. Тут, наче в казці, хаотично громадились дикі гори, вкриті червоною глиною, на яких, мабуть, іще не ступала нога людини. Недалечко вирував потік.

Повіз зупинився біля заїзду якраз у ту хвилину, коли повз нього проходив піхотний батальйон. Дроґо бачив червоні від утоми молоді обличчя, очі, які з подивом розглядали його, почув чийсь голос: "Гарно подорожує дідок!" Проте ніхто не засміявся. В той час як вони йшли на війну, він боягузливо залишав поле бою. Ну й кумедний офіцер, напевно, думали солдати, яким було невтямки, що він теж їде вмирати.

Дроґо не міг позбутися дивного отупіння, викликаного чи то тряскою повозу, чи то хворобою, чи то передчуттям сумного кінця. Лякало повернення до міста, ходіння скрадливими кроками по старому порожньому дому, нидіння в ліжку довгими місяцями самотності. Не було жодного сенсу квапитись, і він вирішив переночувати в заїзді.

Дочекався, поки батальйон відійде подалі, спаде курява, збита солдатськими чоботами, а грюкіт хур поступиться дзюрчанню води. Тоді повільно вибрався з повозу, спираючись на плече Луки.

На порозі будинку сиділа жінка, зосереджено плетучи, а поруч у селянській колисці спало маля. Дроґо зупинився і схвильовано глянув на дитину, чий глибокий і чистий сон був такий несхожий на сон дорослих. Ця крихітна істота не плекала ницих думок, а її маленька душа безтурботно жила, позбавлена докорів сумління. Але ж і він колись теж так спав, теж був чарівним і безневинним і, можливо, одного дня хворий старий офіцер так само зупинився і з німим подивом глянув на нього.

XXX

Дроґо сидів у глибокому фотелі в одній із кімнат заїзду, куди лилося з вікна запашне вечірнє повітря. Він мовчки дивився на небо, яке набирало глибокого синього кольору, на фіолетові тіні долини, на ще озорені сонцем верхів'я гір. Звідси вже не було видно ні Фортеці, ні її величних скель.

Навіть людям зі щербатою долею цей вечір міг здатися годиною щастя. Джованні уявляв собі присмеркове місто, його солодкий сум, навіяний весною, закоханих на березі річки, звуки музики з освітлених вікон: свисток далекого потяга. Тоді перенісся думкою до вогнищ у ворожому таборі на північній рівнині, погойдуваних вітром ліхтарів Фортеці, чудової безсонної ночі перед боєм.

Всі люди так чи інакше мають хай навіть облудну сподіванку, всі, крім нього. Нижче, у спільній залі, один, потім два голоси заспівали народну пісню про кохання. Високо в небі, там, де густішала синява, засвітилися три чи чотири зірки. Дроґо сидів сам-один у кімнаті, ординарець пішов випити чарку, по кутках і під меблями коливалися тіні. Раптом Джованні відчув, що важкий стан душі може ось-ось перейти в плач.

Саме тоді з глибин свідомості виринула страхаюча думка про смерть.

Йому здалося, що під дією якоїсь таємничої сили час зупинив свій біг. Світ застиг у важкій дрімоті, даремно били дзиґарі. Шлях Дроґо дійшов кінця — він ураз опинився на пустельному березі сірого мертвого моря, де не було ні будинків, ні дерев, ні людей. Бачив, як із безкрайньої далини на нього суне й розростається страхітлива хмара. Зустріч із нею була справою днів, можливо, тижнів чи місяців, але всі ті тижні та місяці не могли захистити від смерті.

Небо набрало темно-синього кольору, хоч на заході, над фіолетовими гребенями гір, видніла тонка смуга світла. В кімнаті, наповненій темрявою, ще можна було розгледіти загрозливі обриси меблів, білину ліжка, блискучу шаблю Дроґо. Все скидалось на те, що йому не вибратися звідси.

Сидячи так у полоні мороку — знизу й далі лунали пісні та дзвін гітари — Джованні відчув, як десь у глибинах душі народжується остання надія. Він, самотній і хворий, знехтуваний Фортецею, мов непотрібна річ, наважився думати, що не все ще пропало. Може, й дійсно трапилась велика нагода, настав час вирішальної битви, вартої всього життя.

Отже, на Джованні Дроґо сунув останній ворог, всемогутня й підступна істота. Йому доведеться битися не під блакитним весняним небом на фортечних мурах, поруч із вірними друзями, чия відвага наснажує серце в пороховому диму і мріях про славу. Все відбудеться в кімнаті безвісного заїзду, при світлі свічки, на самоті. Після цього не буде парадної ходи сонячним ранком, квітів, гучних вітань і жіночих усмішок. Ніхто не побачить того двобою, ніхто не вигукне: "Браво!"

Це буде битва важча за ту, про яку він колись часто мріяв. Навіть загартовані в боях вояки відмовились би взяти в ній участь. Адже радісно вмерти на вільному просторі, розпрощатися з молодим життям у розпалі боротьби, під переможні звуки сурми; гірше після довгих страждань померти від ран у шпитальній палаті; ще гірше сконати під плач сім'ї серед коробочок і пляшечок з ліками. Але немає нічого гіршого, ніж піти у небуття старим і охлялим у забутому Богом селі, на ліжку якогось заїзду, не залишивши на світі нікого з близьких.

Тримайся, Дроґо, це твоя остання карта, йди назустріч смерті як солдат, і хай твоє невдале життя матиме гідний кінець. Помстися хоча б над долею — ніхто не проголосить тебе героєм, не співатиме тобі хвалу, але саме тому це варто зробити. Рішуче ступи твердою ногою в царство тіней, стрункий, мов на параді, й навіть посміхнись, коли зможеш.

Так Джованні казав сам собі, наче молитву, відчуваючи, як стискається навкруг нього вузьке коло життя. Із темного джерела згаслих почуттів, розбитих мрій, гірких принижень раптом виникла сила, на яку він ніколи не сподівався. З величезною радістю Джованні відчув, що він зовсім спокійний, навіть рішуче готовий розпочати двобій.

Кріпися, Дроґо! Він вклав усю свою снагу у відчайдушний порив, наче йшов сам-один проти цілої армії. І вмить зникли давні страхи, розвіялись кошмари, смерть втратила своє відворотне обличчя, ставши звичайним єством, створінням природи. Майор Джованні Дроґо, виснажений хворобою й роками, пішов на величезний чорний мур і побачив, що в ньому відчиняється брама, даючи шлях світлу.

Жалюгідними видались йому тепер дні та ночі на терасах Фортеці, гарячкове стеження за вогнями в північній пустелі, ниці думки про кар'єру, довгі роки даремних чекань. Тепер уже не варто було заздрити Ангустіні. Так, Ангустіна помер на вершині гори в розпалі сніжної бурі, пішов із життя незвично і гарно. Але чи не буде мужнішою його власна смерть на вигнанні, в лабетах хвороби, серед чужих людей?

Турбував лише вигляд, з яким він мусить покинути землю, — худюче тіло, випнуті ребра, бліда і зів'яла шкіра. Ангустіна помер у розквіті літ, розмірковував Дроґо, тому назавжди залишився для всіх струнким юнаком зі шляхетним обличчям. І в цьому його перевага. Але якщо раптом, ступивши за чорний поріг, і він, Дроґо, стане таким, як колись, не вродливим (він не був ним ніколи), а хоча б молодим. От чудово було б, радів він цим дитячим мріям і почувався на диво вільним і щасливим.

Та раптом подумав: а якщо це обман? Якщо його сміливість є лише тимчасовим сп'янінням? Якщо на нього магічно вплинули чарівний вечір, духмяне повітря, пісні під гітару й за кілька хвилин він знову стане таким, яким був — немічним і старим?

Ні, Дроґо, не думай про це.