Театр тіней

Кліффорд САЙМАК

ТЕАТР ТІНЕЙ

I

Бейярд Лодж, керівник спецгрупи № 3 під кодовою назвою "Життя", роздратовано дивився на психолога Кента Форестера, що сидів навпроти, по той бік столу.

— Гру у Виставу треба вести далі, — говорив Форестер. — Я не можу передбачити наслідки, якщо ми урвемо її хоча б на день-два. Це єдине, що тримає нас разом, допомагає зберігати здоровий глузд і почуття гумору. Чимось займає наші думки.

— Знаю, — сказав Лодж, — але зі смертю Генрі...

— Вони збагнуть, — запевнив Форестер. — Я поговорю з ними. Вони обов'язково зрозуміють.

— Вони то зрозуміють, — погодився Лодж, — бо всі ми усвідомлюємо необхідність Вистави. Але треба враховувати й те, що одного з героїв створив Генрі.

Форестер кивнув головою.

— Я теж думав про це.

— І ви знаєте кого саме?

Форестер заперечливо похитав головою.

— Я сподівався, що ви знаєте, — промовив Лодж. — Ви ж намагались ототожнити кожного з нас із певним героєм.

Форестер ніяково усміхнувся.

— Я не дорікаю вам, — зауважив Лодж, — бо розумію, чого це вас так цікавить.

— Це допомогло б мені краще зрозуміти кожного члена нашої групи, — визнав Форестер. — Ви тільки уявіть собі, ніби хтось із героїв поводиться нелогічно...

— Всі вони поводяться нелогічно, — урвав його Лодж. — І саме в цьому їхня привабливість.

— Нелогічність їхньої поведінки природна, вона обумовлена блазенським характером Вистави. Та навіть і з блазенства можна вивести норму.

— Вам пощастило це зробити?

— Ще не в вигляді графіка, — відповів Форестер, — але я вже добре все продумав. Коли в звичній нелогічності з'являються будь-які відхилення, не так уже й важко їх помітити.

— А вони трапляються?

Форестер кивнув.

— Часом надто відчутні. Однак зараз нас цікавить інше — те, як вони подумки розцінюють...

— Назвемо це емоційним ставленням, — сказав Лодж.

Вони трохи помовчали. Потім Форестер запитав:

— Чи не могли б ви пояснити, чому так наполегливо дотримуєтесь погляду про таке ставлення?

— Бо тут саме таке ставлення, — відповів Лодж. — Це ставлення визначається способом нашого життя, формується під впливом нескінченних роздумів і постійного самокатування. Таке ставлення суто емоційне, майже релігійне. Здорового глузду в ньому небагато. Ми повністю ізольовані. Нас суворо охороняють. Нам постійно підкреслюють виняткову важливість нашої роботи. Ми не зовсім звичайні люди. Наші нерви весь час напружені. Хіба ми можемо залишатися нормальними людьми, коли не живемо нормальним життям?

— До того ж ця жахлива відповідальність, — докинув Форестер. — Вона щодня лежить на їхніх плечах.

— Відповідають за все не вони.

— Безумовно, коли ви погодитесь звести нанівець значення окремих індивідів і кожного з них замінити усім людством. Та, мабуть, навіть тоді залишиться багато проблем, пов'язаних з людиною, як представником біологічного виду. Проблем, що можуть перетворитися на дуже особисті. Ви тільки уявіть собі — створити...

— Я знаю, — роздратовано урвав його Лодж. — Я чув це не раз. "Ви тільки уявіть собі — створити людину в нелюдській подобі".

— І все ж це буде людина, — підкреслив Форестер. — Ось у чому справа, Бейярде. Не в тому, що ми штучно створимо живі істоти, а в тому, що цими живими істотами повинні бути люди в подобі монстрів. Побачивши таку потвору вві сні, ми прокидаємось від власного крику. Чудовисько не таке вже й страшне, коли це тільки чудовисько. Після століть подорожей до зірок, ми призвичаїлись до різноманітних форм життя.

Лодж жестом зупинив його.

— Повернімося до Вистави.

— Ми повинні грати її далі, — правив своєї Форестер.

— Але одного героя бракуватиме, — попередив Лодж. — Ви ж розумієте, що це означає. Відсутність одного героя може порушити гармонію, призвести до безладу. Краще вже зовсім без Вистави. Чого б нам не почекати кілька днів, а потім розпочати все знову? Поставимо нову Виставу, з новими героями.

— Ми не посміємо цього зробити, — відказав Форестер, — бо всі ми зрослися зі своїми героями, кожен з них став органічною частиною свого творця. Ми живемо подвійним життям. Особистості наші роздвоєні. Так треба, інакше ми загинемо. Так треба, бо жоден з нас уже не зміг би бути тільки самим собою.

— Отже, по-вашому, ми повинні продовжувати Виставу, щоб не з'їхати з глузду?

— Приблизно так. Але ви перебільшуєте. За звичайних обставин ми змогли б обійтися без Вистави. Та обставини в нас незвичайні. Душі наші ятрить гіпертрофоване почуття провини. Вистава дає вихід емоціям, править за своєрідний клапан від перенапруги, стає темою наших розмов. Якби не вона, ми марнували б вечори, намагаючись змити криваві плями провини. До того ж Вистава розважає нас — це наша денна норма гумору, радощів, щирого сміху.

Лодж підвівся і пройшовся по кімнаті туди-сюди.

— Я назвав це емоційним ставленням, — виголосив він, — і стою на такому визначенні. Це безглузде, божевільне ставлення суто емоційного характеру. У них немає підстав для комплексу вини. Однак вони культивують його в собі, ніби тільки так почуваються людьми, ніби це єдине, що єднає їх з навколишнім світом, з рештою людства. Вони приходять до мене й розповідають про свої переживання, наче я можу чимось зарадити. Наче я можу, здійнявши руки, сказати їм: "Що ж, коли так, припинімо роботу". Наче в мене немає службових обов'язків. Вони кажуть, що ми заміряємось на самого бога, що створити життя без божого втручання неможливо, що людина, яка намагається повторити це чудо, блюзнір і богохульник. Але ж існує відповідь, логічно обґрунтована відповідь, та вони не бачать цієї логіки або не хочуть прислухатись до неї. Хіба Людина здатна здійснити що-небудь божественне? Коли виникнення життя неможливе без допомоги Всевишнього, тоді Людина, хоч би що вона робила, ніколи не зможе створити життя в лабораторних умовах, не налагодить серійне виробництво живих істот. Якщо ж Людина, використовуючи всі свої знання й відомі їй хімічні елементи зможе створити живу матерію, якщо вона за допомогою науки й техніки зможе утворити живу клітину, це доведе, що життя виникає без втручання бога. І коли ми матимемо такий доказ, коли будемо знати, що у виникненні життя немає нічого надприродного, хіба цей доказ не зірве з нього ореол божественності?

— Вони хочуть уникнути цієї роботи, — спробував заспокоїти його Форестер. — Можливо, дехто з них вірить у це, проте решта лише боїться відповідальності — моральної відповідальності. Вони починають замислюватись над тим, як житимуть з таким тягарем далі, до кінця свого життя. Те саме відбувалося тисячу років тому, коли люди вперше розщепили атом і відкрили атомну енергію. Вони зробили це і здригнулись, втратили сон, прокидались вночі від власного крику. Вони розуміли значення свого відкриття, розуміли, що випускають на волю страшну силу. І ми також свідомі того, що чинимо.

Лодж повернувся до столу й сів.

— Дозвольте мені подумати, Кенте, — промовив він. — Може, й ваша правда. Я не знаю. Я ще багато чого не збагнув.

— До зустрічі, — відповів Форестер.

Він вийшов і тихо причинив двері.

II

Вистава була нескінченним фарсом, безглуздість якого не мала меж.

Коли поселити групу людей на астероїді, який постійно охороняється космічним патрулем, надати кожному з цих людей лабораторію, поставити перед ними проблему й примусити їх битися над її вирішенням безліч днів, треба вжити якихось заходів, щоб вони не побожеволіли.

Тут стануть у пригоді музика, книжки, кінофільми, ігри, танці вечорами — одне слово, весь давній арсенал розваг, які протягом тисячоліть допомагали людству забути про свої турботи.

Та рано чи пізно ці розваги перестають задовольняти, їх починає бракувати.

Тоді шукають щось принципово нове — гру, в якій брали б участь усі члени такої ізольованої групи, а сама гра захопила б їх настільки, що на певний час вони забули б, хто вони й заради чого працюють.

Так народилась Вистава.

Колись, у давню давнину, в селянських хатах Європи та фермерських будинках перших поселенців Північної Америки батько вечорами влаштовував дітям театр тіней. Він ставив на стіл лампу чи свічку, сам сідав між столом та чистою стіною й починав робити в повітрі якісь рухи, так і сяк складаючи пальці, а на стіні витанцьовували тіні кроликів, слонів, коней, людей... Годину або й більше тривала вистава: спочатку кролик скуб конюшину, потім слон розмахував хоботом і ворушив вухами, вовк завивав на пагорбі. Діти сиділи тихенько, зачаровані цим незвичайним видовищем.

Пізніше, з появою кіно й телебачення, коміксів та дешевих пластмасових іграшок, тіні втратили свою чарівність і їх перестали показувати. Та зараз ідеться не про це.

Якщо взяти принцип театру тіней, додати до нього знання, накопичені людством протягом тисячоліть, ми отримаємо Виставу.

Невідомо, чи знав той забутий геній, хто перший збагнув ідею Вистави, що-небудь про театр тіней, але принцип лишився незмінним. Змінився лише спосіб проектування зображення: руки заступив людський мозок. Замість пласких чорно-білих зображень кроликів і слонів, у Виставі з'явились об'ємні кольорові герої, різноманітність яких повністю залежала від людини, передусім від можливостей її мозку (адже вигадати щось набагато легше ніж зробити руками).

Тріумф електронної техніки — екран із чарунками пам'яті, низками трубок звуковідтворюючого пристрою, антенами приймачів, телепатом та іншими технічними новинками — відігравав пасивну роль, бо вистава складалася з уявних образів, що народжувались у мозку тих, що сиділи перед екраном. Глядачі вигадували героїв, подумки керували їхніми діями, придумували для них репліки. Цілеспрямованим мисленням вони спільно оформляли кожну сцену, створюючи декорації, задники, реквізит.

Спершу Вистава була плутаною й безсистемною, недосконалі герої безладно метушилися на екрані, були невиразні й радше скидалися на карикатури. Декорації та реквізит здавалися божевільним витвором розбурханого мислення глядачів. Інколи на небі одночасно сяяли три місяці, причому всі в різних фазах. Траплялося й так, що на одній половині екрана падав сніг, а на другій світило сонце й зеленіли пальми.

Та згодом Вистава вдосконалилась, герої виросли до нормальних розмірів, не розгубивши при цьому рук і ніг, стали особистостями, перетворились на повноцінних живих істот.