Театр тіней - Сторінка 2

І якщо раніше декорації та реквізит були наслідком розпачливих спроб дев'яти різних людей будь-чим заповнити порожній екран, то тепер вони навчилися домагатись єдності стилю дії.

З часом люди почали розігрувати Виставу так, що дія відбувалась спокійно, без зривів, хоча ніхто з них ніколи не міг передбачити, що станеться наступної миті.

Саме це й робило Виставу такою захоплюючою. Той чи інший герой якимось несподіваним вчинком або фразою надавав дії нового спрямування, і людям — творцям та керівникам інших героїв — доводилося нашвидку вигадувати для них новий текст, що відповідав би раптовим змінам сюжету, перебудовувати їхню поведінку.

Це перетворилось певною мірою на суперництво інтелектів: кожен учасник гри намагався висунути свого героя на перший план, або, навпаки, примушував його відійти, щоб уникнути небезпеки. Вистава нагадувала тепер нескінченну партію в шахи, де в кожного гравця було вісім супротивників.

І ніхто, звичайно, не знав, де чий герой. Завдяки цьому не згасав інтерес до гри, це викликало безліч жартів і дотепів, і взагалі було на користь, бо призначення Вистави саме в тому й полягало, щоб відвернути думки її учасників від повсякденної роботи.

Щовечора після обіду дев'ятеро людей збирались у спеціально обладнаній залі: екран оживав і дев'ять героїв — Безпорадна Сирітка, Вусатий Злодій, Звичайний Юнак, Чарівна Бестія, Інопланетне Чудовисько та інші — починали грати свої ролі й кидати репліки.

Їх було дев'ять — дев'ять чоловіків і жінок, дев'ять героїв.

Та зараз лишилося тільки вісім, бо Генрі Гріфіс впав мертвий на свій стіл у лабораторії, стискаючи в руці записника.

А у Виставі, відповідно, зникне один герой — герой, що повністю залежав від мислення людини, якої вже не було серед живих.

Цікаво, подумав Лодж, котра з дійових осіб зникне? Звісно, не Безпорадна Сирітка — образ, що не мав нічого спільного з особистістю Генрі. Можливо, нею виявиться Звичайний Юнак чи Бідний Філософ, а може, й Сільський Дженджик.

Хвилиночку, зупинив себе Лодж. Тільки не Сільський Дженджик. Адже Сільський Дженджик — я сам.

Він сидів, мляво розмірковуючи про те, де чий герой. Цілком імовірно, що Чарівну Бестію вигадала Сью Лоуренс — важко уявити собі протилежніші натури. Він згадав, як колись насмішкувато натякнув їй про це, а вона кілька днів по тому обходилася з ним дуже холодно.

Форестер запевняє, що Виставу не можна переривати, і мабуть-таки його правда. Скоріше за все вони пристосуються. Боже милий, їм уже час навчитися пристосовуватись до будь-яких несподіванок, щовечора стільки місяців підряд розігруючи Виставу.

Та й сама Вистава нагадує ярмарковий балаган. Блазнювання задля блазнювання. Дія навіть не епізодична, бо ще не вдалося завершити жоден епізод. Тільки-но почнуть розігрувати якусь ситуацію, хто-небудь неодмінно викидає коника і ледь-ледь намічена сюжетна лінія обривається, а дія котиться казна-куди в непередбаченому напрямі.

За таких обставин, подумав він, зникнення одного героя не повинно спантеличити нікого.

Він підвівся з-за столу, підійшов до великого вікна й кинув погляд на позбавлений рослинності похмурий ландшафт. Внизу, на чорній поверхні астероїда, в світлі зірок блищали куполи лабораторій. На півночі, над зубчастим небокраєм почало благословлятися на світ, незабаром маленьке, мов наручний годинник, сонце зійде з-за обрію й пошле своє тьмяне світло на цей жалюгідний уламок скелі. Дивлячись, як розвидняється, він згадував Землю, де світанок знаменував початок дня, а захід сонця — його кінець. Тут, на астероїді, панував повний хаос: тривалість днів і ночей постійно змінювалась, вони цілковито не годилися для відрахунку часу. Ранок і вечір визначалися за годинником, незалежно від положення сонця, часом бувало так, що люди спали тоді, коли воно сяяло високо в небі.

Все було б інакше, якби нас залишили на Землі, де ми спілкувалися б з товариством, як усі нормальні люди. Ми не вдавалися б до самокатування, а комплекс вини у нас загасило б спілкування з іншими людьми.

Та контакти з тими, хто непричетний до цієї роботи, неминуче викликали б пересуди, зайві балачки, а в таких справах це неприпустимо.

Якби населення Землі довідалось, що вони створюють, чи, точніше, намагаються створити, здійнявся б такий галас, що, певно, довелося б відмовитись від задуму.

Навіть тут, подумав він, навіть тут декого пригнічують сумніви й жах.

Людина повинна ходити на двох ногах, мати дві руки, двоє очей, двоє вух, один ніс, один рот, не бути надміру волохатою. Вона повинна саме ходити, а не стрибати, повзати чи плазувати.

Спотворення людської зовнішності, стверджують вони, це знущання з людської гідності: Людина заміряється на те, чого вона зробити неспроможна.

У двері постукали. Лодж обернувся.

— Прошу, — сказав він.

Двері прочинились і на порозі з'явилась доктор Сьюзен Лоуренс, флегматична, безбарвна, погано вдягнена жінка з квадратним обличчям, що свідчило про вольовий характер і впертість.

Вона побачила його не відразу, і, стоячи на порозі, покрутила головою, намагаючись знайти його в напівтемряві кімнати.

— Я тут, Сью, — обізвався він.

Вона причинила двері, перетнула кімнату і, ставши поряд з ним, мовчки втупилась у вікно.

Нарешті заговорила.

— Він не був хворий, Бейярде. Ніяких ознак хвороби. Хотіла б я знати...

Вона замовкла, і Лодж майже фізично відчув, наскільки похмурі її думки.

— Кепсько, — сказала вона, — коли вони гинуть від точно діагностованої хвороби. Та все ж не так гірко втрачати людей після того, як зробиш усе можливе, щоб урятувати їх. Але Генрі годі було допомогти. Він помер раптово. Він помер ще до того, як упав на стіл.

— Ви обстежили його?

Вона кивнула головою.

— Я помістила його в аналізатор. Результати записані на трьох бобінах. Я передивлюсь їх... пізніше. Але можу заприсягнути, він був цілком здоровий.

Сью стисла його руку своїми коротенькими пальцями.

— Він не хотів більше жити, — промовила вона. — Його охопив жах. Йому здалося, що він стоїть на порозі якогось жахливого відкриття і злякався цього.

— Ми повинні все з'ясувати, Сью.

— Навіщо? — запитала вона. — Для того, щоб навчитися створювати людей, які зможуть жити на планетах, де умови виключають існування Людини в її звичайному вигляді? Щоб навчитися вкладати мозок і душу Людини в тіло чудовиська, котре зненавидить самого себе?..

— Воно не буде ненавидіти себе, — заперечив Лодж. — Ваша точка зору базується на антропоморфізмі. Жодна жива істота не почувається потворною, бо сприймає себе такою, якою вона є. Хіба ми спроможні довести, що Людина більш задоволена собою, ніж комаха чи жаба?

— Але для чого все це? — не вгамовувалась вона. — Нам не потрібні ті планети. Вже зараз ми маємо більше планет, ніж можемо колонізувати. Лише планет земного типу вистачить на кілька століть. Добре, коли нам пощастить хоча б заселити їх повністю, не кажучи вже про повне освоєння, в найближчі п'ятсот років.

— Ми не можемо ризикувати, — пояснив він. — Поки в нас є час, ми повинні зробити все, щоб стати господарями становища. Коли ми жили на Землі в безпеці й затишку, все було гаразд, але зараз обставини перемінились. Ми досягли зірок. Десь у глибинах Всесвіту існують інші цивілізації. Повинні існувати. І, можливо, колись ми зустрінемося. Про всяк випадок нам треба мати сильні позиції.

— І для зміцнення наших позицій ми вирощуватимемо колонії людино-монстрів. Я розумію хитромудрість цього плану. Ми можемо спроектувати особливі тіла, м'язи, нервові волокна, органи комунікації з урахуванням специфіки умов існування на тих планетах, де нормальна людська істота не проживе й хвилини. Ми володіємо високим інтелектом і прекрасно знаємо свою справу, та цього замало, аби вдихнути в них життя. Життя — це щось більше, ніж простий колоїд з комбінації певних хімічних елементів. Щось зовсім інше, і ми ніколи не зможемо створити його штучно.

— Ми спробуємо, — сказав Лодж.

— Першокласних спеціалістів ви перетворите на психічнохворих. Декого з них ви вб'єте — не руками, звичайно, а своєю наполегливістю. Ви будете тримати їх ізольовано роками, а щоб їх вистачило на довше, подаруєте їм Виставу. Та ви ніколи не розгадаєте таємниці виникнення життя, бо Людина неспроможна це зробити.

— Парі? — усміхаючись, запитав він. Вона рвучко повернулась до нього обличчям.

— Часом, — сказала вона, — я жалкую, що заприсяглася.

III

Вони перевдяглися, щоб іти обідати.

Це стало звичкою. Вони завжди перевдягалися на обід. Так само, як і Вистава, це був своєрідний ритуал, якого вони суворо дотримувались, аби не збожеволіти, не забути, що вони цивілізовані люди, а не тільки безжальні мисливці за знаннями, котрі намагаються розв'язати проблему, від вирішення якої кожен з них волів би відмовитись.

Вони відклали скальпелі й решту інструментів, зачохлили мікроскопи, розставили по місцях пробірки з культурами, сховали в шафи, де зберігалися препарати, посудини з фізіологічним розчином, зняли фартухи, вийшли з лабораторій і причинили двері. На кілька годин забули чи спробували забути, хто вони й над чим працюють.

Вони перевдяглися на обід і зібрались у так званій вітальні, де для них були приготовані коктейлі, а потім перейшли до їдальні, вдаючи, ніби вони звичайнісінькі люди та й годі.

На столі — вишуканий посуд з порцеляни і найтоншого скла, квіти, запалені свічки. Вони почали з легкої закуски й закінчили десертом: сир, фрукти, для бажаючих — сигари. За обідом їм прислуговували роботи з бездоганними манерами.

Лодж сидів на чільному місці й дивився на присутніх. На мить він зустрівся поглядом із Сью Лоуренс і подумав, чи справді вона така сердита, чи, може, сердитий вираз її обличчя пояснюється грою світла й тіні.

Вони розмовляли так, як розмовляли за кожним обідом — то були світські балачки безтурботних, легковажних людей. Наставала година забуття, година, коли вони затлумлювали в собі почуття провини, змивали з душі її криваві плями.

Але сьогодні, подумки відзначив Лодж, вони не могли забути про те, що сталося вдень, бо говорили про Генрі Гріфіса, його несподівану смерть, а їхні обличчя залишалися при цьому неприродно спокійними. Генрі був людиною своєрідною, надто емоційною, ніхто з них так і не зрозумів його до кінця.