Театр тіней - Сторінка 3

Та вони дуже цінували його, і хоча роботи намагались розставити посуд так, щоб відсутність Генрі не впадала в очі, всіх ні на хвилину не полишало відчуття втрати.

— Ми відправимо Генрі додому? — звернувся до Лоджа Честер Сіффорд.

Лодж кивнув головою.

— Ми викличемо патрульний корабель і вони заберуть його на Землю. Тут відбудеться лише коротенька панахида.

— Хто виступить з промовою?

— Скоріше за все Крейвєн. Він знав Генрі краще, ніж будь-хто. Я говорив з ним. Він погодився сказати кілька слів.

— У нього залишилися родичі на Землі? Генрі не дуже полюбляв розповідати про себе.

— Кілька племінників та племінниць. Може, ще брат чи сестра. Ото, мабуть, і все.

Тут озвався Хью Мейтленд.

— Як я розумію, Виставу ми продовжимо.

— Так, — підтвердив Лодж. — Це рекомендує Кент, і я з ним згоден. Кент знає, що для нас краще.

— Це його робота. Він на цьому зуби з'їв, — втрутився Сіффорд.

— Безумовно, — сказав Мейтленд. — Як правило, психологи тримаються осторонь. Ніби вони уособлюють людську Совість. У Кента інша система.

— Він поводиться, мов священик. Справжнісінький священик, хай йому чорт!

Зліва від Лоджа сиділа Елен Грей, і він бачив, що вона не бере участі в розмові, а мовчки втупила погляд у кришталеву вазу з трояндами, яка сьогодні прикрашала стіл.

Важко їй, подумав Лодж. Адже вона перша побачила мертвого Генрі і, вважаючи, що він просто заснув, поторсала його за плече, щоб збудити.

На протилежному кінці столу, поряд з Форестером сиділа Еліс Пейдж — надзвичайно стримана й трохи дивна жінка, в її неяскравій вроді було щось невловно печальне. Та сьогодні вона була набагато балакучіша, ніж завжди. Зараз Еліс нахилилась до Форестера і, стишивши голос, аби не почули інші, щось збуджено доводила йому, а Форестер уважно слухав її, намагаючись приховати занепокоєння.

Вони засмучені, подумав Лодж, причому набагато більше, ніж я гадав. Засмучені й стурбовані, і будь-коли можуть втратити самоконтроль.

Смерть Генрі вразила їх набагато дужче, ніж йому здавалось.

Хоча Генрі й не відзначався особливою привабливістю, все ж таки він був членом їхньої маленької групи. Один із них, подумав Лодж. Чому не один із нас? Але так повелося від самого початку: на противагу Форестеру, якому легше було працювати, відчуваючи себе одним із них, Лодж повинен був триматися осторонь, зберігати дистанцію при спілкуванні з ними, — єдина можливість утримати авторитет влади, необхідний для його роботи.

— Генрі підійшов до якогось відкриття, — обізвався Сіффорд.

— Сью казала мені про це.

— Він помер тої миті, коли занотовував щось у записнику, — вів далі Сіффорд. — Можливо, це...

— Ми переглянемо його записи, — пообіцяв Лодж. — Всі разом. Завтра чи післязавтра.

Мейтленд похитав головою.

— Ми ніколи не зробимо цього відкриття, Бейярде. Ми користуємося іншою методикою, працюємо в іншому напрямі. Нам необхідно підійти до цієї проблеми по-новому.

— Як саме? — роздратовано запитав Сіффорд.

— Не знаю, — відповів Мейтленд. — Якби ж то я знав...

— Джентльмени, — втрутився Лодж.

— Прошу вибачення, — сказав Сіффорд. — Я трохи знервований.

Лодж згадав, як Сьюзен Лоуренс, стоячи поряд з ним і дивлячись у вікно на неживу похмуру поверхню уламка скелі, що перевертається у просторі, сказала: "Він не хотів більше жити. Він боявся жити".

Що вона мала на увазі? Те, що Генрі Гріфіс помер від жаху? Що Генрі Гріфіс помер тому, що боявся жити?

Хіба може психосоматичний синдром спричинити смерть?

IV

Напруження не спало й тоді, коли вони перейшли до театральної зали, хоча всі намагалися триматись легко й невимушено. Вони розмовляли про те, про се, ніби нічого не трапилось, а Мейтленд навіть спробував пожартувати, та жарт вийшов недоречним і сконав, розчавлений фальшивим сміхом, який він викликав у присутніх.

Кент помилився, подумав Лодж, і відчув, як його охоплює жах. Ця робота несе в собі смертельний заряд психологічної вибухівки. Достатньо незначного поштовху, і почнеться ланцюгова реакція, яка спричинить розпад їхньої групи. А коли група перестане бути цілісною, пропаде багаторічна робота — довгі роки навчання, місяці, витрачені на те, щоб звикнути до спільної роботи, постійна безперервна боротьба за їхній гарний настрій, за те, щоб вони не вчепились один одному в горлянки. Зникне єднаюча віра в колектив, яка за ці місяці поступово прийшла на зміну індивідуалізмові: зламається налагоджений механізм спокійного співробітництва й узгодженості дій; знеціниться значна частина вже зробленого, бо ніякі інші вчені, незважаючи на високу кваліфікацію, не зможуть повести далі роботу, навіть коли матимуть результати досліджень, проведених тими, хто працював до них.

У кінці зали містився ввігнутий екран, попереду якого була вузенька, яскраво освітлена сцена.

За екраном, думав Лодж, сховані від людських очей трубки й генератори, звуковідтворюючий пристрій і комп'ютери — диво техніки, що втілює думки й волю людей у зримі, рухомі образи, які зараз виникнуть на екрані. Маріонетки, подумав Лодж, але маріонетки, створені людською думкою, наділені дивною, страхітливою людяністю, якої завжди бракує вирізаним з дерева фігуркам.

Колись Людина працювала самими тільки руками, обробляла шматки кременю, робила луки й стріли; пізніше вона винайшла машини, що стали ніби додатками до її рук, ці машини почали виготовляти вироби, які неможливо створити руками; тепер же Людина творила не руками і навіть не машинами, а думкою, хоча й доводилось користуватися різноманітною складною апаратурою, за допомогою якої матеріалізувалась діяльність її мозку.

Настане час, подумав Лодж, коли єдиним творцем залишиться людський мозок — без допомоги рук і машин.

Екран замерехтів і на ньому з'явилося дерево, потім ще одне, лавка, ставок з качками; на другому плані якась статуя, а віддалік, напівсховані віттям дерев, обриси високих міських будинків.

На цьому місці вони перервали Виставу напередодні. Герої Вистави вирішили влаштувати пікнік у міському парку — пікнік, що майже напевне проіснує лічені хвилини, доки комусь із них заманеться перетворити його на щось інше.

Та, можливо, сьогодні пікнік залишиться пікніком, з надією подумав Лодж, і вони доведуть цю сцену до кінця, приборкають свою фантазію. Саме сьогодні неприпустимі ніякі несподівані повороти, ніякі відхилення, адже для того, щоб допомогти героєві вибратись із лабіринту безглуздих ситуацій, які виникають при раптових змінах сюжету, необхідне значне розумове напруження, а за таких обставин це може спричинити тяжкі психічні порушення.

Сталося так, що сьогодні буде на одного героя менше, і багато залежить від того, кого саме бракуватиме.

Сцена залишалась порожньою, нагадуючи дбайливо виписаний маслом у бляклих тонах пейзаж весняного парку.

Чому вони не виходять? Чого вони чекають?

Їм уже пора з'явитися на екрані. Чого ж вони іще чекають?

Хтось надумав вітер — почувся шелест листя й по поверхні ставка пішли брижі.

Лодж уявив свого героя й вивів його на екран, сконцентрувавши думки на його незграбній ході, травинці, що стирчить з рота, на волоссі, що кучерявиться на потилиці.

Повинен же хтось почати. Будь-хто...

Сільський Дженджик заметушився, кинувся назад і зник з екрана. За хвилину він повернувся з великою плетеною корзиною в руках.

— Забув свою корзину, — повідомив вій із сором'язливістю сільського мешканця.

У темряві залу почулося чиєсь хихотіння.

Здавалося, ніби все буде гаразд. Виходьте, хто там ще залишився!

На екрані з'явився Бідний Філософ — надзвичайно респектабельний чоловік, що не мав у характері анічогісінько позитивного: його імпозантна зовнішність, гордовита постава сенатора, строката жилетка й довгі сиві кучері були ширмою, за якою ховався жебрак, нероба й винятковий брехун.

— Друже мій, — вимовив він. — Друже мій.

— Який ще там друг, — заявив Сільський Дженджик. — Віддай спершу мої триста доларів.

Виходьте, хто там ще залишився!

З'явилися Чарівна Бестія і Звичайний Юнак, якого, здавалося, з хвилини на хвилину мало спіткати жахливе розчарування.

Сільський Дженджик сів навпочіпки посеред галявини, відчинив корзину й почав діставати звідти їжу: шинку, індичку, сир, таріль фруктового желе, мариновані оселедці у банці.

Чарівна Бестія, вихиляючись, пускала бісики в його бік. Сільський Дженджик почервонів і швиденько опустив голову.

Кент вигукнув з місця:

— Так тримати! Занапасти його!

Всі зареготали.

Отже, все буде гаразд. Все владнається.

Коли глядачі починають жартувати з героями Вистави, значить усе йде як слід.

— Непогана ідея, голубе, — озвалася Чарівна Бестія. — Згода.

Вона посунула до Дженджика.

Дженджик, усе ще не підводячи голови, витягав і далі з корзини всілякі наїдки, — було їх стільки, що вони навряд чи вмістилися б у десяти таких корзинах.

Кружальця копченої ковбаси, купи шніцелів, безліч цукерок, смажена гуска, а на додачу діамантове намисто.

Чарівна Бестія скрикнула від захвату й кинулася до намиста.

Бідний Філософ відламав ніжку індички і, кусаючи її потрошку, ще й вимахував нею Е повітрі, аби підсилити враження від закрученої промови, яку саме виголошував.

— Друзі мої, — говорив він, уминаючи індичку. — Друзі мої, як це доречно і природно... Я підкреслюю, доречно і природно, коли щирі друзі, зустрівшись такого чудового весняного дня, щоб у товаристві один одного натішитись спілкуванням з природою в її найкращу пору, знаходять для своєї зустрічі такий відлюдний і тихий закуток у самому серці безжального міста...

Він міг просторікувати годинами, якщо його не зупинити. Але зараз, у такій ситуації, конче необхідно було будь-що зупинити його.

Хтось випустив у ставок мініатюрного кита, який нагадував швидше дельфіна; цей кит вистрибував з води, описував у повітрі граціозну дугу і, полохаючи качок, що не знати звідки взялись і плавали у ставку, бебехався знов у воду.

На екран виповзло Інопланетне Чудовисько і сховалося за деревом. Одразу було видно, що це не на добре.

— Стережіться! — вигукнув хтось із глядачів, але актори мов оглухли. Часом вони бували неймовірно безголові.

На екрані з'явилися попідручки Безпорадна Сирітка й Вусатий Злодій (і це теж не до добра), за ними простував Представник Неземної Дружньої Цивілізації.

— А де ж це наша Юна Красуня? — запитав Вусатий Злодій.