Театр тіней - Сторінка 4

— Ніби вже всі зібралися, крім неї.

— Ще приплентається, — сказав Сільський Дженджик. — Я бачив, як вона в наріжній кімнаті дудлила джин.

Філософ урвав свою промову на півслові, ніжка індички завмерла в повітрі. Його сріблясте волосся ефектно стало дибки, і він рвучко повернувся до Сільського Дженджика.

— Ви невихована людина, сер, — промовив він. — Сказати щось подібне міг досі тільки найпослідущий хам!

— Мені однаково, — заявив Дженджик. — Що не кажіть, а моя правда.

— Відчепіться від нього, — заверещала Чарівна Бестія, все ще милуючись діамантовим намистом. — Ви не смієте обзивати мого друга хамом.

— Облиште, Ч.Б., — втрутився Звичайний Юнак. — Краще тримайтеся від них якнайдалі.

— Заткни писок! — швидко обернувшись до нього, гарикнула вона. — Ти, брехло собаче. Не тобі мене повчати. Виходить, говорячи про мене можна користуватися самими ініціалами, ніби немає в мене нормального імені? Опудало, шантажист нещасний! Ану, забирайся геть!

Філософ повагом виступив наперед, нахилився й махнув рукою. Напівоб'їдена ніжка індички вдарила Дженджика в щелепу.

Дженджик вхопив смажену гуску й поволі випростався.

— Он воно як... — процідив він.

І шпурнув у Філософа гуску. Вона влучила просто в строкату жилетку й заляпала її жиром.

Ой лишенько, подумав Лодж. Кепські справи. Чому Філософ так дивно поводиться? Чому вони не змогли хоча б сьогодні завершити це звичайним дружнім пікніком? Чому той, хто створив Філософа, примусив його жбурляти цю ніжку?

І чому він, Бейярд Лодж, примусив Дженжика шпурнути гуску?

І, вже запитуючи самого себе, Лодж похолов, а коли в його свідомості сформувалась відповідь, у нього виникло відчуття, ніби чиясь рука стискує йому нутрощі.

Він зрозумів, що це взагалі не його робота.

Лодж не примушував Дженджика кидати гуску. І хоча його тоді охопили гнів і лють, він не наказував подумки своєму героєві відповідати таким чином.

Лодж уже не так уважно дивився Виставу; свідомість його роздвоїлась: він продовжував стежити за дією, і водночас сперечався сам з собою та шукав пояснення тому, що трапилося.

Фокуси апаратури. Це вона примусила Дженджика шпурнути гуску — адже машина знала не гірше за людину, яку реакцію може викликати такий ляпас. Машина спрацювала автоматично, не чекаючи відповідної команди... мабуть, упевнена в тому, якою та буде.

Логічно, доводила одна частина його свідомості другій, що машині відомо, як людина реагує на той чи інший подразник, і логічно, що, знаючи це, вона спрацьовує автоматично.

Філософ, ударивши Дженджика, обережно відступив назад і випростався, ніби по команді "струнко", тримаючи "на караул" напівобгризену й заяложену ніжку індички.

Чарівна Бестія заплескала в долоні й вигукнула :

— Тепер ви повинні битись на дуелі!

— Атож, міс, — сказав Філософ, не змінюючи пози. — Саме тому я його і вдарив.

Гусячий жир повільно скапував з елегантної жилетки, але вираз його обличчя й постава свідчили про те, що сам він вважає себе одягненим бездоганно.

— Треба було кинути рукавичку, — зауважив Звичайний Юнак.

— У мене немає рукавичок, сер, — чесно зізнався Філософ, хоч це й так було ясно.

— Але ж це жахлива помилка, — наполягав Звичайний Юнак.

Вусатий Злодій відкинув поли піджака й витяг із задніх кишень штанів два пістолети.

— Я завжди ношу їх при собі, — сказав він з масною усмішкою. — Про всяк отакий випадок.

Ми повинні якимось чином розрядити атмосферу, подумав Лодж. Це необхідно припинити. Так не може тривати далі. Це вже виходить за всякі рамки.

Він примусив Сільського Дженджика промовити :

— Я тобі ось що скажу. Не до дуті мені ці пустощі зі зброєю. Можна випадково когось підстрелити.

— Від дуелі тобі не відкараскатися, — заявив кровожерливий Злодій, тримаючи обидва пістолети в одній руці, а другою підкручуючи вуса.

— Він має право вибирати зброю, — зауважив Звичайний Юнак. — Як покривджений...

Чарівна Бестія перестала плескати в долоні.

— Не втручайся не в свої справи, — заверещала вона. — Мамин синок. Та ти просто не хочеш, щоб вони бились.

Злодій вклонився.

— Право вибирати зброю належить Дженджикові, — оголосив він.

— Сміх та й годі! — проспівав Представник Неземної Дружньої Цивілізації. — До чого ж усі люди кумедні.

З-за дерева виткнулася голова Інопланетного Чудовиська.

— Облиште їх, — проревло воно своїм огидним акцентом. — Коли їм заманулося битись, нехай б'ються. — Засунувши у пащу кінчик хвоста, воно згорнулося колесом і покотилося. З шаленою швидкістю воно промчало кругом ставка, не перестаючи бубоніти: — Нехай б'ються, нехай б'ються, нехай б'ються... — І знову швиденько сховалося за дерево.

— Мені здавалося, що це пікнік, — жалібно промовила Безпорадна Сирітка.

Ми всі так вважали, подумки відзначив Лодж.

Хоча ще до початку вистави можна було заприсягнути, що пікнік довго не протримається.

— Виберіть зброю, будь ласка, — надміру ввічливо звернувся Злодій до Дженджика. — Пістолети, ножі, мечі, бойові сокири...

Що-небудь смішне, подумав Лодж. Треба запропонувати щось безглузде. І він примусив Дженджика вимовити:

— Вила. На відстані трьох кроків.

На екран, мугикаючи застольну пісню, випурхнула Юна Красуня. Вона була надміру збуджена.

Та, побачивши Філософа, з чиєї жилетки скапував жир, Злодія, що стискав у кожній руці по пістолету, Чарівну Бестію, що видзвонювала діамантовим намистом, вона вклякла на місці й запитала:

— Що тут відбувається?

Бідний Філософ нарешті розслабився й самовдоволено потер руки.

— Як чудово! — радісно вигукнув він, обдаровуючи всіх своєю прихильністю. — Нарешті ми зібралися всі, дев'ятеро...

Еліс Пейдж, що була в залі, підскочила, схопилася руками за голову, стисла долонями скроні й, замружившись, істерично скрикнула...

V

На екрані було не вісім, а дев'ять героїв. Герой Генрі Гріфіса грав у Виставі нарівні з усіма.

— Ви з'їхали з глузду, Бейярде, — сказав Форестер. — Коли людина померла, значить вона мертва. Я не наважусь стверджувати, що зі смертю її існування припиняється повністю, але, коли після смерті людина все ж таки продовжує існувати, то вже в іншій площині, в іншому стані, в іншому вимірі. Нехай теологи чи спірітуалісти вдаються до якої завгодно термінології, відповідь на це запитання у всіх однакова.

Лодж кивнув головою на знак згоди.

— Я хапався за соломинку. Намагався вивірити всі можливі варіанти. Я знаю, що Генрі помер. Знаю, що мертвий лишається мертвим. Проте ви повинні погодитись, що це природно, коли з'являються подібні думки. Чому скрикнула Еліс? Не тому, що на екрані було дев'ять героїв. її налякало інше — яким чином на екрані з'явилось дев'ять героїв. Нам нелегко позбутися забобонів — надто вони живучі.

— Не тільки Еліс, — відповів йому Форестер, — усі інші злякалися так само. Якщо ми зараз не візьмемо справи у свої руки, неминуче станеться вибух. Адже коли це трапилось, вони вже були в стані надзвичайного нервового напруження — тут і сумніви в доцільності дослідницької праці, різноманітні конфлікти й чвари, неминучі в умовах, коли дев'ятеро людей протягом довгих місяців живуть і працюють пліч-о-пліч, а на додачу ще й невроз типу клаустрофобії . І все це з кожним днем зростало й загострювалось. Я спостерігав цей руйнівний процес, затамувавши подих.

— Припустімо, що серед нас знайшовся жартун, який замінив Генрі, — промовив Лодж. — Що ви скажете на це? Може, хтось із них керує не тільки своїм героєм, а й героєм Генрі так само.

— Людина неспроможна керувати більш ніж одним героєм, — заперечив Форестер.

— Але ж випустив хтось у ставок кита.

— Так. Але кит швидко зник. Стрибнув раз чи два і його не стало. Тому, хто створив кита, було не до снаги протримати його на екрані довше.

— Декорації й реквізит ми вигадуємо гуртом. Чому ж тоді ніхто не зможе непомітно для інших ухилитись від оформлення Вистави і сконцентрувати всі свої думки на двох героях?

На обличчі Форестера відбився сумнів.

— Мабуть, у принципі, це можливо. Але тоді другий герой майже напевне вийшов би дефектним. Вам, часом, не здалося, ніби хтось із них поводиться трохи дивно?

— Не те щоб дивно, — відповів Лодж, — але Інопланетне Чудовисько ховалось...

— Інопланетне Чудовисько не було героєм Генрі.

— Звідки у вас така певність?

— Генрі не був людиною такого типу, щоб створити Інопланетне Чудовисько.

— Так, припустімо. Хто ж тоді герой Генрі?

Форестер роздратовано ляснув долонею по кріслу.

— Я вже казав вам, Бейярде, що не знаю, де чий герой. Я намагався підібрати кожному пару, та марно.

— Якби ми знали, розв'язати цю загадку було б набагато легше. Особливо...

— Особливо, якби нам був відомий герой Генрі, — закінчив Форестер.

Він піднявся з крісла й почав ходити по кабінету.

— Ваше припущення щодо жартуна, який нібито вивів на екран героя Генрі, хибне, — сказав він. — Звідки він міг знати, якого героя повинен створити?

Лодж вдарив рукою по столу.

— Юна Красуня, — вигукнув він.

— Що?

— Юна Красуня. Адже вона з'явилась останньою. Невже не пам'ятаєте? Вусатий Злодій запитав, де вона, а Сільський Дженджик відповів, що бачив її в наріжній кімнаті...

— Боже ж мій! — видихнув Форестер. — А Бідний Філософ поквапився оголосити, що нарешті зібралися всі. З неприхованим глузуванням! Ніби хотів познущатися з нас!

— Ви вважаєте, що це зробив той, хто стоїть за Філософом? Коли так, то це отой самий жартун. Він і вивів на екран дев'ятого члена трупи — Юну Красуню. Дев'ятим мав з'явитися герой Генрі. Ви ж самі казали, що неможливо дізнатись, де чий герой, і створити двох героїв на екрані. Та коли на екрані зібралось вісім героїв, зрозуміло, що той, кого не вистачає, і є герой Генрі.

— Або це справді жарт, — сказав Форестер, — або герої стали якоюсь мірою відчувати й думати самостійно, тобто наполовину ожили.

Лодж насупився.

— Така версія не для мене, Кенте. Герої — це образи, які ми створюємо в своїй уяві, ми керуємо їхніми діями, а потім, під завісу Вистави, відпускаємо їх. Вони повністю залежать від нас. їхні особистості невіддільні від наших. Вони не що інше, ніж витвір нашого мозку.

— Ви не зовсім вірно мене зрозуміли, — заперечив Форестер. — Я мав на увазі машину. Вона вбирає в себе наші думки і створює зримі образи. Вона трансформує наші враження в уявну реальність...

— А пам'ять...

— Гадаю, така машина цілком може мати пам'ять, — заявив Форестер.