Тереза Дескейру - Сторінка 38

Даремно Тереза, щоб заспокоїти його, намагалася надати своєму голосу трохи воркуючого звучання, силу якого вона вже стільки разів випробувала, даремно кліпала очима. Монду залишався невразливим і навіть розлютився, коли вона висловила жаль, що він про це-її не попередив.

— За яким, правом ви вдерлися в його життя?

Гнів, що наростав у ньому на протязі години, нарешті прорвався. Тереза на хвилину завагалася.

— Йшлося про мою дочку,—мовила вона впівголоса, так наче була зобов'язана давати пояснення цьому незнайомому.

— Начхати вам на власну дочку... •

Вона здивовано подивилася на нього. Яке їй діло до цього навіженого? Вона намагалася навіть не слухати його злобного голосу.

— Я зразу ж розгадав вашу гру. Нехитра штука баламутити цю неврівноважену натуру. Ви, напевно, ще й уявили собі, що він закохався у вас!

Терезі слід було б знизати плечима і піти геть. Але вона, котра вважала, Що її вже нічим не виведеш з рівноваги, не могла витримати цього сміху, цього глузування.

*— Якби я тільки захотіла!—не змогла вона стримати в собі крику.

т— Аякже, коли б захотіли!

Чому вона залишається тут? Навіщо зчепилася з ним? Тереза не впізнавала власного голосу. Невже оцей жалібний голос належав їй? їй здавалося, що то белькотіла якась інша жінка:

— Сам він клявся, що любить мене.

— Він клявся в цьому багатьом... Що ж, я мушу віддати вам належне. Ви добре напустили йому, як кажуть, туману в вічі; він-бо вважав вас мало що не генієм... Але, на щастя, це недовго тривало...

Той самий голос, чужий голос, який не міг належати Терезі, запротестував:

— Саме стільки, скільки мені хотілося. Вона жалібно повторила:

— Якби я захотіла...

— Так у чім же справа? Чи ви часом не відмовились належати йому, оберігаючи... свою цнотливість?

Вона кинула на нього сповнений зневаги погляд і запитала тремтячим голосом:

— Що я вам заподіяла?

— Ви ж хотіли посварити мене з ним! Що, ні?

— Я?

— Авжеж, ви намагалися розпалити в ньому ревнощі. Ви ще не встигли розповісти йому, що я залицявся до вас? Ми всього один раз бачились, і він не повірив би вам. Але ви не пропустили б нагоди зробити це через кілька днів... Це старий, але випробуваний трюк. Він відомий усім жінкам. А поки що ви прикинулися, ніби я вам дуже до вподоби... Яку сцену він влаштував мені, коли ви отоді залишили нас у кафе "Два Maro"!

— Не" можна сказати, щоб ви були сильним в логіці,— перервала його Тереза, доведена до несамовитості.— Тільки що ви намагалися довести, що він не любить мене.

На цей раз говорила вона. Тереза готова була кусати, жалити його за те, що так необережно розбурхав її ненависть. Він сам, ч говорила вона, аж лопається від ревнощів. Ревнощі не завжди викликають сміх; його ж ревнощі комічні.

— Чому комічні?

Вона відповіла йому легким сміхом, але він зумів уловити в ньому образу. І раптом, задерши свою маленьку голівку, вона кольнула його своїм іскрометним поглядом і підвищила голос:

— Який би не був дивак ваш друг, він не настільки дурний, щоб повірив, ніби ви можете подобатись комусь. Коли б у мене був намір збудити в ньому ревнощі, я постаралася б знайти для цього відповідніший об'єкт.

Вона була впевнена в тому, що знайшла, нарешті, слабке місце у свого ворога, місце, по якому треба було бити; усвідомлення того, що вона примушує Монду страждати, сповнило її глибокої радості. І чим ущипливіші були її слова, які нестримним потоком зривалися з її вуст, тим ласкавішим і чарівнішим ставав її голос. Можливість задовольнити свою лють робила її ніжною. Впевненість у тому, що останнє слово буде за нею, що вона зможе нанести останній удар, відновляла її душевний спокій. Раптом Тереза вгамувалася і навіть більше не відчувала болю в серці. Такий бундючний і грубий ще декілька хвилин тому, юнак зблід...

— Коли ви принизили жінку, то це не принесло вам полегшення, чи не так? Ви паєте рацію, це єдина приємність, якої ви можете сподіватися. Але це уявна приємність, бо насправді вам ніколи не вдасться завдати нам болю. Тільки ті, кого ми любимо, володіють цією здатністю, небезпечні лише ті мужчини, яких люблять. Навіть дивно, як можна так грубо поводитися з жінкою, як ви повелися зі мною, і водно-" час бути таким нікчемним...

— Це мене нітрохи не хвилює,— пробелькотів Монду. Він повторив: — Це мене нітрохи не хвилює.

Але в той же час, відчинивши двері, виштовхував Терезу з кімнати, відвернувши від неї своє спотворене до непізнання обличчя. Тереза на хвилину занурила свій погляд у його чис* ті, ще дитячі очі... Чому так несподівано спала її лють. Ненависть відходила, як хвиля під час морського відпливу, спадала, як вода. Як вона посміла наговорити такого?

— Ні,— мовила вона,— ні! Не вірте мені.

Він виштовхував її за двері, але вона трималася за одвірок.

— Не треба вірити мені,— почала знову.

— Начхати мені на те, що ви ще можете сказати!

З хвилини на хвилину міг увійти Жорж, який не хотів бачити її в своїй кімнаті.

— Він рішуче наказав мені: "Головне, щоб вона пішла геть, щоб я її більше не бачив!"

Тереза завмерла біля дверей, і Монду не зміг витримати її закам'янілого погляду. Коли вона була вже на площадці, її маленька голівка знову піднялася:

— Я намагалася образити вас. Наговорила всіляких дурниць...

Він відповів пошепки:

— Ні, ні, не дурниць...

Вона запитала його стурбовано: •

— Що ви збираєтесь робити, аби помститися мені? Донести в поліцію?

Приголомшений, він дивився, як Тереза спускається вниз, аж поки вона не зникла. Відтак, повернувшись у кімнату свого друга, сів за стіл і, спершись на нього ліктями, схопив голову руками.

IX

Ідучи вулицею вздовж будинків, Тереза думала про нього. Тепер її не цікавили більше ні Жорж Філо, ні Марія. Вона була цілком перейнята своєю останньою жертвою — Монду. Не тому, що могла б заподіяти йому зло,— удар був незначний, але, нанесений вправною дукою, давав їй можливість зміряти свою силу, усвідомити свою місію. Нічого дивного нема в тому, що люди оглядаються на неї: гидка тварюка вразу видав свою присутність. Тереза ловила на собі настирливі погляди перехожих. Вона заспішила, прагнучи заховатися в своєму лігві. Щоб бути переконаною, що більше нікому не нашкодиш, а також щоб уникнути відплати, їй доведеться вести зовсім самітницький спосіб життя, бо всі ті, кому вона робила зло, кінець кінцем об'єднаються. Вона досить довго наражала себе на небезпеку... У свій час її врятувала постанова про відсутність складу злочину, але подібні прецеденти можуть надати ще більшої ваги найменшим наклепам... Яким наклепам? Оббрехати її неможливо: чи не вчинила вона злочинів більше, ніж їй можуть приписати? Але ніхто ж її не обвинувачував! Ніхто! Що це вона таке вигадала?

Терезі трохи запаморочилась голова, вона сперлася об якусь браму і, заплющивши очі на кілька секунд, пригадала, що ще нічого не їла. Чорт візьми! Ні, вона не божеволіє, попросту треба не забувати їсти в певні години. Зайшовши в кафе-кондитерську, вона випила чаю. Все ставало на своє місце, робилося простим і зрозумілим: Жорж Філо живий, віднині вона не цікавитиметься долею Марії, життя її протікатиме між ліжком і столом, на вулицю вона виходитиме тільки з настанням ночі. Ніколи вже вона не покажеться між людьми серед білого дня. Вона /Не захоче більше наражати себе на оті погляди, які й зараз відчуває на своїй спині. Ось нарешті й дім. Тільки б двірнички не зутрінути* на сходах! Вона стоїть на дверях своєї кімнати і балакає з Анною. Чому вони замовкли, побачивши Терезу? Чому так уважно, так гнітюче дивляться на неї? Двірничка розкриває рот і каже Терезі:

— Сьогодні вранці хтось вас Питав. Еге ж, такий. високий... Він задавав мені питання...

— Що він питав?

— Хіба запам'ятаєш? Чи не виходили ви вчора ввечері, чи приймали когось у себе?

— І що ж ви відповіли?

— Що я нічого не знаю, що не моє діло шпигувати за людьми.

Тереза не наважилася запитати: "Як ви думаєте? Хто б то міг бути?" Вона не попросила її також описати відвідуй вача,— стара, напевно, відповіла б: "Молодий мужчина, якийсь здоровило..." І Тереза, можливо, впізнала б у ньому Монду, який і справді був на вулиці дю Бак в той самий час, як вона виходила з дверей готелю Жоржа.

Охоплена глибокою тривогою, забувши про своє хворе серце, Тереза швидко піднялась по сходах. Вона закрила на засув двері і, навіть не скинувши капелюшка, присіла в перше-ліпше крісло. Тепер вона відчувала біль у грудях, але вже не боялася вмерти самотньо. Головне захистити себе від людей. Анна, напевно, піднялася чорним ходом; треба буде спекатися цієї Анни. Тереза вважала, що дівчина не в злагоді з двірничкою, але, мабуть, спільна неприязнь до Терези злигала їх. Виставити її за двері — означало б нажити собі ще

одного Смертельного ворога... Що ж можна придумати, аби вона сама її покинула? "Якщо хтось зацікавлений у тому^ щоб вона залишилася в мене, ніяк її не витуриш, вона чіп* лятиметься за своє місце".

Знову охоплена тривогою, Тереза ледве допленталась до своєї кімнати. "Але ж це безглуздя,— думала вона,— мені ніщо не загрожує. Те, в чому я вважаю себе винною, не підлягає покаранню. Звичайно, хтось може захотіти згубити мене, можна змовитись і оббрехати мене. Насолити жінці, яка вже мала непорозуміння з поліцією,— раз плюнути..."

Даремно вона твердила про себе: "Але ж нічого не трапилось!" Вона відчувала, як довкола її шиї затягується зашморг. Всі міркування здорового глувду були безсилими супроти цієї переконаності. Навіть тиша в квартирі здавалася їй підозрілою. Ось уже пройшло чимало часу з тих пір, як Анна перестала співаки свої ельзаські пісеньки. Тепер Анна завжди насторожі: мабуть, вона не пропустила жодного слова з тих розмов, які Тереза вела з Марією і Жоржем у вітальні. І їй, і йому Тереза призналася в своєму злочині. Яку чудову помічницю знайдуть вороги Терези в цій'дівчині! Ні, вона не співає більше, не брязкає посудом, вона підстерігає, чи не вирвуться з уст її хазяйки ще якісь визнання.

Тереза підійшла до вікна і, розсунувши завіски, побачила на тротуарі мужчину з піднятою вверх головою. Роблячи вигляд, ніби чекає на автобус, він тримався неподалік зупинки, а тим часом не зводив ока з вікон Терезиної квартири. "Ні, ти добре знаєш, що він чекає автобуса..." Тереза голосно вимовила ці слова, щоб переконатися в тому,— що вона ще не з'їхала з глузду.