Тереза Дескейру - Сторінка 40

Анна зрозуміла, що тепер хазяйка зарахувала її до числа своїх найлютіших ворогів, що тепер вона для неї по той бік барикад. їй ледве вдалося добитися від Терези кількох коротеньких відповідей:

— Авжеж, я почуваю себе краще... Думаю, щб зможу заснути... Ви можете залишатися тут, на дивані.

Хвора, прислухаючись до найменшого шарудіння, катувала себе болісним намаганням не заснути. Вранці вона підніметься і піде прямо в поліцію. Цієї ночі, напевно, буде замало, щоб зважити і привести в порядок усе, що вона повинна розповісти. Але їй не повірять... Нестерпне безсилля! Вона завжди жила самотньою, не підозріваючи, що таке справжня самотність. Багато говорять про самотність, не зннаючи її. Нема жодної надії на те, що слова її дійдуть до свідомості комісара поліції; вона бачитиме, як ці слова падатимуть, не досягаючи цілі, неначе підстрелені птахи під ноги мисливця. У неї нема іншого виходу. Ворог проник — до неї сходами чорного ходу. Отже, саме з цього боку треба найбільше остерігатись.

Тереза не сумнівалася в тому, що вона мішень, на яку вже наведено мушку; навкруг неї замкнулося коло великої й таємної змови... Хіба могла вона знати, що в той час у всьому світі жодна душа не думає про неї, жодна людська істота на протязі всієї" ночі навіть не згадає про існування Терези Дескейру?.. Нема ж нічого, що мало б до неї якесь відношення... Нічого, окрім листа, написаного о п'ятій годині й кинутого в поштову скриньку на вулиці де Ренн. Поїзди мчали вже його в напрямі на Бордо. Лпст був адресований дочці Терези: Мадмуазель Мари Дескейру, Сен-Клер, Жіронд. Жорж Філо старанно вивів усі букви особливо "н" у слові Сен-Кле£ і підкреслив слово Жіронд. Кинувши цей лист у поштову скриньку, він відчув радість і полегкість. Кожна фраза була переглянута і виправлена Монду. Тепер йому залишалося тільки заткати вуха, щоб не чути, як кричатиме Марія. В таких історіях нема нічого гіршого, ніж жалощі. Як казав Монду, найгіршими є кат^[, що мають добре серце, бо під приводом жалощів вони наносять сокирою дванадцять ударів там, де вистачило б одного. Якщо дивитися з цієї точки зору, то остання фраза, що повністю належала Монду, здавалася Жоржу Філо досконалою:

"Уклінно прошу вас не відповідати мені. З свого боку, маючи на увазі ваш спокій, я беру на себе зобов'язання ні під яким приводом не порушити свого мовчання; будь-які ваші благання чи погрози не примусять мене змінити своє рішення. Ще раз прошу — не звинувачуйте мене в жорстокості: коли я подавав вам надії на те, чого не міг виконати, то був негідником, і за це прошу пробачити мені. Забудьте мене. Додаю до цього лиата записку вашої матері, з неї ви дізнаєтесь, що й вона не вважає мене зв'язаним щодо вас будь-якими зобов'язаннями".

X

На другий день, біля першої години, цей лист прийшов у Сен-Клер і був вручений Марії. Дівчина сиділа сама в їдальні з накинутою на плечі хустиною. Від одного лише погляду на почерк вона мало не знепритомніла. Нема потреби стримувати себе і прикидатись: Бернар Дескейру поїхав в Аржелуз до своєї старої матері допомогти їй заколоти свиню.

Марія їла, дивлячись на конверт, який вона незабаром розірве у своїй кімнаті, замкнувши перед тим двері на ключ. Був сонячний, теплий листопадовий день; співали пили на тартаку, а разом з їхнім дзижчанням східний вітер приносив за-, пах живиці й обідраної кори. Було чути — це завжди ознака гарної погоди, — як гуркотить по рейках маленький паротяг вузькоколійки, підведеної до лісорозробки.

Марія ще раз повернула ключ у замку, аби переконатися, що двері замкнено, і, цілком упевнившись, що її ніхто не побачить, притулила до вуст конверт, якого торкалися руки Жоржа. Розкривши його, вона спершу запримітила цидулку матері і зразу ж запідозрила в цьому якесь грізне віщування. Спочатку пробігла очима записку, відтак одним духом прочитала лист Жоржа — прочитала так швидко, що, закінчивши, іще чула, як у ясному повітрі теплої, післяобідної пори розлягався стукіт вагонів, котрі збігали під склепіння сосю~. "Додаю до цього листа записку вашої матері, з якої ви дізнаєтесь, що вона не вважає мене зв'язаним щодо вас будь-якими зобов'язаннями".

Ні на мить Марія не задумалася над тим, що могло спонукати Жоржа зважитись на цей розрив. Нею керував дитячий інстинкт, інстинкт дівчинки, яка хоче знайти перш за все винного й зосередити на ньому всю ненависть. До того ж цей винний ні в якому разі не міг бути істотою, яку незмірна кохаєш! "Вона зрадила мене. Подумати тільки, я довірилась цій негідниці! Чи не ідіотка ж я?.." Підозріння раптом перейшло у цілковиту переконаність: чого тільки вона, мабуть, не наговорила Жоржеві. І чому? З ревнощів? Від бажання помстити-ся? Але вона ще не знає Марії! Якщо дівчина ще жива і стоїть ось тут з розпашілими щоками, якщо цей удар не звалив її, то тільки тому, що зона не вірить у своє нещастя,' вона зробить усе, вживе всіх заходів. Завжди можна повернути до себе хлопця, вона знає*, як це робиться... Це вже не перший і не останній раз... Автобус на Бордо відходить через десять хвилин. О пятій годині в Париж відправляється поїзд. Опівночі вона висяде на вокзалі д'Орсе. З вокзалу надішле батькові телеграму. Вона не витримала б, якби не почала діяти, але. в неї ледве вистачило часу, щоб захопити з собою саквояж.

Слуги в;е бачили, як вона вийшла. Автобус майже порожній. Ні, вона не впаде у відчай. Надмір пристрасті перетворювався в ній у зненависть. Перш ніж уявити собі сцену з Жоржем, перш ніж подумати, з чого почати свою розмову з ним, вона намалювала в своїй голові картину, як сьогодні ввечері увійде в квартиру на вулиці дю Бак, як накриє мокрим рядном свою злочинну матір, перервавши їй перший солодкий сон. Не ціде ж вона опівночі в готель Жоржа! Як тільки настане ранок, вона розбудить його. Ніч буде довгою, але мати допоможе їй згаяти час. Вона спрямовувала проти Терези ту саму оскаженілу лють, яку успадкувала від неї, до того ж у неї вона ще не врівноважувалася критичним ставленням до життя. "І все-таки,— думала Марія,— треба зберігати холоднокровність, винюхати все, можливо, навіть добитись від неї, щоб вона написала Жоржу листа, в якому зречеться своїх слів. Зрештою, там буде видно..."

Таким чином, у той час, коли ч Тереза ще з учорашнього вечора сиділа в ліжку з відкритими очима, прикидаючись заспокоєною, аби позбутися Анни, присутність якої тепер викликала у неї страх і огиду, шалена буря насувалася з рідних ланд. Якою недовірливою не була нещасна, все ж їй здавалося, що вже пройшли всі строки для несподіваного нападу ^а неї. Анна, напевно, сидить у своїй кімнаті з учорашнім незнайомим мужчиною. Всі двері на засувах. Під час цього своєрідного перемир'я, яке забезпечувала їй ніч, Тереза на хвильку забула про своїх переслідувачів, вона пройшла невидимий кордон ворожих армій і, відновивши в пам'яті свої страждання, пригадала останній удар, нанесений їй перед розкриттям жахливої змови... То були слова Жоржа, які передав їй Монду: "Головне, щоб вона пішла звідси, щоб я її більше не бачив!" Він сказав це тим самим голосом, яким кілька годин тому освідчувавсь їй у коханні... Та хай він буде благословен за ті декілька днів надії, за ті короткі хвилини засліплення і впевненості! Навіть тепер Тереза відшукує цю краплю води і, наче бажаючи задовольнити нею спрагу, підносить до вуст долоні. По суті, вони нічого поганого їй не зробили... Та що це? Ворог не загаявся скористатися цими кількома хвилинами її неуваги... Оглушливий дзвінок у дверях. Подумавши, що їй примарилось, Тереза схопила обіруч голову. Через секунду пролунав другий дзвінок, ще наполегливіший, несамовитий.

Тереза підвелася й засвітила в передпокої люстру. Щоб не впасти, їй доводиться триматися за стіну.

— Хто там?

— Це я... Марія.

Марія! Так, значить, вона нанесе перший удар... Тереза не може відійти від стіни. З трудом підходить до дверей, пригадуючи собі своє рішення: перенести все мовчки, не зробити жодного руху для самозахисту.

— Заходь, Маріє, дитино моя...

— Побачивши цей привид, Марія стала як укопана, розкривши рот. ,

— Ходімо у вітальню, дорогенька моя. Я не можу довго стояти.

Спохватившись, Марія твердить про себе: "Диви, як прикидається!" Скільки разів на протязі цих кількох днів вона бачила, як Тереза міняла свою зовнішність. Ще один із виявів її хитрощів,. Досить тільки відкинути їй з лоба ці нікчемні чотири волосинки...

— Чому ти так пізно приїхала?

— Поїзд прибуває о дванадцятій.

Вона гадала, що мати почне розпитувати її. Але Тереза дивилася на неї, не кажучи й словак тільки чекаючи удару. Не можна було витримати проникливості її погляду. Ще один виверт: втуплювати отаким чином очі в людину.

— Ви знаєте*,'чому я приїхала?..— Тереза схилила голову.— Як бачите, я швидко на все реагую. На щастя... Але чому ви це зробили?

Тереза зітхнула:

— Я стільки вже наробила! Що саме ти маєш на увазі?

— Ви не здогадуєтесь? Ні? А той лист, який ви позавчора написали Жоржу? Ага! Попались! Ви не сподівалися, що я так швидко матиму доказ вашої зради?

— Мене цим не здивуєш. Зі мною ще не таке робили. Побачимо, що буде далі!

Вона говорить спокійно, з виразом цілковитої байдужості, від якого Марії стає моторошно, дарма, що дівчина намагав--ться розпалити в собі гнів. "І все-таки, — думав вона, — яка комедіантка!"

— Яке ти маєш доручення? За чим вони" тебе послали? Давай краще одразу. Я не чинитиму опору, піду вам назустріч, аби тільки все швидше скінчилося... Я відповідатиму тагі, як від мене вимагатимуть. Підпишу будь-яке зізнання. Навіщо ж хитрувати?..

Марія люто перебила її:

— Ви завжди вважали мене ідіоткою. Але я не така дурна, як вам здається. Потрудіться перш за все з'ясувати мені, чому ви написали цей лист?

— Запевняю .тебе, дитино моя, що краще буде, коли я прямо відповім комісарові поліції або судовому слідчому...

Ви знущаєтесь, ви... Але Марія зупиняєтся на півслові. Ні! Не може бути, щоб ця жахлива лихоманка, яка стрясає її матір, щоб ця єдина сльоза, яка котиться уздовж носа, цей вираз жаху в очах, цей принижений, згорблений вигляд приборканої тварини, — щоб усе це було всього лише майстерною грою.

— Ти мене не розумієш, не повіриш тому, що я знакц бо знаю тільки я одна.