Тіні в раю - Сторінка 72

Не знав, що мені робити. Стояв і дивився в порожнечу.

Я подумав, що на таксі ще встиг би догнати Наташу. Я вже навіть підійшов до дверей, аж раптом згадав про квиток до Європи і повернувся. Я усвідомлював, що все було б марно. Я ще трохи постояв у кімнаті. Не хотів сідати. Зрештою, спустився вниз.

Там був Меліков.

— Ти не провів Наташу додому? — запитав він здивовано.

— Ні. Вона захотіла піти сама.

Він глянув на мене.

— Усе налагодиться. До завтра вона все забуде.

Мене охопила безтямна надія:

— Ти справді так думаєш?

— Звісно. Йдеш спати? Чи вип'ємо по чарці горілки?

У мені ще жевріла надія. До від'їзду залишилося два тижні. Раптом усе перетворилося у нестримну радість. Мені здавалося, що коли я зараз із Меліковим вип'ю, то завтра Наташа подзвонить або прийде. Неможливо собі уявити, щоб ми отак розсталися.

— Добре, — погодився я, — вип'ємо по одній. Як там твій процес?

— Він через тиждень. Отже, можу ще тиждень пожити.

— Чому?

— Якщо мене надовго кинуть за грати, я просто не виживу. Мені сімдесят років, і в мене вже було два інфаркти.

— Я знав чоловіка, який у в'язниці видужав, — сказав я обережно. — Жодного алкоголю, легка праця на свіжому повітрі, впорядковане життя. І сон тільки вночі, а не вдень.

Меліков похитав головою:

— Для мене це все гірше за отруту. Але побачимо. Не треба поки що про це думати.

— Так, — погодився я. — Не треба. Але якби ж це було так легко.

Ми випили зовсім трохи. В обох було відчуття, наче нам треба ще багато сказати один одному, і ми зручно всілися, наче попереду в нас іще довга ніч. А потім виявилося, що нам нема про що говорити і ми сиділи майже мовчки. Кожен поринув у свої власні думки, і нам не хотілося ними ділитися. "Не треба було запитувати в Мелікова про процес", — думав я, хоча річ була не в цьому. Врешті-решт я підвівся.

— Мені неспокійно, Владіміре. Піду тинятися вулицями, аж поки стомлюся.

Він позіхнув:

— А я піду спати — хоча невдовзі у мене точно буде на це достатньо часу.

— Думаєш, тебе засудять?

— Засудити можна кожного.

— Без доказів?

— Докази завжди можна знайти, для всіх і кожного. На добраніч, Роберте. Треба уникати спогадів, ти ж це знаєш, правда?

— Так, знаю. Вже навчився. Інакше б мене вже не було.

— Спогади — це з біса важка ноша. Надто, якщо ти за гратами.

— Знаю, Владіміре. Ти ж це теж знаєш?

Він стенув плечима:

— Думаю, так. Але коли старієш, часто зовсім про них забуваєш. Або вони несподівано знову повертаються. Зараз я пригадую речі, про які не думав уже понад сорок років. Це все дуже дивно.

— Це хороші спогади?

— Відносно. І це найдивніше. Хороші спогади стають поганими, бо вони минули, а погані — приємними, бо вони теж уже в минулому. Думаєш, у в'язниці з таким можна жити?

— Так, — відповів я. — Це вбиває час. Поки ти про це думаєш так, як оце зараз.

Я блукав вулицями, аж поки смертельно втомився. Пройшов повз Наташин будинок, постояв перед кількома телефонними будками, але не подзвонив їй. "У мене попереду ще два тижні", — думав я.

Найважче пережити першу ніч, бо за таких ситуацій здається, що вона близька до смерті. А на що я сподівався? На буржуазно-зворушливе прощання з поцілунками на трапі брудного корабля та обіцянками писати листи одне одному до кінця днів? Хіба ж так не краще? Як сказав Меліков? Не варто носитися з купою спогадів. Вони — важкий тягар, надто, якщо ти не достатньо старий, бо тоді вони — єдине, що лишається. А як я сам завжди думав? Не варто плекати спогадів, їх треба тримати так далеко, щоб вони не задушили тебе, як ліани в дикому лісі. Наташа зробила все правильно. Чому ж я не міг? Чому метався, наче сентиментальний школяр, вбраний у жалюгідні клаптики тужливого смутку та боягузтва, не здатний ні на що. Я відчував лагідність ночі й несамовитість міста і замість того, щоб легковажно йти по життю своєю дорогою, блукав у велетенській кімнаті з суцільними дзеркалами, шукав вихід, але наштовхувався тільки на самого себе. Я пройшов повз "Ван і Кліф" і хоч не хотів дивитися на вітрину, але змусив себе зупинитися. Під покровом червневої ночі оглядав коштовності мертвої імператриці і пригадував, яка в них була Наташа: взяті на прокат прикраси позиченої на певний час жінки у світі фальшивомонетників. У ті дні оманливого затишку я насолоджувався іронією ситуації. А тепер дивився на сяйво каменів і вже не міг зрозуміти, чи не вчинив я, часом, серйозної помилки, промінявши рештки легкокрилого щастя на жменьку запорошених та смішних забобонів, які не могли призвести ні до чого нового, крім донкіхотської боротьби з вітряками, що їх ніколи не існувало. Я дивився на прикраси і не знав, що мені робити. Тільки усвідомлював, що мені треба якось пережити цю ніч і чіплявся за думку, що пробуду в Нью-Йорку ще два тижні, чіплявся за завтра і за післязавтра, як за рятівний круг. Мені тільки треба пережити цю ніч. Але як, якщо саме цієї ночі я ще міг пробитися до Наташі. А раптом вона тільки й чекає, що я їй подзвоню. Я стояв там і шепотів: "Ні, ні", — знову і знову, я справді шепотів ці слова, вимовляв їх так, що й сам чітко чув власний голос, колись я цього навчився і це мені деколи помагало, я говорив сам до себе, наполегливо, як до дитини: "Ні, ні, ні", — а потім: "Завтра, завтра, завтра", — тепер я знову застосовував цей трюк, геть монотонно промовляючи до себе, я заклинав і гіпнотизував самого себе. "Ні, ні! Завтра, завтра!" — аж поки відчув, як притупилося моє хвилювання і я знову можу йти далі, спершу повільно, а потім швидше і швидше, аж поки добіг, захеканий, до готелю.

Я більше ніколи не бачив Наташі. Можливо, ми обоє чекали, що подзвонить інший. Я часто збирався набрати номер її телефону, але щоразу казав собі, що це нічого не дасть. Я не міг переступити через тінь, яка невідступно мене супроводжувала, весь час повторював собі: краще поховати все відразу, таким, як воно було, ніж знову й знову ятрити рани, бо нічого б з цього не вийшло. Деколи в мене виникала думка, що, можливо, Наташа кохала мене більше, ніж вона показувала. Ця думка забивала подих і породжувала в мені неспокій, але вона зникла у всеохопному неспокої, який щодня зростав і зростав. Коли я ходив вулицями, шукав поглядом Наташу, але так її і не зустрів. Утішав себе найбезглуздішими ідеями, серед яких думка про повернення до Америки була ще найневинніша. Мелікова засудили до року тюремного ув'язнення. І в останні дні я був зовсім сам. Сильверс вручив мені п'ятисот доларів премії. "Можливо, побачимося у Парижі, — сказав він. — Восени я поїду туди дещо купити. Напишіть мені". Я вчепився за цю пропозицію і пообіцяв йому написати. Мене тішила думка, що він приїде до Європи, ще й з меркантильних причин. Від цього Європа переставала бути така смертоносна, якою мені здавалася.

Повернувшись до Європи, я побачив геть незнаний світ. Брюссельський музей зберігся, але ніхто не міг мені сказати, що сталося за цей час. Ще пам'ятали ім'я чоловіка, який мене врятував, але що з ним, — не знав ніхто. Мої пошуки тривали кілька років. Зокрема, в Німеччині. Я шукав убивць свого батька. З болем у серці згадував Канові слова: він мав рацію. Найбільшим розчаруванням було повернення: це було повернення на чужину, у байдужість, приховану ненависть і боягузтво. Ніхто вже не пам'ятав, що колись належав до партії варварів. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за скоєне. Тепер я був не єдиний, хто жив під чужим іменем. Багато сотень людей встигли вчасно поміняти паспорти і тепер утворювали своєрідну еміграцію вбивць. Окупаційна влада була прихильна, але досить таки безпорадна. Інформацію вони діставали від німецьких працівників, а ті, очевидно, боялися майбутньої помсти або жили за кодексом честі, тому старалися не заплямувати власного гнізда. Я так і не зміг поновити в пам'яті обличчя; бачене в крематорії; ніхто не бажав пригадував ні імен, ні вчинків людей, які там заправляли; багато хто вже навіть забув, що крематорії колись існували. Я наражався на мовчанку, стіну страху та заперечення. Дехто намагався пояснити мені: народ занадто втомлений. Серед німців теж багато жертв війни та загиблих. Кожен і сам достатньо пережив і не міг перейматися ще й іншими. Німці — не нація революціонерів. Це був народ слухняних виконавців наказів. Наказ заміняв їм совість. То була їхня найулюбленіша відмовка. Хто виконував наказ, той не ніс жодної відповідальності.

Чого я тільки не робив за ці роки. Але всі ті події — не тема цих мемуарів. Аж дивно, що з часом я дедалі частіше згадував про Наташу. У моїх спогадах не було жалю чи каяття, але тепер я усвідомив, що вона для мене означала. Тоді я цього не розумів, але зараз, коли все зайве відлущилося від мене чи перетворилося на розчарування, протверезіння та помилки, я відчував це щодня чіткіше. Мені здавалося, наче з неочищеної золотоносної руди виплавляють чистий метал. Це не мало нічого спільного з моїм розчаруванням, але зараз, із відстані, я міг бачити усе чіткіше, ніж колись. Що більше минало часу, то приголомшливіше було для мене відкриття, що, хоч я цього й не усвідомлював, але Наташа була найважливішою подією у моєму житті. Я думав про це без сентиментальності чи жалю, що збагнув це занадто пізно. Навпаки, мені навіть здавалося, що якби я зрозумів це ще тоді, Наташа б мене, напевно, покинула. Очевидно, вона так довго була зі мною через мою незалежність, через те, що я не сприймав її всерйоз. Деколи я думав, що міг би залишитися в Америці, якби знав, що на мене чекає в Європі. Але ці думки були схожі на вітер, вони не переростали ні в сльози, ні в розпач; я знав, що одне неможливе без іншого, а тому й не дозволяв собі ні того ні того. Шляху назад не існує, бо ніщо не стоїть на місці, ні ти сам, ні інші. Тому все, що мені залишилося, — поодинокі, сповнені печалі вечори, — печалі, яка огортає кожну людину, коли все минає, а вона — єдина істота на землі, яка про це знає, так само, як знає і те, що це — розрада. Хоча й не розуміє чому.