Тварина, обдарована розумом - Сторінка 10

Можливо, навіть надасть невелику перевагу поглядам, які ми не поділяємо.

Сі. Так, я теж так думаю. Отож воно і є. Ви дуже добре вловили цей відтінок. Я хотів би те саме сказати й про Аталанта.

Інформатор. О, Аталант – це зовсім інша проблема… Ніхто не знає, що має в своїй голові Аталант.

Сі. Скажу вам відверто, що через це я й надаю великого значення його оточенню. Але поговоримо про дельфінів. Чи можу я вас запитати дещо?

Інформатор. Власне, я тому й шукав зв'язку з вами, щоб поговорити про дельфінів. У цій галузі я готовий подати вам максимальну допомогу.

Сі. По суті у мене тільки одне запитання. Яке практичне застосування дельфінів мають зробити люди Аталанта й Азюра?

Інформатор. Тут усе зрозуміло. Набагато вигідніше було б використати в будівельній або руйнівній справі під водою дельфінів, ніж водолазів.

Сі. Чому?

Інформатор. Дельфін має велику перевагу над людиною: він не боїться азотного отруєння, коли випливає на поверхню, дуже легко звикає до нового середовища. Певне, ви знаєте, що Сілеб використав дельфіна на прізвисько Теффі для зв'язку між людьми, які жили в будиночку на морському дні, й надводним кораблем. Теффі доставляв їм газети, пошту, пляшки з пивом…

Сі. Так, я пригадую, десь про це читав. То дуже цікаво, але це ще далеко не праця. А чи не побоюєтеся ви, що відсутність рук у дельфіна надто обмежить використання його в підводних роботах?

Інформатор. Так і ні. Дельфін дуже спритно діє писком. У воді він натискує на важелі, кидає м'ячі, утримує у рівновазі речі. До того ж скелет його бічних плавників схожий на скелет атрофованої руки, в якої ще збереглася долоня, – це залишок від тих часів, коли дельфін жив на землі. Він до певної міри може навіть хапати своїми плавниками. Можливо, в майбутньому доведеться їх тренувати й розвивати. А поки що треба буде використовувати упряж або щось інше.

Сі. Як саме? Розкажіть мені про той упряж. Перепрошую, зараз я сформулюю своє запитання: чи передбачалося причепити до упряжу міну, що її дельфін зміг би доставити до якогось порту або навіть підкласти під корпус корабля?

Інформатор. Так, це питання вивчається. Але про нього знаю не більше, ніж ви. Можу лише сказати, що вже зараз є натреновані дельфіни, які навіть у темряві можуть відрізняти "дружні" кораблі від "ворожих".

Сі. Яким чином?

Інформатор. Під водою до носової частини "дружнього" корабля прикріплюється невеличка платівка. Вона відрізняється від корпусу корабля, бо виготовлена з іншого металу.

Сі. І дельфін пізнає цю платівку в темряві? Інформатор. Так. І навіть тоді, коли вона пофарбована такою самою фарбою, як і весь корпус. С і. Як" це вони роблять?

Інформатор. Вони застосовують свій сонар. Очевидно, є невеличка різниця між луною, що відбивається від платівки й самого корпусу судна.

Сі. Це – приголомшливо. Як ви гадаєте, яка буде роль дельфіна в наступальних і оборонних боях?

Інформатор. Ми вважаємо, що дельфін – це водночас невловимий підводний човен і розумна торпеда.

Сі. Чому невловимий?

Інформатор. Для сонарів супротивника – він просто риба. По-друге, якщо дельфін атакуватиме навіть серед білого дня, він розгадає всі хитрощі ворожих кораблів, які намагалися б утекти від нього. До того ж візьміть до уваги його незвичайну підводну швидкість і його властивість швидко пірнати на великі глибини.

Сі. Як ваша служба дивиться на всі ці речі з тактичної точки зору?

Інформатор. Уявімо, що нам вдалося зібрати й натренувати цілі загони дельфінів і примусити їх патрулювати в водах Тихого або Атлантичного океанів. Завдяки сонарам вони могли б виявити пересування якогось підводного атомного флоту й допомогти нам знищити його, розклавши міни на його шляху. А ще вони могли б атакувати надводні кораблі, підкладаючи бомби під їхні ватерлінії, доставляти атомні бомби аж у порти супротивника. В такому разі, либонь, треба зважитися на пожертву тварин-носіїв.

Сі. Холи врахувати тривалість і вартість навчання дельфінів, гадаю, що то була б надто серйозна пожертва.

Інформатор. Я кажу про ті часи, коли ми матимемо багато сотень таких тварин. Ми могли б тоді, розуміється, заздалегідь виділити зо двадцять приречених дельфінів-смертників, – звичайно, ці смертники про це не знатимуть, – від чого наш потенціал не зазнає шкоди.

Сі. Все це вельми цікаво.

Інформатор. Отже, для повного порозуміння з дельфінами нам конче потрібно навчитися спілкуватися з ними за допомогою мови. Це – необхідна умова.

Сі. Аталант розповідав мені про доктора Ліллі.

Інформатор. Доктор Ліллі дуже розумний, творить чудо, однак він ще не досяг мети. Гадаю, Севілла набагато випередив його.

Сі. Севілла?

Інформатор. Я вам дам його координати. По суті успіх проекту "Дельфін" цілком залежатиме від Севілли.

Сі. І він знає про це?

Інформатор. О, зовсім ні! Севіллі й на думку не спадають ті перспективи, про які ми допіру говорили. Він ідеаліст. Севіллу цікавить лише одне: налагодити мовне спілкування між дельфінами й людьми. Він вважає, що то було б велике досягнення людства.

Сі. Чи, бува, він не з тих…

Інформатор. Не думаю. Політично він дуже обмежений і далекий від отих речей.

Сі. Що ж, дякую вам. Я високо ціную ваше співробітництво зі мною.

Інформатор. Однак я вам нічого визначного не розповів. Ви можете прочитати набагато сенсаційніші речі, що їх пишуть деякі наукові журналісти.

Сі. Так, але вони завше викладають тільки свої гіпотези та здогади. А ваші інформації гарантують мені повну суть.

Інформатор. Я радий, що став вам у пригоді. Я весь до ваших послуг.

Сі. Щиро вам дякую. Дозвольте повернутися ще до одного пункту. Чи не погодилися б ви час від часу бодай трохи ділитися думками про оточення Аталанта? Цим зробите нам вельми велику послугу.

Інформатор. Я все обміркую.

ІІІ

– Містер Сі? – запитала двадцятидев'ятирічна Меггі Міллер, маленька, кремезна, кругловида. Куточки її очей завжди закисають, на щоках червоні плями, волосся в неї рідке й тьмяне, випнуті губи зливаються з підборіддям, вони надто товсті, червоні й заслинені. Меггі недбало вдягнена в джинси, що надає їй огрядності, й картату, з червоно-зеленими квадратиками, ковбойку; сама вона запальна й невгамовна. З випнутим уперед обличчям вона боронила своїх кумирів, – живих і мертвих, – професора Севіллу, Джеймса Діна, Боба Меннінга, не кажучи вже про кумирів нижчих за рангом і зовсім другорядних. – Як ся маєте, містере Сі?

– Мій помічник Джім Фойл.

– Хелло, містере Фойл! Невже сталося непорозуміння, містере Сі? У мене зазначено, що ви маєте прийти о сімнадцятій тридцять, а не… – вона глипнула на свого великого наручного годинника з нержавіючої сталі, – о п'ятнадцятій тридцять.

– Я дуже засмучений, міс Міллер.

– Дарма, дарма, містере Сі. На жаль, зараз немає професора Севілли. Проте його асистентка міс Лефей поінформує вас про все, що вас цікавить.

Якусь мить мовчали. Меггі Міллер опустила очі, попросила у Всевишнього пробачення за те, що вона збрехала, й з ненавистю та презирством помислила про місіс Фергюсон: "Хіба вона зможе зрозуміти професора, ота франтиха? Скажу навіть, повія (господи, прости мене за таке погане слово). Сердега професор, жінки не дають йому спокою. А те стерво, що вміє так лицемірно моргати, найгірша за всіх. Розбещена й цинічна особа. Вона приходить до його лабораторії серед робочого дня, лізе нам у очі. Я помітила, що й Арлетта розгнівалася. А він, такий собі йолоп, дозволяє робити з собою будь-що, досить їй раз підморгнути, й от він уже біля неї в модному авто. Він має такий нікчемний вигляд, коли ото вдвоє скоцюрбиться в тій скриньці. Вона водить його за носа, як Боб Меннінг каже. Справжнісінька тиранія слабкого над сильним. Та, врешті, якщо сильний був би справді сильним, то він би не дозволив себе тиранити слабким".

– Містере Сі, – заговорила вона, – я зараз покличу міс Лафей. Вона в басейні з Іваном. Прошу? Так, Лафей – канадка французького походження, тому в неї таке прізвище. Даруйте, я не познайомила вас з Бобом Меннінгом. Боб – це наш працівник.

Той ступив уперед, і Сі кинув на нього погляд. То був високий і худорлявий молодик, граціозний у кожному русі, мав довгі й ніжні руки.

– Як ся маєте, містере Сі? – запитав Боб, лагідно посміхаючись.

Коли Меггі вийшла із збірного барака, в якому була їхня лабораторія, на неї блимнуло сонце, а в обличчя дмухнув вітерець з моря. Їй здалося, що то теплий флоридський вітер обійняв її руками й міцно затис. Дівчина відчула себе щасливою й глибоко вдихнула в груди повітря. Вона жваво дріботіла своїми куцими ніжками, її кругловиде й войовниче обличчя випиналося вперед. Арлетта з розчервонілими очима лежала в купальнику на плоті, пришвартованому до бережка басейну, схилившись над дельфіном Іваном і встромивши в воду руку. Коли підійшла Меггі, Арлетта знову начепила захисні окуляри.

– Люба моя, який жах! Професор забув про своє побачення з отим диваком Сі. Розумієте, він, мабуть, з поважних осіб. Адже в цілому наше дослідження проходить архітаємно. Я все думаю, чи він не нашкодить професорові. Мені не подобаються його очі – байдужі, сміхотливі й приховано погрозливі. Розумієте, що я хочу сказати. Прошу вас прийняти його й розповісти про наші досліди, може, й зачаруєте його. Хоча, правда, він не з тих, хто дозволив би жінці знадити себе. Він навіть і не подивився на мене. Я залишила їх, Сі і його помічника, з Бобом. Ви ж бо знаєте Боба, він чоловік привабливий, зміг би навіть зачарувати цілу зграю гримучих змій.

– Приведіть їх сюди, – сказала Арлетта зітхнувши, – я не хочу йти в купальнику до лабораторії.

– Звісно, – заторохтіла Меггі так спішно, ніби боялася, що їй і життя не вистачить розповісти про все, що спало на думку. – Ви ж знаєте про мої стосунки з Бобом. Він – дитина, без мене пропав би. Коли Боб дивиться на мене, то обличчя його нагадує Джеймса Діна за кілька місяців до смерті. Бідолаха Джеймс. Він сидів у старому фотелі в тітки Агати, в Денвері, й тримав мою руку. Раптом знесилено зажмурив очі й сказав: "Без тебе. Меггі, я пропав би". Ви не помічали очей Боба, Арлетто. Це справжня, цілком беззахисна дитина, надзвичайно вразлива істота. Я аж гніваюся, коли подумаю, як жорстоко повівся з ним його батько. Просто гидезно! Сердега Боб.