Тварина, обдарована розумом - Сторінка 11

Я думаю, що ощасливлю його, коли погоджуся вийти за нього заміж. Він буде такий радий мати від мене дитину. Боб мені цього ще не казав, але я здогадуюсь, бо він не може. проминути дитину на вулиці, аби не посміхнутися або не зробити гримасу. Очевидно, – пояснювала вона загадково, – це поставить перед нами чимало проблем. Я вже розмовляла про це із. Севіллою, однак той ледве вислухав мене, був неуважний, пригнічений. І потім, ви ж бо знаєте, як я ним захоплююся. Але професор у таку мить поводиться теж мов дитина.

– Севілла вже дорослий, – сказала Арлетта, – й знає, що, він робить.

– О ні, моя люба, не забувайте, що я його знаю вже п'ять років. Якоюсь мірою він нагадує дитину Ви ж не скажете, що він кохає оту дурепу. Це неймовірно. В неї мозку що кіт наплакав. Я певна, що він і двохсот грамів не важить. Професор лише потурає їй. Або тут діють якісь "хтиві" чари, – сказала вона, випнувши вперед одутливі, мов два рубці, товсті червоні губи.

– Та ведіть уже тих типів, – сказала Арлетта, відвернувшись від неї. – Я хочу якнайшвидше спекатися від них.

– Хто зна, що вона там робить, – урвався терпець у Боба Меннінга. – Бачте, вона любить потеревенити.

Впертий важкий погляд Сі збентежив Боба. Йому здалося, що сіро-голубі очі Сі вп'ялися в нього.

– Я піду туди, – сказав він червоніючи. – Ні, дякую, я не палю сигар.

Боб вийшов.

– Білле, – озвався Фойл, обернувши до Сі своє простодушне боксерське обличчя, – чому цей магнітофон безперестану крутиться?

– Не хвилюйся, Джіме, він з'єднаний з гідрофоном, що в басейні, й записує звуки дельфіна. Три тижні тому я бачив таке причандалля в Пойнт-Мюгю. – Сі схилився над столом Меггі, взяв записника, заглянув до нього й поклав на місце. – Я так і думав, Джіме. Мала гидота збрехала. Так, побачення призначене на п'ятнадцять тридцять, а вона мені докоряє непорозумінням. Севілла просто втік. Слід подлубатися в біографії цього чужинця й у біографи його асистентки. Дівчина з французьким прізвищем…

– Білле, ви не думаєте, що деголлівці все ж таки…

– Я не довіряю нікому. Як влучно мовив Лоррімер, я, повертаючись вечорами додому, зазираю в замкову щілину, коли випорожнюю свої кишені. Ха-ха-ха!

– Міс Лафей чекає на вас біля басейну, – вбігла Меггі. – Раджу вам одягти капелюхи й скинути куртки, бо там немає затінку.

Арлетта підвелася й попрямувала понад басейном назустріч їм. Вона зовсім засмагла. Під яскравим сонцем і голубим імлистим небом здавалася крихітною. Сі усміхнувся вдавано весело. Фойл потис її маленьку міцну руку і пойнявся якимось дивним почуттям. Він сподівався побачити дівчину, яка нічим не відрізнятиметься від Меггі. Однак перед ним стояла справжня перлина. То була низенька струнка дівчина з округлим обличчям, трохи кирпата, з виразистими чорними очима, що так яскраво палали, вельми красивим ротиком. В її погляді причаїлося щось живе, благородне й хтиве. Вона ступила кілька кроків до них. І ті кроки були маленькі, бо вона сама крихітна. Арлетта не мала нічого штучного, лише округла струнка постава ледь помітно погойдувалася на ногах. І така лагідна, така ніжна, що, коли дивишся на неї, слово "дитина" набирає зовсім іншого змісту. "Вона подобається мені, – подумав Фойл і відчув, як застукотіло в його скронях, як пересохло в горлі. – Боже мій, вона подобається мені! Адже вона гарна дівчина. Це видно з її очей. О ні, вона не черниця, не. хапуга, й таку знайдеш лише серед тисячі дівчат, і то лише тоді, якщо поталанить. А я мушу завтра вранці повертатися до Вашінгтона…"

Сі весело усміхнувся Арлетті.

– Радий зустрітися з вами, міс Лафей.

Холодні сміхотливі очі Сі ковзнули по її обличчю. "Ця мавпочка допіру плакала, – помислив він, – її щоки у патьоках від сліз".

– Якщо я добре розумію, міс Лафей, – заговорив Сі, – професор Севілла проводить тут досить оригінальний експеримент.

Арлетта зиркнула на нього. Сі усміхнувся знову, але очі його залишились байдужими. "Цьому дивакові Сі прикро, що він має справу тільки зі мною, асистенткою". Дівчина ледве стримала сльози й навіть люб'язно йому всміхнулася.

– Містере Сі; взагалі не такий вже й оригінальний цей експеримент. Його вже проводили й з шимпанзе. Однак уперше пробують його провести з дельфіном.

– Ви натякаєте на експеримент Хейзів, якого провели з мавпеням Вікі?

– Так.

– Здається, я перебував за кордоном, коли з'явилася книга Хейзів.

– Хейзи, як знаєте, "всиновили" маленьке мавпеня, якому сповнилося лише два дні, й виховували, мов дитину.

– Героїчний експеримент, – сказав Фойл.

– Звичайно! Як цього слід було чекати, Хейзам довелося зазнати суворого випробування. Те мавпеня потрощило меблі, лампи, посуд, обскубло фіранки. Однак вони дійшли висновку, що експеримент вартий був того. Хейзи Поставили собі за мету виховувати Вікі, як дитину, й, оскільки звуковий апарат шимпанзе схожий на наш, навчити його розмовляти.

– Гадаю, що їх спіткала невдача.

– Скажемо ліпше, що експеримент їм не вдався. Сі засміявся:

– Яку ж різницю ви бачите між невдачею та експериментом, що не вдався?

– Такий експеримент може багато чому нас навчити.

– А саме?

– Перш за все, шимпанзе не може за бажанням вимовляти жодного звуку, а лише деякі з них тоді, коли є певне заохочення, й то не з власної волі. Інакше кажучи, ця вокалізація не залежить від його волі, як і ваш рефлективний рух не залежить від вас, коли лікар вистукує молоточком по вашому коліні. Перше завдання Хейзів полягало в тому, щоб навчити Вікі вимовляти один звук з власної охоти. Щоб одержати їжу, Вікі мусив навчитися вимовляти "а".

– І він досяг успіху?

– Не без труднощів. Тоді Хейзи перейшли до другого етапу: озброїлися методами, що застосовуються в школах, де навчають розмовляти недорозвинених дітей. Коли Вікі вимовляв "а", містер Хейз стулював мавпеняті губу до губи й раптом відпускав їх. Таким чином, після двох тижнів Вікі став казати "мама". Тоді йому сповнилося чотирнадцять місяців. У два роки мавпеня навчилося казати "папа", в двадцять вісім місяців вимовляло "кап"[11], а в три роки – "ап"[12].

– Активний словниковий запас Вікі обмежується тільки чотирма словами?

– До того ж мавпеня завжди користується ними несвідомо. Ці чотири слова є для Вікі прохальними словами. Коли в Хейзів хтось гостює, Вікі жебрачить у гостя ласощів, кажучи байдуже "мамо" або "тату". Слово "чашка" більш спеціалізоване: Вікі вживає його, коли просить пити. Можна зробити висновок, що шимпанзе не асоціює або ж асоціює погано завчене слово з предметом, який воно називає.

– А його пасивний словниковий запас?

– Хейзи нараховують у ньому близько п'ятдесяти слів. Але тут також асоціація між словами й предметами дуже непевна. Іноді Вікі безпомилково показує свій ніс, вуха, очі, коли перед ним вимовляють відповідні слова. Але мавпеня й помиляється. Коли містер Хейз каже "очі", воно показує ніс тощо. І, нарешті, коли Вікі вивчає нові слова, він починає забувати ті, які вже знав.

Запала тиша. А тоді Фойл сказав упівголос:

– Чотири слова за три роки! Я вважаю, що це дуже сумно.

– Для кого сумно? – перепитав Сі, подивившись на нього з ледь помітною посмішкою й втомою: – Для Хейзів чи для Вікі? Для людини чи для шимпанзе?

– Для обох, – відповіла Арлетта, співчутливо усміхнувшись Фойлові. – Вперше в історії людина зробила серйозну, тривалу й методичну спробу налагодити мовний зв'язок з твариною й не досягла успіху.

– У вас більше шансів з оцим дельфіновим малям? – запитав Сі, погладжуючи собі живіт.

– Це вже не маля, містере Сі, а дорослий дельфін. І експеримент ще не скінчився. Але якщо ваша ласка, я розповім про все спочатку.

– Чи не могли б ми десь посидіти? – спитав Сі глухуватим голосом. – Дуже кепсько так стояти під сонцем.

– Перепрошую, містере Сі, – загомоніла розгублено Арлетта. – Я мусила першою подумати про це. Меггі, побудьте біля Івана, а ми підемо до лабораторії.

Сі полегшено зітхнув, коли опустився в складаний, обтягнений полотном фотель, який йому запропонувала Арлетта.

– Чи не бажаєте випити, містере Сі? – запитала Арлетта заклопотано.

– Не турбуйтеся, – відповів Сі, – це перевтома, але я охоче щось випив би.

Підійшов Боб, ввічливий і невимушений.

– Не турбуйтеся, Арлетто, – сказав він мелодійним голосом. – Я буду за служницю. Може, містер Фойл теж вип'є віскі?

Фойл у свою чергу вмостився в кріслі-гойдалці.

– Я навіть не маю права відмовитися, – відповів він бадьоро.

Арлетта сіла навпроти них. Вона почувала себе незручно, що ввійшла до Лабораторії в купальнику, однак, з іншого боку, їй здавалося трохи лицемірним те, коли б вона кинула їх і пішла одягати шорти.

– Прошу вас, розповідайте далі, міс Лафей, – заговорив Сі, – я почуваю себе добре.

– Насамперед маю сказати, що у нас є два басейни, розташовані на певній відстані один від одного. В першому тримаємо одного самця й дві або три самиці – це залежить від обставин. Другий, той, що ви допіру бачили, дає змогу нам відокремлювати, коли виникне така потреба, одного з дельфінів. Усе це почалося навіть несподівано: близько чотирьох років тому в нас одночасно розродилися дві самиці. Одна, спородивши живе дельфіня, загинула, а друга народила мертве маля. Здавалося, що друга самиця згодиться усиновити дельфіня, яке залишилося без матері. Та нічого не вийшло, вона відмовилася. Правда, таке нерідко буває й у інших тварин: так, вівця, що зразу ж після народження втрачає своє ягня, не погоджується годувати ягня-сирітку.

Арлетта замовкла. Увійшов Боб, несучи на таці пляшки й склянки. Сі негайно дістав з кишені невеличку коробочку й ковтнув дві пілюльки. Арлетта помітила, що в нього тремтіла рука, коли він підносив до рота склянку з віскі. "Мабуть, цей чоловік любить напихати себе наркотиками".

– Саме тоді професор Севілла, – заговорила вона перегодя, – забаг сам виплекати дельфіня. Для цього слід було перевести його до іншого басейну, щоб уникнути поранення, якого міг йому завдати самець своїми пустощами – саме тоді він шукав собі пари. Нарешті, треба було якось брати молоко в самиці, що лишилася жива, й годувати ним малятко. Одне слово, це здається дуже просто, а насправді перед нами виникли цілі проблеми. Протягом перших тижнів найтяжче було створювати вигляд постійної присутності в басейні, щоб відокремлене дельфіня не почувало себе самотнім.