Тварина, обдарована розумом - Сторінка 12

Наші люди вдягали костюми аквалангістів і по двоє опускалися у воду. За місяць професор розпорядився спустити на воду два плоти, на яких могли сидіти названі матері дельфіняти. Звісно, воно мало також зв'язок із своєю людською родиною за допомогою гучномовця, зануреного в воду. До того ж його часто пестили. Іван поставився без підозри до того, що його матері перебувають над водою. Вночі, іноді навіть вдень, обидва плоти підтягували для зручності до берега басейну.

– Міс Лафей, навіщо аж два плоти, чому не один? – поцікавився Сі.

– Бо дельфіня має двох матерів. Одну рідну, другу – повитуху, що подавала їй допомогу під час пологів, відганяючи цікавих, і, нарешті, допомагала їй боронити маля від невгамовних самців. Професор намагався відтворити все це штучно: коли обидва плоти припиналися до берега, між ними завжди лишався вільний простір. Протягом перших місяців і приходив сюди Іван. Уночі ми опускали в воду руку, й Іван відразу ж підставляв голову під пальці своєї матері, навіть тоді, коли спав.

Фойл усміхнувся.

– Яка мила тварина! – додав він, розмішуючи лід у склянці.

– Невже Іван має вас за свою родину? – перепитав Сі. До нього знову повернулася впевненість, з'явився рум'янець на щоках, а погляд просто пронизував міс Лафей.

– Думаю, що він має весь наш колектив за свою родину, а професора Севіллу й мене – за матір і няньку.

– Чому?

– Бо ми найбільше провели часу з ним і тільки ми його годували – в перші дні давали соску, а пізніше – рибу.

– Міс Лафей, – сказав Фойл з посмішкою, – ви тримаєте нас у таємничій невідомості, досі не сказавши, чи ваші дельфіни вже розмовляють.

Арлетта подивилася на нього, і її темні очі заіскрилися. Ройл помислив: "Ну й усмішка у дівчини! Вона усміхається куточками уст, так невимушено й приємно".

– Я ще до цього дійду, – відповіла Арлетта. – Але спочатку хочу підкреслити ось що: принцип експерименту професора Севілли ґрунтується на явищі, яке вперше помітив доктор Ліллі, а інші дослідники підтвердили його, – дельфін здатний мимовільно імітувати людський голос. Розмовляючи безперестану з Іваном, тримаючи його в "родинній звуковій ванні", як каже професор, ми сподівалися, що він почне імітувати звуки, якими його настирливо частували – спочатку не розуміючи їх (наче немовля, яке белькоче й щебече в колисці), а відтак потроху вловлюючи їхній зміст.

Арлетта зробила паузу, переглянулася з обома чоловіками й тріумфально засміялася:

– Все так і вийшло.

– Отже, він розмовляє! – скрикнув Сі, підскочивши у фотелі, й кинув швидкий погляд на Фойла.

Фойл схилився вперед, міцно затис у руках склянку й, стримуючи хвилювання, мовив глухим голосом:

– Ви досягли успіху!

– Частково, – сказала Арлетта, піднявши вгору праву руку. – Зараз я вам про все розповім. Тільки спершу хочу сказати, що обмежує наш успіх. Мовний апарат дельфіна відрізняється від нашого. Дельфін вимовляє звуки не ротом – ним він тільки їсть, – а дихальним органом. Він не любить, щоб до його дихала доторкалися й робили такі вправи, як їх робили Хейзи з губами Вікі. Та ця процедура й не потрібна, бо вже зразу було видно, що Іван має подвійну перевагу над Вікі: він може навмисне вимовляти звуки й мимовільно імітувати людський голос. Але найсенсаційніше досягнення, містере Сі, – і воно стане в майбутньому ще значнішим, навіть якщо зараз немає чим похвалитися, – полягає в тому, що Іван зміг встановити чіткий і постійний зв'язок між словом, яке вимовляє, і річчю, поіменованою словом. Інакше кажучи, Іван досяг специфічного людського пізнання слова-символу.

– Та це ж чудовий стрибок уперед! – вигукнув Фойл.

– Я теж так гадаю, – озвалась Арлетта, й у неї заблищали очі. – Навіть коли експеримент професора Севілли на цьому зупинився б, він однаково був би вирішальним кроком у міжвидовому спілкуванні.

Сі холодним поглядом зміряв Арлетту. "Яка мерзота – жіноче тіло, оті великі перса, ті стегна… – Він напівпримружив очі. – "Вирішальний крок у міжвидовому спілкуванні". Так, це від Севілли, в якого вона, безперечно, закохана… Всі вони однакові, завше секс на думці".

– Міс Лафей, – Сі промовив ласкаво, – скільки слів знає Іван?

Водночас озвався й Фойл:

– Він дуже їх спотворює?

Боб Меннінг засміявся дзвінко й обернувся до Арлетти.

– Доведеться встановити чергу!..

– Відповідаю на перше запитання, – сказала Арлетта, зиркнувши на Боба. – "Йолоп, чому він бере стільки на себе?" – Далі повела – Активний словниковий запас Івана досягає сорока слів.

– Та це ж багато! – вигукнув Фойл. – Сорок слів – це вдесятеро більше, ніж у Вікі!

Втрутився Сі:

– Чи не могли б ви назвати деякі з них?

– Міс Лафей, – перебив його Фойл, подивившись на Сі роздратовано, – ще не відповіла на моє запитання, чи Іван спотворює засвоєні слова…

Арлетта підняла руку на рівень плечей і сказала:

– Перш як відповісти на ваші запитання, я хочу наголосити на одній деталі: Іван впевнено використовує найабстрактніші мовні символи. Наприклад, він уміє казати: "right", "lift" "in", "out"[13] і вживає ці слова правильно. Він вимовляє дієслова "go", "come", "listen", "look", "speak"[14] і використовує їх свідомо.

– В такому разі, – заговорив Сі, – я не розумію, що обмежує ваш дослід…

– Я зараз скажу вам, – провадила Арлетта, – й одночасно відповім містерові Фойлові.

– Нарешті, – зрадів Фойл.

Арлетта усміхнулася йому.

– Почну з менш значимого. Як і треба було на те сподіватися, Іван вимовляє людські звуки занадто по-своєму. Голос у нього різкий, гугнявий, верескливий, і не завше його легко зрозуміти. На жаль, є набагато серйозніше, ніж оці дрібні вади. – Вона помовчала трохи й додала: —Воно полягає в тому, що Іван може вимовляти тільки односкладові слова. Ось що обмежує наш дослід. Коли ми намагаємося навчити його вимовляти двоскладове слово, він запам'ятовує лише останній склад, незалежно від того, падає на нього наголос чи ні. Таким чином, слово "music" у нього виходить "zic", "Іван" – "Fa", "lisien" – "sen". Саме тут ми зазнали труднощів, які, кажучи словами професора Севілли, гальмують увесь поступ: Іван не вміє з'єднувати склади.

– Містере Сі, чи можу я забрати у вас склянку? – запитав Боб.

– Прошу, – сказав Сі, ледь усміхнувшись, але навіть не глянув у його бік.

Боб граціозно підійшов до Сі, взяв його склянку й одночасно забрав Фойлову. При цьому його постава злегка гойднулася на ногах і рука зігнулася в зап'ясті. Арлетта замовкла: вона розгнівалася, що її перебили й до того ж Сі не ставив більше запитань, щоб відновити розмову.

Боб навмисне перебив її, аби сподобатися Сі, а Сі навмисне замовк, щоб роздратувати її.

– Міс Лафей, – порушив мовчанку Фойл, – ви сказали, що Іван не вміє з'єднувати склади.

– Але є набагато серйозніше лихо, містере Фойл, – заговорила Арлетта, вдячно подивившись на нього. – Іван не вміє пов'язувати слова. Він може вимовити й розуміти слово "give"[15]. Він годен зрозуміти й вимовити слово "fish"[16], однак він ще ні разу не зумів сказати: "give fish". Коли б він спромігся це зробити, професор вважав би, що Іван досяг вирішального етапу.

– Інакше кажучи, – озвався Сі, – якби Іван перейшов од слів до речень, він умів би розмовляти.

– Еге ж.

Запанувала тиша, яку перегодя порушив Фойл:

– Та навіть те, що він навчився вимовляти односкладові слова, вже чудово.

– Так, – погодилася Арлетта, – я теж такої думки, містере Фойл, це просто чудово.

Сі дістав з кишені портсигар і простяг його Фойлові, але той відмовився запалити. Тоді Сі сам дістав сигару. "Апманн" і закурив.

– Я гадаю, – сказав він, – що професор Севілла намагався перебороти труднощі, ви нам допіру розповіли…

Його речення могло б виглядати як безбарвне запитання, однак він виголосив його так невиразно, ніби звинувачував у чомусь Севіллу.

– Так, – сказала Арлетта, – і я добре пам'ятаю, як це відбувалося. Якось професор Севілла зібрав нас у лабораторії і сказав нам таке… Бобе, поправте мене, якщо я помилюся… "Припустимо, – сказав він, – що я полонений тваринами, які переважають своїм розумом людину й добре до. мене ставляться, перебуваю в приємному місці під пильною, вартою. Мої охоронці ставлять переді мною завдання, що вимагає великих розумових творчих зусиль. Умови життя, здається, добрі. У мене є необхідний комфорт, чудова їжа, охоронці оточили мене любов'ю. Однак я не почуваю себе щасливо, бо, як той казав, я єдиний у своєму роді. Мені бракує товариша, або, вірніше кажучи, товаришки. Тепер припустимо, що мої благодушні охоронці дають мені ц товаришку, й я вподобав її, я закохуюсь у неї. Тоді все змінюється. Моє життя набирає нового сенсу. Я одержую могутній психологічний стимул, що розвиває в мені впевненість, стійкість духу й творче піднесення. Чи не гадаєте ви, що насамперед ці зміни позначаться на моїй праці?"

– Браво! – мовив Боб Меннінг, скоса зиркнувши на Сі. – Ви дуже добре переказали слова Севілли.

Він вимовив "слова" з ледь вловимим відтінком глуму. Арлетта обурено глипнула на нього.

– Я гадаю, що ви погодилися з цими "словами", як ви сказали.

– Так, я згоден, – відповів він, крадькома усміхнувшись до Сі. – Хто сказав вам, що я не згоден?

Сі залився тихим розпливчастим сміхом, який, здавалося, намагався стримати.

– Якщо я правильно збагнув, – сказав він з надмірною статечністю, – професор вважає, що самиця допоможе Іванові розв'язати мовні завдання. У кожному разі, чом би й ні? – провадив він, наївно дивлячись на асистентів. – Чом не може бути зв'язку між філологією та сексуальністю?

Боб так глянув на Сі, наче душився зо сміху, й собі повторив з пафосом:

– Чом би й ні?

Погляд Фойла з цікавістю сковзнув з Боба на Сі і зупинився на Арлетті. Фойл здогадався, що вона дуже образилась і спішно попрохав:

– Міс Лафей, скажіть нам хутенько, як пройшов цей експеримент.

Арлетта йому усміхнулася:

– Принаймні несподівано.

* * *

– Люба Мергріто, – промовила місіс Фергюсон, – я знайомлю вас з професором Севіллою. Генрі, це – місіс Мергріта Мендвіль. Прошу вас, Генрі, притисніться до мене— ("р" вона вимовляла гортанне, а "о" надто відкрите). – Ми тонкі і втрьох вмістимося на передньому сидінні.

Дверцята авто зачинилися. "Вона знадила мене, – прикро помислив Севілла. – Їдучи до свого дачного будиночка, що самотиною стоїть на березі моря, взяла.