Тварина, обдарована розумом - Сторінка 26

– Ми садовимо на їхні голови кривавих диктаторів і тримаємо їх у злиднях.

– Злиднях? – іронічно запитав Пітер. – Здавалося, що ми їх напихаємо доларами.

Майкл знизав плечима.

– Долари йдуть керівникам, а народові дістаються злидні. Подивися, що коїться в країнах Латинської Америки. Простягаючи брудну руку до їхньої сировини й запруджуючи їх своїми товарами, ми нав'язуємо цим народам економічний застій.

А Пітер, ледь усміхаючись, зауважив:

– Майкл, ти говориш, мов комуніст.

Майкл пересмикнувся, розвів руки й з огидою кинув:

– І ти туди гнеш!

Сьюзі зиркнула на Пітера, відтак висмикнула свою руку з його й стала навколішки на піску.

– Ніщо не дає тобі підстав таке казати, – розгнівано зауважила вона.

Пітер насупив брови й відвернувся.

– То був лише жарт, – збентежено й роздратовано мовив він.

– Так, – сказала Сьюзі. – Хіба не можна розмовляти трохи серйозніше?

– Чудово! – вигукнув Пітер неврівноваженим тоном. – Говоритимемо серйозно. Хто почне?

– Я, – озвалася Сьюзі.

Всі змовкли. Сьюзі підвелася, сіла між парубками й обвила руками свої ноги. Пітер стиснув губи й пильно дивився на обрій.

– Майкле, – звернулася до нього Сьюзі, – уяви, що ти не з'явишся на призовний пункт. Чим ти ризикуєш?

– П'ятьма роками в'язниці й десятьма тисячами доларів штрафу.

– Практично, ти жертвуєш своєю кар'єрою вченого.

– Так.

– Яка з цього користь?

– Я засвідчую, що в'єтнамська війна несправедлива.

– Вважаєш, що це свідчення багато важить?

– Авжеж, гадаю, що багато. Людей завжди вражає те, коли вони бачать, що людина згоджується сісти до в'язниці, аби відстояти свою точку зору.

– Чи неправда, трохи театрально? – спитав Пітер.

– Театральність дає ефективність. Сьюзі роздратовано кивнула головою.

– Залишімо цей бік справи. В кожнім разі, він дріб'язковий і другорядний. Майкле, – говорила вона, – ти вирішив остаточно?

– У принципі я вирішив остаточно, лише вагаюся щодо дати.

– Чому?

– Коли я відмовлюся від своєї посади, вчиниться жахливий галас, а я не хотів би завдати шкоди Севіллі. Було б ліпше, коли б він досяг успіху в експерименті з Іваном. Адже тоді він стане таким відомим і поважним, що я зможу робити все, що мені заманеться, й скандал не зашкодить йому.

– Чи розповідав ти про свій намір Севіллі?

– Ні. Севіллу зовсім не хвилює В'єтнам. Але гадаю, що пізніше, коли я опинюся у в'язниці, він замислиться глибше.

– І тоді він підтримає твою точку зору?

– Сподіваюся, що так. Звісно, якщо я вибрав собі в'язницю, то лише для того, щоб довести, переконати. І не тільки Севіллу. Проте мушу сказати тобі, що нікого в світі я не хотів би так переконати, як його.

– Чому його більше, ніж інших?

– Бо він – людина, сповнена внутрішнім світлом. – Майкл ніжно додав півголосом: – І тому, що я дуже люблю його.

– Як на твою думку, – запитала Сьюзі, – чому Севілла байдужий до цих проблем?

– Він нічого не знає про них.

– Гадаю, – озвався Пітер, – що його незнання світу, в якому ми живемо, також фантастичне.

– Прошу тебе, замовкни, – обірвала його Сьюзі.

– Я цитую Майкла. Я добре засвоїв його урок.

– Я не давав тобі уроків.

– Отаке! Аж з трьох пунктів. З моральним висновком.

– Пітере! – втрутилася Сьюзі.

– О'кей, – вигукнув Пітер, відвернувши голову. Він проковтнув слину й байдужим тоном додав:

– Отже, я більше не потрібен тут, піду купатися.

І, схопившись на ноги, підбіг до берега моря й кинувся назустріч хвилі.

За якусь мить Пітер виринув і поплив у відкрите море. Пливти й пливти б отак, аж доки не вичерпаються сили. А відтак каменем піти на. дно, роззявити рота, хвильку побути в агонії й усьому край. Ще хвилину тому він був такий щасливий і раптом усе втратив. О, йому вже й думати не хотілося. Вода огортала його тіло, він вдихнув повітря й, самохіть перебираючи руками, плив далі. Та ніяк не міг розвіяти смуток. Він усе втратив, усе. Почував себе самотнім і покинутим, мов той собака без господаря. Уявилися очі Сьюзі, що втупилася в нього. "Замовкни, Пітере!"— це мовби вона дала йому ляпаса. Пітер відчував силу в м'язах і плив дуже швидко, хоча тіло було водночас розм'якле й кволе. Із соромом стримував жагуче бажання заплакати, та раптом гнівно подумав: "Навіщо ж мені клопотатися про В'єтнам і війну? Що з того, коли б я сів до в'язниці? Хто я такий перед лицем Сполучених Штатів і тих, хто ними керує? Сердешне цуценя, згоди якого не запитують і топлять у річці. Я втратив її, вона ненавидить мене". Від цих думок голова його мовби розвалилася навпіл, пронизував нестерпний біль, Пітеру здавалося, що він ціпеніє. Зібравши зусилля, він озирнувся. На березі стояли Майкл і Сьюзі, поряд з ними Севілла. Усі махали йому. Поява Севілли принесла йому полегшення. Молодик швидко поплив до берега. Збігали секунди. Хтось схопив його за руку, відтак за шию. Це – Сьюзі. Дівчина виринула з води, обличчям її котилися срібні краплини. Випроставшись на хвилі за двадцять метрів од берега, Пітер насилу махав своїми довгими ногами. Він тримав дівчину за руку, пильно роздивляючи її обличчя.

– Севілла розшукує нас, – мовила Сьюзі. – Він каже, що знайшов рішення. Хоче, щоб ми допомогли йому виготовити одне причандалля.

Сьюзі дивилася на нього лагідно і по-материнському усміхалася. Юнак пригорнувся до дівчини білявою головою й зажмурив очі,

* * *

Причандалля, що його вигадав професор Севілла, мало поділити навпіл круглий басейн, в якому жили Фа й Бессі. Севілла вирішив зробити його з дерева, щоб воно було міцне, залишити в ньому чималий отвір для воріт, що мали зачинятися за допомогою коловорота – мов заслона опускатися вниз. Товсті дерев'яні слупи, які правили за арматуру перегородки, замуровувалися в бетон, а сама перегородка з тридцятип'ятиміліметрової шалівки пригвинчувалася й прибивалася цвяхами до слупів. Оскільки й мови не могло бути, щоб на час будівництва перегородки випускати воду з басейну, Пітер надів скафандр і заходився працювати під водою. То була добра нагода для Фа погратися. Найбільше йому подобалося підпливати до Пітера й штовхати головою його в спину, від чого той втрачав рівновагу й падав на дно. Іноді Фа, завваживши, що Пітер пригвинчує шалівки, писком хапав його за руку, в котрій той затис ключа, й тримав її, відтак вдавав, що відпускає його, але як тільки Пітер намагався заворушитися, дельфін знову полонив його. Отак погравшись хвилин десять, Фа відпливав до Бессі й весело пересвистувався з нею. Бессі не брала участі в цих витівках, але віддалік розважливо стежила за грою Фа з юнаком.

– Її поведінка, – зауважила Сьюзі, – нагадує поведінку матері, яка гордо й поблажливо милується пустощами свого синочка.

Після цілого дня цих надокучливих жартів у воду опустили сітку. Боб і Майкл натягували її в такий спосіб, щоб відгородити Фа від Пітера. Дельфін відразу вступив у гру, всіляко прагнучи здолати перепону – прослизнути попід сіткою, незважаючи на грузила, що відтягували її вниз, або ж перестрибнути її. Напевне, він був би переможцем, коли б Бессі, лише вгледівши сітку, не втекла в інший край басейну, настирливо кидаючи тужливі оклики, й Фа негайно подався за нею, щоб утішити її. Здавалося, Бессі заціпеніла на місці, лише відкидала голову ліворуч та праворуч і злегка ворушила хвостом, видаючи пронизливий свист. Безперечно, сітка нагадувала їй про те, як її впіймали в морі. Ловля ця, очевидно, була надзвичайно тяжкою. Вона й спричинила невиправдану боязкість дельфінки в стосунках з людьми.

Коли поставили перегородку в басейні, приладнали ворота в пази, але не опускали їх униз. Коловорот підтримував їх угорі. Севілла знав, що дельфін не дуже охоче піде через вузький прохід – непокоїтиме згадка про мимовільне ув'язнення між двох скель або ж про невдалу битву в обмеженому просторі. Він врахував усе це й вирішив лишити великий отвір для воріт. Професор потурбувався також, аби з обох боків оббили перегородку й ворота скловатою, яку притримувала пластикова обгортка, прикріплена до дерева. Він передбачив, що Фа намагатиметься пробити перегородку ударами голови або ж, достоту кажучи, підборіддям. Севілла сконструював дуже міцну перегородку, аби вона могла витримати немилосердні таранні удари дельфіна. Адже одним таким ударом дельфін забиває акулу. Однак професор прагнув не допустити того, щоб Фа в гніві забився. Отож перегородка височіла на два метри над водою, й Фа не міг її перестрибнути, а пластикова обгортка на верхній частині перегородки все товщала й товщала. Севілла вважав, що Фа вдарятиметься без ризику об надбудову, втративши надію бути на другому боці басейну.

Однак Севілла недооцінив довіру Фа. Менш як за годину після встановлення перегородки дельфін пройшов через отвір, дбайливо приготовлений для нього, зробив коло в другій половині басейну й повернувся до Бессі. Вони неспокійно пересвистувалися, наче вона відмовлялася на його прохання пливти вслід за ним і цим прогнівила його. Дельфін знову проплив через отвір і, обернувшись, покликав Бессі, та однаково вона не відважувалася. Здавалося, він розсердився на дельфінку й кружляв у своїй половині басейну, не повертаючись до неї. Така поведінка Фа збентежила Бессі, й вона стала жалібно стогнати. Але навіть і тепер не могла перебороти свій страх.

Оскільки сердитий настрій у Фа не розвіювався, Севілла вирішив скористатися з цього й негайно розпочати експеримент. Він подав знак Майклові, той увімкнув коловорот, і ворота беззвучно опустилися вниз, зачинивши отвір: Фа й Бессі було розлучено. Севілла подивився на годинника й голосно сказав: "Чотирнадцять годин шістнадцять хвилин". Відтак заговорив знову з деякою урочистістю: "12 червня 1970 року, чотирнадцять годин шістнадцять хвилин". Подивився на своїх працівників: ті стояли в різних місцях над басейном, зосереджені й мовчазні.

Фа не завважив, як опустилися ворота. Нижня частина воріт уже занурилася у воду, тому не чути було хлюпання, і лише тоді, коли ворота досягли дна, пролунав м'який удар у супроводі легкого скреготу. Фа обернувся й побачив, що в отворі, через який він пропливав, опущено стінку, яка нічим не відрізняється від решти перегородки. Він сторопів, похитуючи головою, аби краще роздивитися, потім поволі наблизився до воріт і став методично знизу вгору оглядати їх.