Тварина, обдарована розумом - Сторінка 30

– Безглузда розмова, звичайні дурниці. Коли твоя ласка, допоможи мені, люба. В старому "бюїку" на нас чекає сюрприз.

Вони зійшли звивистою стежкою до гаража, збудованого з колод. Відчинили дверцята багажника.

– Ну, що скажеш? У тебе вистачить сили допомогти мені донести ці два мішки й моторчик до бухточки? Біля будинку трішки спочинемо, я переодягнуся.

Хоч було 23 грудня, стояла чудова тепла погода. Доки Севілла переодягався, Арлетта, зіпершись на парапет, стояла на сонці, босоніж, у бікіні, мала струнку й високу поставу, з чітко окресленими круглими стегнами. Дивилася на нього й усміхалася.

– Якщо ти вже відпочила, – озвався Севілла, – то ми можемо віднести це до бухточки.

– Зараз? – розчаровано запитала Арлетта. – Ти, хочеш змонтувати його й опустити на воду зараз. Ante, de la siesta, senor?[29]

Арлетта глянула на нього: під очима мішки, обличчя змарніле, губи зціплені.

– Так. Я хочу негайно випробувати цю штуку. Ти допоможеш мені знести її вниз, відтак підеш до будинку, принесеш звідти обід і светри.

Коли Арлетта повернулася до бухточки, Севілла вже докінчував монтувати гумового човна.

– Все пристає чудово, – процідив він крізь зуби невиразним глумливим. тоном. – Найвищий ступінь досконалості. Мусиш нидіти над кожним швом. Усюди хитрість і головоломка. Ми, безперечно, індустріально найрозвиненіша, найтехнічніша, найбагатша, наймогутніша, найдоброчесніша країна.

Арлетта і дивувалась, і непокоїлась, однак дивилась на нього і мовчала. Вона не пам'ятає, щоб він колись говорив таким прикрим тоном.

Спуск на воду відбувся без труднощів. Море було спокійне. Севілла поклав руку на ручку стерна, піддав газу, й моторчик пронизливо заторохтів.

– Я нічого не чую, – сказала Арлетта.

– Наближся вухом до мене. Ближче, ближче. – Правицею Севілла крутнув ручку газу, й мотор залився оглушливим завиванням. – А тепер, – сказав він засміявшись, – я можу тобі все розповісти.

Розмовляючи, він дивився, як віддалявся будиночок. Зараз те гніздечко скидалося на білу пляму на скелі, здавалося маревом, чайкою, що, приникнувши до каменя, ось-ось злетить. Піна й яскраве мерехтіння поверхні особливо підкреслювали темно-голубий колір води. Човен стрибав з хвилі на хвилю, щоразу ховаючись в западинах. Коли Севілла взяв курс на острівець, за дві чи три милі від берега, човен опинився бортом до хвиль, його почало гойдати й зносити сильною течією.

– Погроза зрозуміла. Якщо не погоджуся, вони виженуть мене й посадять на моє місце Лоренсена.

– Лоренсена? – Арлетта широко відкрила очі. – Лоренсена? Отого тонкого та високого білявчика, що його я бачила на останньому конгресі. О, пригадую, він мене тоді дуже вразив. Справжнісінька помпезна свічка.

Севілла засміявся.

– Ні, ні, ти плутаєш його з Хагаменом. Лоренсен маленький, кремезний і лисий. Він багато досяг у вивченні свистів.

– Генрі, як вони можуть тебе розлучити з Фа? Це неможливо.

Острівець увесь був укритий стрімчаками й скелями, на які море накочувало хвилі й кипіло. Севілла напіввипростався.

– Як тільки опинюся під вітром, негайно наближуся. Хотів би дізнатися, чи справді ця дика скеля недоступна.

Севілла обплив навколо острівця, так і не знайшовши ні щілини, ні проходу. Зробив ще одне коло. Кругла скеля, здавалося, з великою швидкістю помчала на нього. Севілла сповільнив ходу, натиснув на стерно і, майже доторкаючись до скелі, обминув її. Та праворуч з'явилася інша. Обминув і цю. Нараз побачив, що вода попереду спокійна, чиста й неглибока. Гвинт різко сіпнувся. Севілла вимкнув підвісний мотор, зняв його, вставив весла в кочети й став обережно веслувати. Під велетенським стрімчаком з'явився невеличкий пляж на кілька квадратних метрів. Севілла витяг човна на пісок.

– Чудово! – вигукнула Арлетта. Їй здавалося, що за нею стулилися скелі, – бухточка була маленька, але приваблива – трохи води, трохи дрібненького пісочку, який ледь-ледь освічувало полудневе сонце. Велетенські круглі скелі здіймалися вгору на п'ятнадцять метрів, скидаючись на велетенських захисників.

– Ти ж голодний, хочеш їсти?

– Ні, ні. Я хочу… – Скинув Севілла пуловер і шорти, пірнув у воду й, обернувшись, стежив, як Арлетта скидала купальник і обережно забродила у воду – від цього навіть вода ставала жіночною. То завжди була чудова мить, коли вона скидала одяг і лягала в ліжко. А тут ще синя вода, білі скелі, сонце й зойки чайок.

– А ти не боїшся акул? – скривилася вона. Севілла похитав головою.

– Їх ніколи не буває там, де дно встелене дрібним піском. Пісок забивається їм у зябра.

Подружжя лежало під скелею. Севіллі здавалося, що сонце пило його – таким чудовим був перехід від прохолоди до пекучої сухості піску. Чому не можна жити лише тілесним життям, не турбуючись про своє ремесло, без; оцієї божевільної метушні?

Севіллі дуже приємно, він відчував кожен свій м'яз. Приклав руку до чола, повернув голову, подивився на: Арлетту й уперше усміхнувся їй.

Так, зіпершись спинами на шерехувату скелю, підігнувши під себе ноги, вони сиділи пліч-о-пліч і жадібно, мов зморені тваринки, їли бутерброди. Морський приплив збільшився, і невеличка непіниста хвиля, якось лагідно й ніби граючись, лизала їм босі ноги. Хвиля відхлинала, цмокаючи, а десь там, між двома стрімчаками, глухо хлюпала, наче хтось розкорковував пляшки. Маленький рожевий краб підповз до Севіллиної ноги. Севілла заворушив пальцями, краб наїжачився, виставив уперед клешні й застиг на місці, мов той боксерик. Арлетта розсміялася.

– Глянь-бо, який хоробрий! Він готовий битися з тобою.

– Цей краб, – сказав Севілла, – мій сучасник. Я народився трохи раніше, вмру трохи пізніше. І все. Мені, не дуже весело, коли я думаю про мільярди крабів і мільярди людей, що жили до нас.

Арлетта притулилася щокою до його щоки.

– Робімо так, як цей милий крабик, – мовила вона, – не думаймо про це.

– Хотів би, – озвався Севілла, – та в голові моїй щось таке коїться: як тільки я почуваю себе щасливим, починаю думати про смерть. Починаю остерігатися свого щастя. Треба б мати серце первісної людини, щоб жити в наш час, не дозволяючи мордувати себе думкою про прийдешнє. Одначе прийдешнє біля нас, та все ж здається, що завше його нам бракує. Коли ти молодий, журишся, що не маєш дружини, ремесла, грошей, незалежності, а в зрілому віці тебе мучить думка про успіх. Коли переступиш за п'ятдесят років, тоді настає найгірше – жах перед старістю. Тебе штовхають уперед роки, що минають із страхітливою швидкістю. Вони зникають один за одним, убогі й тонкі, мов гральні карти. Тобі лишається небагато. Пожив – і кінець з його образливим безсиллям, життєздатністю, що назавше кидає тебе.

– По-моєму, ти дужий, тримаєшся непогано, – перебила Арлетта.

Севілла похитав головою. Зачерпнув пригорщу піску й кинув його на краба.

– Так, – глипнув на неї сумними очима, – я тримаюся добре, однак супротивник мене переможе.

Рожевий краб спішно позадкував і зник під каменем.

– Ти не казав мені, що хочеш купити човна, – промовила Арлетта.

Севілла повернув голову й подивився на. неї поважними темними очима, начебто він не почув її слів.

– Пригадуєш, як ти описувала мені Сі? Адамс – зовсім інший чоловік. Він вишуканий, добре вихований, галантний і навіть людяний. Однак у нього таке саме ремесло, що й у Сі. Ще яке ремесло! Крім усього, він мені докоряв, ніби я виголосив таку фразу: "Якщо буддисти не хочуть більше нас, нам нічого не лишається, як піти геть". Відверто кажучи, зараз я не пам'ятаю, щоб таке казав. Навіть не пам'ятаю, чи міг би я таке подумати. Отож я попросив його уточнити місце й дату, а він не зміг чи не схотів зробити цього. Я здивувався: адже він знає про мене все до найменшої дрібниці. Може мені сказати: "Такого дня, о такій-то годині ви сказали Майклові таке…" Я запитую себе, де, коли й кому я зробив таке зауваження щодв буддійських жерців?

– Чи не мені? – злякано спитала Арлетта.

– Авжеж! – вигукнув Севілла. – Я можу пишатися твоєю пам'яттю. Саме тобі я й говорив ці слова й знаєш де? На терасі будинку. Ти подавала до столу, а я колисався в кріслі-гойдалці й читав "Нью-Йорк тайме".

– Бунгало! – скрикнула Арлетта. – Яка гидота! Це означає…

Вона зблідла, обличчя зморщилося, й дівчина затулила його руками. Севілла поклав праву руку їй на рамено й пригорнув до себе, проте Арлетта гірко заридала.

– Який сором! – мовила вона схлипуючи. – Яка підлість, яка зневага до людей! Це так, ніби вони розглядають нас під лупою, як двох комах. Що ж ти виявив?

– Ти думаєш, – мовив Севілла і подивився на неї іскристими очима, – що я гратиму в собак-шукачів і обнюхуватиму стіни, аби там розшукати мерзенні пристосування цих cobardes[30]? Подам у відставку. Я ніколи не вибачу їм цієї зневаги. Мені вже набридло це вистежування, наглядання, анатомічні розтини. Вони не забаряться лічити, скільки разів я буваю у вбиральні, аби дізнатися, чи не розладнався у мене шлунок і чи це розладження не вплине на мою лояльність до Сполучених Штатів Америки. Яке неймовірне становище. Адже я став дослідником саме тому, що хотів утекти з джунглів, в яких ми живемо. Прагнув, аби мене залишили в спокої з політикою і політиканами. На мій погляд, єдина чиста річ – це безкорисливий пошук істини. І ось саме через мої досліди кидають мене в самісінький вир цієї гидоти, примушують вибирати таку політику, а не іншу, погрожують моїй кар'єрі й навіть репутації, якщо я не буду беззастережно вірний урядові й його меті. Меті, якої я зовсім не знаю. А хто її знає? Після того, як від нас пішов Майкл, я став читати газети й не знаходжу в них нічого, крім відвертої брехні. Всі ці людці лише й теревенять про мир, а самі щоденно воюють у В'єтнамі. Хто знає, як президент збирається врешті-решт поводитися з Китаєм. Хто може сказати правду! А навіщо мені втручатися в ці інтриги? Я не фахівець з міжнародних питань, а зоолог. Чому я повинен за будь-яку ціну втручатися в справу, в якій зовсім не компетентний?

Севілла схопився на ноги, забрів у воду й пірнув, одразу ж випірнув і обернувся до Арлетти. Вона ласкаво усміхалася йому.

– Ти йдеш сюди?

Вона кивнула головою. Севілла ліг долілиць, простяг руки й став плескати ногами по воді. За якусь мить підвів голову й спитав:

– Я просуваюся вперед?

Арлетта засміялася.

– Ні, ні, любий, ти зовсім не просуваєшся вперед.

– Що ж, – добродушно сказав Севілла, – це доказ тому, що моє плескання ногами по воді не штовхає мене вперед.

Вийшов з води, витяг із задньої кишені шортів гребінця, сів поряд із Арлеттою, й дбайливо зачесався.

– Ти не годна збагнути, яке полегшення відчув я, вирішивши все кинути.