Тварина, обдарована розумом - Сторінка 31

Гірше для слави, ліпше для Лоренсена. О, я не вдаю з себе скромну людину, – повів він далі. – Знаю, то важлива справа – налагодити мовне спілкування людини з твариною. Це велика перемога людини, перемога морального, соціального, філософського й навіть релігійного значення. А для дельфінів чудова нагода піднятися з допомогою мови до людського розуму, – Севілла зіперся плечима до Арлеттиних плечей. – Ти мовчиш?

– Я слухаю тебе, – озвалася Арлетта. – Хочу збагнути, чи правильно зрозуміла твоє рішення.

Севілла звів свої густі брови.

– Ти не погоджуєшся?

– Здається, ні, – відказала вона. – Вірніше, не зовсім погоджуюся..

Севілла подивився на неї, трохи помовчав і заговорив з тим же запалом:

– На мою думку, ніколи не буде злагоди між ученим і державою. Ніколи! їхні точки зору надто різні. Для вченого наука – це пізнання, а для держави – зовсім інше. – Він докинув згодом: – Для держави наука – це сила. Вчений для держави – лише знаряддя, яке вона утримує, аби досягти могутності. Звісно, вона вимагає від цього знаряддя, втримуючи його, повного підпорядкування своїй меті. А вчений хоче почуватися вільно, бо він шукає істину. Та насправді вченого без його відома вербують, закабаляють, полонять. Що ж, я кладу край цій неволі, вистачить! – раптом підвищив тон Севілла.

Якусь мить мовчали. Відтак Арлетта сказала:

– Любий мій, ти дещо забуваєш. Фа належить лабораторії. А полишити лабораторію – це полишити Фа. Цього робити не варто. Адже тепер Фа – особа.

* * *

"27 грудня 1970 року.

Шановний містере Адамс!

Я поміркував над Вашою пропозицією. Згоден працювати за новими умовами: беручи на роботу до себе асистента, віддаватиму його вам для перевірки. Можу також не звільняти його або не згоджуватися на його відставку, доки Ви не дозволите. Одначе я не можу керувати лабораторією, для якої сам не набиратиму персонал.

Чекаючи відповіді, вважаю себе відставником.

Щиро Ваш

Генрі С. Севілла".

Р.S. Вам це пишу на терасі бунгало, на "недоступність" якого Ви нарікали. Очевидно, за кілька тижнів до того, як Ви мені на це натякнули, будинок уже не був "недоступний".

"30 грудня 1970 року.

Шановний містере Севілла!

Пропозиція, про яку Ви повідомили в своєму листі від 27 грудня, цілком нас влаштовує. Беручи до уваги Вашу чудову працю й глибокі емоції до Фа й Бі, містер Лоррімер висловлює побажання, аби Ви залишилися, на чолі проекту "Логос" тоді, коли комісія, заручившись згодою на найвищому рівні, безперечно, вирішить розголосити Ваші праці.

Щиро Ваш Д.К.Адамс".

VІІІ

З щоденника професора Севілли.

Адамс повідомив мене телефоном п'ятнадцятого, а Лоррімер підтвердив листом сімнадцятого, що комісія вирішила ознайомити з результатами моїх досліджень американську й світову громадськість. Того ж дня Адамс приїхав із Вашінгтона на Флориду, щоб поговорити зі мною про заходи безпеки, яких слід вжити в зв'язку з прес-конференцією, що має відбутися двадцятого. Щоб приховати місце розташування нашої лабораторії, вирішено доставити Бі й Фа під посиленою вартою літаком до одного флоридського океанаріуму, який тимчасово орендували для цього. На моє прохання аудиторія прес-конференції не повинна перевершувати сотню журналістів і телекоментаторів, щоб галаслива юрба й гамір не травмували дельфінів. З цих же міркувань журналістів просили уникати проявів бурхливих почуттів, однак насправді цієї умови майже ніхто не дотримувався, хіба що лише спочатку.

Адамс наполягав, щоб під час інтерв'ю Бі й Фа лежали на твердому безводному дні басейну, а їх змочували б мокрими простирадлами або просто кропили водою. Я відкинув цю пропозицію, бо вважаю, що дельфіни повинні перебувати в природних умовах.

З свого боку, я запропонував тримати їх у звичайному для них середовищі, лише наповнити вщерть басейн водою, щоб дельфіни, відповідаючи на запитання, могли класти голови на бортик.

Коли розпочалася прес-конференція, жоден журналіст не мав ніякого уявлення, про що йтиме мова, – настільки все було оповите таємністю. Я ввійшов до зали разом із працівниками лабораторії, користуючись, як і всі, спеціальними перепустками. Ми сіли на першу лаву амфітеатру, ніби збиралися дивитися звичайну виставу з акробатичними номерами у виконанні дельфінів. Обидві таємні служби були добре представлені тут своїми агентами, й Арлетта крадькома показала мені містера Сі, що скромно сидів у п'ятому ряду; він був саме такий, як вона мені його описала: кругловидий, рум'яний, енергійний, з холодними очима. Неподалік від нього я помітив "величаву, як природа, але не настільки природну" місіс Грейсу Фергюсон, котра, як тільки я глянув на неї, підвела правицю й, розігнувши пальці, замахала ними, начебто грала на піаніно. Я подумав, що її чоловік, крім усього, був власником газети, й місіс зуміла захопити місце якогось бідолахи, запрошеного сюди. Вона вдяглася так, як, на її думку, мала б одягтися журналістка, – в білу гофровану спідницю й білу блузку без рукавів. Не знаю чому, але найпростіші речі, що їх носила вона, здавалися дорогоцінними. Ще до того, як Лоррімер надав мені слово, вона встигла передати мені складену вчетверо цидулку такого змісту:

"Дорогий Генрі, я так рада за Вас. Грейса".

Присутність самого Лоррімера й той факт, що він коротким виступом відкрив прес-конференцію, засвідчили, що державне агентство мало намір скористати з дослідів, які воно фінансувало. Розуміючи, наскільки журналістів заінтригує новина, яку їм обіцяли й про яку вони нічогісінько не відали, – інакше вона не була б сенсаційною, – він вдався до гри: ще раз наголосив на її значимості, але в чому річ розповів лише наприкінці свого виступу, не вдаючись до деталей. Зробив він це досить спритно. Спершу представив дельфінів, моїх працівників і мене самого. Підкреслив, що прес-конференція розрахована тільки на годину, бо професор Севілла побоюється, аби юрба, блискавки фотографів і сяйво телевізійних юпітерів не стомили дельфінів. Нарешті він заявив, що для журналістів випала велика честь брати участь у такій важливій прес-конференції, бо 20 лютого 1971 року, напевне, залишиться в історії Сполучених Штатів і планети в цілому таким пам'ятним днем, як дні, що відзначені вибухом першої атомної бомби в Аламогардо й першим польотом людини в космос.

Однак, додав він, професор Севілла і його працівники не винайшли ніякої нової зброї, не відкрили нову речовину, ані нових сполук речовин. Принаймні їхній успіх не такий видовищний, як атомне чи космічне досягнення. Проте коли б вдалося застосувати до інших дельфінів результати, яких домігся професор Севілла з Бі й Фа, то людина за найкоротший час стала б повним володарем не тільки поверхні морів, а й їхніх глибин, бо це панування стає все необхіднішим для захисту свободи й демократії.

Наприкінці Лоррімер сказав, що надає мені слово, й попросив мене викласти історію мого сенсаційного експерименту, оскільки мені випала честь уперше розв'язати "проблему спілкування людини з твариною за допомогою розмовної мови".

Лоррімер виголосив цю фразу швидко і сів так різко, що всі здивувалися і, отетерівши, перепитували: "Що? Що він сказав? Що за дивина?" Журналісти ошелешено перезиралися між собою.

Як тільки Лоррімер сів, я підвівся, ставши спиною до басейну, де пустували Бі й Фа, ні на мить не віддаляючись бодай на метр одне від одного. Для журналістів я не був невідомою особою, оскільки мені доводилось читати кілька лекцій, про які повідомляла преса. Але я не був таким видатним дельфінознавцем, як доктор Ліллі, котрий опублікував 1961 року відомий бестселлер. Нагадую, тоді люди поспішно дійшли висновку з цієї публікації, що доктор Ліллі розмовляє англійською мовою зі своїми дельфінами. Насправді автор нічого не писав про це, лише твердив, що таке можливе. Його книга, написана жваво й гоноровито, з численними фотографіями дельфінів, самого доктора Ліллі та його дружини (вельми чарівної), мала гідний успіх. Дехто з дельфінознавців (до них я не належав) ста-пився до неї з недовірою, бо вважав, що вона принесла докторові Ліллі велику популярність, праці якого не давали йому на це права.

Очевидно, дехто з журналістів заздалегідь таємно поцікавився моєю біографією, однак були й такі, що не забажали зробити це, й коли я підвівся, один тридцятирічний рудий і гладкий тип майже вголос спитав свого сусіда: "Хто цей дивак Семілла?"

Доки я розповідав історію нашого експерименту й про досягнуті нами результати, бачив, як на обличчях слухачів з'являвся подив. Він досяг своєї вершини тоді, коли я сказав, що Фа вміє читати. Здійнявся такий галас, що я не чув власного голосу. На мене посипалися з усіх боків вигуки й запитання, кожне з яких супроводжувалося сміхом: "Як він перегортає сторінки?" Я відповів: "Він міг би перегортати їх бічними плавниками, бо орудує ними дуже спритно, але задля правди скажу, що він гортає їх язиком". – (Сміх і вигуки).

Відтак повів я далі свою розповідь і зробив її якомога коротшою, бо мучила нетерплячка, як Фа поводитиметься перед багатолюдною аудиторією. Та дарма я хвилювався. У дельфіна такий звивистий рот, що завжди, коли він відкриває його, здається, що сміється. А Фа справді часто відкриває рот. Фа – типовий пустун. Веселий, говіркий, хвальковитий, агресивний, йому сподобалося виступати в такій виставі. Він тішився, коли його відповіді викликали сміх, і щоразу, коли йому плескали в долоні, з задоволенням виплигував з води.

Щодо запитань, що їх йому ставили, то вони були такі, на які й сподівалися: кілька серйозних, а решта зійшла на комізм. Всі прес-конференції схожі між собою: це – жахлива мішанина, найкраще тут стоїть поряд з найгіршим. Очевидно, журналісти не вміють відрізнити Першого дельфіна, що розмовляє людською мовою, від "кінозірки", яка-прославила себе перипетіями приватного життя. Правда, Фа мимохіть посприяв цій плутанині своїми влучними відповідями й грайливим мисленням.

Зауважую також, що Бі мене приємно здивувала на цій прес-конференції. В її поведінці й сліду не лишилося від колишньої полохливості, що так заважала зближенню з нею. Півроку тому, коли вона, можливо, за наполяганням свого чоловіка, заговорила, ця полохливість почала зникати. Як тільки дельфінка зважилася на цей крок, стала змагатися з Фа й доклала стільки зусиль, що незабаром випередила його в мові й вимові.