Тварина, обдарована розумом - Сторінка 33

Кажете, людина добра. Але трапляється, коли вона вас ловить і вбиває.

Бі. Ми знаємо, що вона нас убиває, щоб доставити на землю. Ось чому ми не гніваємося на неї.

Ж. Фа, ви, здається, здивувалися з того, що людина вмирає?

Фа. Я не знав цього. Це мене дуже смутить.

Ж. Нас також. (Сміх).

Фа. Чому вони сміються, На?

Проф. Севілла. Щоб забути про це.

Фа. На, ти теж помреш?

Проф. Севілла. Так.

Фа (вражено дивиться на нього). Це мене дуже смутить.

(Погляд Фа вразив аудиторію, й тут запала виняткова тиша, така невластива прес-конференціям).

Ж. Бі, я хотів би поставити вам одне запитання: якщо дельфіни, осідаючи на землі, думають піти до раю, чому тоді не всі дельфіни йдуть помирати на землю?

Бі. Треба мати сміливість, щоб умерти. Ми любимо плавати, ловити рибу, гратися й кохатися.

Ж. Ви дуже прихильні до Фа, правда?

Бі. Так.

Ж. Що було б, коли б його відібрали в вас?

Бі (схвильовано). Хіба мають забрати в мене Фа?

Проф. Севілла (підвівшись). Прошу вас, не ставте подібних запитань!

Ж. Бі, я не сказав, що хтось має відібрати його у вас, я запитав, що було б, якби вас розлучили з ним.

Бі. Я вмерла б.

Ж. Як?

Проф. Севілла. Не ставте таких запитань!

Бі. Я перестала б їсти.

Проф. Севілла (наполегливо). Бі, ніхто в тебе не забере Фа. Ніколи! Це я, Па, кажу тобі!

Бі. Правда, На?

Проф. Севілла. Правда. (До аудиторії). Хотів би пояснити, чому я втрутився. В дельфінів підвищена вразливість і уява. До того ж вони не так виразно, як ми, відрізняють дійсне від можливого. Сприйняти можливе означає для них пережити його. Ось чому треба бути обережним. Ви можете ставити запитання, що, на ваш погляд, не образливі, а насправді вони можуть стати дошкульними.

Ж. Я дуже засмучений, бо не хотів уразити Бі.

Ж. Я поставлю вам запитання, яке, напевно, не образить вас. Фа, у французів є прислів'я: щасливий, як риба в воді. Що ви думаєте про це?

Фа. Я не риба. Я належу до родини китових. Скільки разів треба це повторювати? Вам доводилося бачити риб'ячі очі? Вони круглі й тупі. А зараз подивіться на мої. (Фа відхиляє голову й моргає аудиторії. Тривалий сміх).

Ж. Я визнаю, що ваші очі некруглі й нетупі. Але моє запитання полягає не в цьому. Дайте, будь ласка, відповідь на моє запитання: чи ви щасливі у воді?

Фа. Без води моя шкіра швидко висихає, і я не можу довго жити.

Ж. Ви відповіли мені побічно. Я вас запитував, чи ви щасливі у воді. Чи можете відповісти мені?

Проф. Севілла. Прошу вас, не докучайте йому. Дельфін не звик до такого наступу.

Ж. Чому він не хоче відповісти на моє запитання?

Фа. Я хочу, та не розумію вас. Де ж я повинен жити, як не у воді?

Ж. Фа, позаяк ви щодня дивитеся телевізор, я гадаю, що ви не є необізнаною особою в міжнародних справах?

Лоррімер. Панове, як не прикро, але мушу сказати вам, що час, передбачений для прес-конференції, давно минув, ми вже перевитратили десять хвилин. (Протести). Я нагадую вам про те, що сказав спочатку: професор Севілла вважає, що прес-конференція з блискавками фотоапаратів, запитаннями й прожекторами – суворе випробування для його вихованців, і він гадає, що небажано її проводити більш як годину.

Ж. Містере Лоррімер, у мене ще три запитання. Дозвольте поставити їх.

Лоррімер. Що ж, ставте свої три запитання, і вони будуть останні.

Ж. Фа, що ви думаєте про Сполучені Штати Америки?

Фа. Це – найбагатша й намогутніша в світі країна. Вона захищає свободу й демократію. Американський спосіб життя найкращий від усіх інших.

Ж. Що ви думаєте про нашого президента?

Фа. Це добра людина, яка прагне миру.

Ж. Що ви думаєте про В'єтнам?

Фа. Звідти не можна нам іти, бо це означало б заохочення агресії.

Ж. Фа, на випадок війни ви взяли б зброю, щоб боротися на боці Сполучених Штатів?

Лоррімер. Це вже не три, а чотири запитання. З вашого дозволу я сам відповім. Фа не може взяти зброї, бо він не має рук. (Сміх). Панове, дякую за вашу люб'язну увагу й пропоную подякувати професорові Севіллі, його вихованцям Фа та Бі за їхній чудовий виступ. Я справді пишаюся тим, що був тут разом з ним, разом з вами у цей історичний день. (Тривалі оплески).

* * *

Югославський філософ Марко Льєпович на запрошення Каліфорнійського університету перебував у Сполучених Штатах, коли, наче бомба, вибухнула звістка про прес-конференцію, що відбулася 20 лютого. Його вразив химерний стан ейфорії й збудження, що панував тоді в США. У листі до свого приятеля – сараєвського лікаря він описав це так: "З великою гідністю американського народу вживаються, наче на противагу їй, окремі невеликі вади, серед яких я назвав би тенденцію до самовдоволення й здатність почувати себе морально виправданим. Одне й друге особливо зараз виразно видно з преси, радіо, телепередач і приватних розмов. Нині самозахвалювання досягає нечуваного ступеня, якого воно не досягало навіть у дні найвидатніших космічних досягнень. Що ж до "морального виправдання", то воно також набирає найнесподіваніших форм. Коли висловити їх якнайпростіше, то це виглядатиме приблизно так: "Якщо ми, американці, перші навчили дельфінів розмовляти, то тому, що ми цього заслуговуємо".

Безумовно, встановлення мовного зв'язку з твариною – факт знаменний, і американці мають право пишатися. Але в мене викликає тривогу те, що такий швидкий науковий прогрес, або, як вони кажуть, вдаючись до історично-воєнних термінів, це "завоювання нових рубежів", на їхній погляд, дає їм право претендувати на лідерство в світових масштабах. Коли американці говорять про цей "величезний стрибок уперед", то щоразу самовдоволено зазначають, які великі кошти вони вклали (мовляв, тільки вони могли вкласти такі кошти) в дослідження дельфінів за останні десять, років. І ще вони вважають, що успіх – це подарунок від Всевишнього народові, який його найбільше гідний. Примусивши розмовляти американських дельфінів, таким чином, мовляв, небо благословило Сполучені Штати й затвердило їх у тій світовій місії, котра, на їхню думку, їм судилася.

Так міркують в інтелектуальних колах, але з прикрістю й навіть з огидою мушу сказати, що на нижчому рівні цей сенсаційний науковий поворот у історії світу відразу витлумачили, як могутність і можливі перемоги над іншими країнами. Шофер таксі, що вчора віз мене до університету, мовив: "Тепер, коли наші дельфіни розмовляють, я б'юся об заклад з вами на десять доларів, що жоден з отих клятих російських підводних човнів не наважиться наблизитися до наших берегів, щоб закидати нас своїми мерзенними ракетами". Я спитав його, чи думає він, що справді радянські люди можуть на них напасти. Шофер відповів: "Авжеж! І росіяни, й китайці, й в'єтнамці, й французи, й уся ця мерзенна кліка!.." Як подумаєш, що Сполучені Штати мають у своєму атомному арсеналі засоби для знищення не тільки своїх супротивників, а й усю планету – й самих себе також, – дивуєшся з цієї манії переслідування, що охопила американців. Симптом дуже тривожний, позаяк ідея необхідності війни, навіть агресивної, свого часу легко буде нав'язана підготовленому в такий спосіб населенню, лише варто буде подати цю війну як запобігливу проти ворога, що готується завдати руйнівного удару".

Однак справедливо буде додати до зауважень Марка Льєповича, що прес-конференція від 20 лютого викликала в американського народу реакцію, яка виявила набагато симпатичніші риси характеру: велике піднесення, гумор і схильність до зворушення. Наступного ж дня слава Фа – принаймні вона досягла популярності Ліндберга, що її він здобув після першого перельоту через Атлантичний океан, – затопила всю Америку.

Але мало назвати це Популярністю. Либонь, вірніше буде, коли поведемо мову про любов, навіть закоханість: так щиро й одностайно захопилися американці двома дельфінами. Самі лише імена Бі й Фа плекали любов у серцях двохсот мільйонів поважних людей. Наступного після 20 лютого дня дельфінів урочисто назвали в газетах "першими тваринами, обдарованими розумом". Любов до тварин поєднувалася у серцях американців з культом раціонального, внаслідок чого утворилася суміш, майже готова вибухнути. Спостерігачі відчували тоді, як б'ється серце цього великого народу, й розуміли, куди може завести Надлишок його ніжності. Від краю до краю велетенського материка Фа любили, як пустуна, милувалися ним, як диво-дитиною, й звеличували, мов національного героя.

Бейсбольна команда, що досі називалася "Леви", одразу ж відмовилася від своєї назви й переохрестилася на "Дельфінів". Щодня виникали все нові й нові "Фа-Фан-клуби", особливо серед молоді. Багато популярних співаків випускали платівки з дельфіновою музикою, яку насвистували. Одна пісенька, що викликала захоплення, мала тільки такі слова "І love you, Ві"[34]. Вони безперестану повторювалися різними тонами, а паузи заповнювалися-то млосними, то жагучими свистами. В Міннесоті з'явився новий танець "дельфін-ролл". Танцюристи закладали руки за спини, на знак відсутності цих кінцівок у дельфінів, притискувалися один до одного й, погойдуючись, гарцювали на місці. За три тижні танець полонив Сполучені Штати, Латинську Америку й Західну Європу.

На противагу "Фа-Фан-клубам", виникали жіночі "Бі-клуби", що набули популярності серед дівчаток віком чотирнадцяти-п'ятнадцяти років, зокрема серед учениць ліцеїв. В основі цих клубів було прагнення дівчаток уподібнити себе до Бі, й інколи їхні статути ґрунтувалися на такому культі Фа, що психологи затурбувалися й стали таємно проводити обстеження. Вони відкрили, що на деяких розвагах, своєрідних таїнствах, які проводилися вночі в приватних басейнах для купання, підлітки плавали голі, сидячи на гумових дельфінах, і співали негритянських релігійних пісень, у яких ім'я бога замінювали іменем Фа. Жаргон дівчаток-підлітків теж змінився. Про юнака дівчата казали: "О dear, he's a Fa" або навпаки: "He's a dreadful anti-Fa"[35], залежно від того, подобався він їм чи ні. Дослідники відзначили, що, на їхню думку, емблема "Бі-клубів" – дельфін, зображений вертикально, – насправді фалічний символ.

Не забарилася й торгівля скористатися з цієї незвичайної популярності. За кілька тижнів було продано близько двадцяти мільйонів платівок із записами найкарколомніших фрагментів прес-конференції від 20 лютого. Одна фірма безалкогольних напоїв створила "Dolphin's drink"[36] і галасливо розрекламувала його тонізуючий уплив на нерви й м'язи.