Тварина, обдарована розумом - Сторінка 48

Прогноз був не менш песимістичний: позаяк хворих виявилося дуже багато, то можна було зробити пересадку здорового кісткового мозку лише небагатьом людям; переважна більшість хворих залишалася приреченою на муки, які могли тривати цілі тижні, місяці або й роки.

Бедфордова стаття вразила ще й тим, що вона була написана без гучних фраз і не претендувала на сенсаційність. Хоча вона одержала чималий відгук за рубежем, однак ніякого впливу не зробила на громадську думку в США. За тиждень після її появи черговий опит інституту Геллапа показав, що кількість осіб, які вірили, що Китай винен у знищенні "Літл Рока", зросла із сімдесяти двох відсотків до сімдесяти восьми. Щодо прихильників негайної атомної відплати, то їх число водночас зросло на десять відсотків. Коментуючи згадані цифри, югославський філософ Марко Льєпович писав: "Газети, плакати, радіо, телебачення – це така сила войовничої пропаганди, яка цілком приглушує півдесятка пацифістичних статей, не залишаючи від них жодного сліду. Свобода друку зберігається, однак вона лишається недійовою. В країні, де всі засоби інформації належать грошам, кволий голос правди швидко глушиться могутнім хором брехні й облудності".

За кордоном, навпаки, стаття Джеймса Бедфорда підсилила скептицизм щодо вини Китаю. Велика японська газета "Асахі", вельми обережно жонглюючи між американською та китайською версіями (цей нейтралітет розгнівав американських дипломатів у Токіо, бо він, по суті, поставив під сумнів офіційну концепцію їхньої країни), оплакувала гіркими сльозами радіоактивне зараження азіатського міста й висловилася за негайне скликання конференції країн Атомного Клубу.

Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй скаржився, що не може скликати Раду Безпеки для обговорення цієї справи, бо народний Китай не представлений в ООН, він не зможе навіть боронитися. Але він підтримав ідею широкого обміну думками між великими державами; а за кілька годин таку ж думку висловив і папа римський.

О другій половині дня 8 січня державний департамент категоричним тоном заявив, що ніякої атомної зброї не було на борту "Літл Рока" або ж будь-якого іншого корабля з VII флоту. Отже, нещасний випадок був неможливий. До речі, державний департамент повторив без будь-яких змін свої звинувачення проти Китаю й нагадав, що ультиматум Сполучених Штатів комуністичному Китаю закінчується ополудні в понеділок, 13 січня. Той факт, що в комюніке з'явилося слово "ультиматум", занепокоїв усі міністерства, бо це слово не виголошував президент Олберт Монро Сміт у промові по телебаченню 5 січня.

Різке вашінгтонське комюніке тільки збільшило сумнів, що обурював світову громадськість. Французька газета "Монд" у номері від 10 січня пролила яскраве світло на речі, що, либонь, таки вразило б американців, коли б вони надавали значення інформації або ж громадській думці, яку висловлювала європейська преса. Проте газети США цитували тільки американські часописи або, в крайньому разі, британські.

Стаття, видрукувана в "Монді", серйозно ґрунтувалася на одному історичному прецеденті. Вона була написана майстерно, в урівноваженому стилі, який збуджував у читачів приємне почуття особистої зверхності. Передусім вона цілком доречно нагадала, що не вперше в історії Сполучених Штатів зникнення американського військового корабля спонукало Білий дім ставити ультиматум: 15 лютого 1898 року американський броненосець "Мейн", закотвичений у гаванському порту, вибухнув і потопився разом з усім екіпажем. Уряд Сполучених Штатів негайно звинуватив Іспанію, буцімто вона вчинила цей злочин, відкинув геть її безнадійні заперечення, оголосивши їй війну, захопив Кубу. Принаймні можна сказати, що Іспанія анітрохи не була зацікавлена в цьому злочині. Багато років вона вела тяжку війну проти кубинських повстанців, цілком розорилася, перебувала на грані поразки й найбільше боялася втручання американців.

Вибух на "Мейні", як і знищення "Літл Рока", писала далі "Монд", у історії, без сумніву, залишаться таємницею, яку ніколи не розгадати. Адже цілком очевидно, що жодна з двох існуючих версій нинішніх подій не має анітрохи здорового глузду. Справді ж, хіба можна припустити, що уряд Сполучених Штатів задумав злочинний план – пожертвувати своїм кораблем, своїми ж моряками – задля того, щоб створити привід для війни з Китаєм? Однак, з іншого боку, хто повірить, що Китай, відмовившись від обережності, якої він дотримувався досі в стосунках із США, раптом вдався б до такої безглуздої провокації, потопивши застарілий американський крейсер, що нітрохи не зменшить наступальну міць VII флоту? Подібний захід міг бути доцільним у тому випадку, якби він був спрямований проти таких важливих об'єктів, як атомний авіаносець "Ентерпрайз" або крейсер з установками для запуску ракет "Лонг-Біч". З точки зору стратегії, цей захід мав би глузд лише в тому разі, коли б він став початком загального наступу китайських сухопутних військ на американські позиції в Кореї та Південному В'єтнамі. Нарешті, чи можна уявити бодай на мить, що Китай обрав би для підриву американського крейсера "Літл Рок" такий час, коли вітер, що вже цілу добу дув на північ, мав би неминуче принести атомні опади на його територію, а не на VII флот?

* * *

За кілька годин після другого вашінгтонського комюніке світ з жахом довідався, що Стокгольм став театром серйозної паніки, яку викликало навчання в цивільної оборони. Незважаючи на свій нейтралітет, ні на щасливі обставини, що зберегли їй протягом ста п'ятдесяти років мир у світі, в якому так часто вибухали війни, Швеція з чудовою розсудливістю створила на своїй території цілу мережу протиатомних сховищ. Тут усе передбачено. Наприклад, у Стокгольмі, коли б спалахнула війна, одна частина населення мусила на автомобілях полишити місто й якнайшвидше дістатися до сільської місцевості. Інша частина мусить бігти до підземелля, в яке повітря подається далеко з-за міста. Ще двадцять років тому його збудували в самісінькому центрі міста, витративши на нього чималі кошти. Уряди, що змінювали один одного, всі ці роки дуже ретельно дбали про нього, турбувалися про те, щоб люди, особливо діти, звикли коротати там довгі години в праці або розвагах. Ці сховища, як диво кмітливого передбачення, що кидає виклик загадковому майбутньому, мали врятувати життя під час третьої світової війни восьми мільйонам шведів, навіть коли б триста мільйонів чоловіків загинуло в сплюндрованій Європі.

Що ж скоїлося в Стокгольмі ввечері 8 січня? Під час чергового навчання з цивільної оборони о 20 годині 30 хвилин було наказано негайно йти до сховищ, тобто за п'ять хвилин після того, як шведське радіо й телебачення передали вашінгтонське комюніке, в якому фігурувало слово "ультиматум". Чи то наказ видався справжньою повітряною тривогою, чи тому, що його передали відразу ж після тривожного вашінгтонського комюніке, його сприйняли як початок війни. Так чи інакше, замість того, щоб спокійно підкоритися вказівкам властей, найдисциплінованіший у світі народ раптом став жертвою несамовитого божевілля. То була невиразна, незрозуміла обстановка, коли юрма людей, не відаючи, що сталося, але ще більше бентежачись через цю необізнаність, спостерігає за поведінкою інших людей, уявляє собі найгірше, наслідує їх, і, таким чином, безумство передається від одного гурту до іншого, щораз стаючи ще більш невгамовним.

Як на лихо, коли численні приватні автомобілі, підкоряючись вказівкам, полишали місто, над ним пролетіли шведські реактивні літаки. Пролунали вихлопи, й кільком шоферам здалося, що їхні авто, рухаючись повільно в загальному потоці, стали доброю мішенню для бомбардування. Втративши здоровий глузд, вони кинули автомобілі й почали бігти навмання вулицями, волаючи, що падають бомби. Створився хаотичний затор у вуличному русі, паніка передалася й на інших водіїв. Тоді тисячі людей, здебільшого чоловіки, хлинули до великого стокгольмського протиатомного сховища, куди вже набилося двадцять тисяч осіб, яких воно могло вмістити. Жахливі сцени розігралися тут – топтали жінок, у тісняві гинули діти. Кілька поліцаїв намагалися чомусь зарадити, та їх спіткала лиха доля, одного з них лінчували. Інші, щоб врятуватися, мусили вдатися до зброї. Тоді дали сигнал про закінчення тривоги, але нічого не змінилося. Спокій запанував тільки на світанку, залишивши в серцях шведів глибоке почуття ляку і сорому. Ця безглузда паніка вкоротила сто двадцяти шістьом громадянам життя й дев'ятсот тридцять двох скалічила. За прикрою іронією історії, ці нетяги стали першими жертвами війни, яка ще не спалахнула.

Паніка, що виникла 8 січня у Стокгольмі, справила певне враження на світ, особливо на Сполучені Штати, де громадськість, приспана почуттям великої зверхності, раптом прокинулася, збагнула всю небезпеку. Якщо все давно було приготовлене для спустошливого удару по ворогові, то мережа протиракетної оборони, організована Сполученими Штатами, коли Китай провів випробування першої водневої бомби, навряд чи могла когось заспокоїти. Скільки б коштів не витрачали на цю огорожу, проте вона, за словами експертів, лишалася "тонкою". Вона не могла зупинити всі ворожі ракети. Часопис "Вашінгтон пост" нагадав про експеримент з підводним човном "Наутілус", який під час однієї звичайної операції, що проводилася в Атлантичному океані, наблизився до Бостона на кілька миль, і жоден сонар його не помітив. Човен спритно пройшов на глибині тридцяти метрів услід за вантажним судном, гвинти якого заглушили гул його турбін. Висновок був очевидний: китайські підводні човни можуть зробити те, що й американський "Наутілус", і кількома безпосередніми ударами зруйнувати багато міст.

Не треба себе обдурювати: в разі війни американський уряд і військові штаби зможуть сховатися під багатометровою товщею граніту, бетону й сталі, в грандіозному метрополітені. А скільки сховищ споруджено для американського народу? Жодного. Тільки заможні люди збудували собі в садках або на ранчо родинні протиатомні сховища. А основна маса вбогих людей, що не мають ні землі, ні коштів, приречена на смерть. Раптом американці з жахом відкрили для себе те, що знали вже давно: сила долара необмежена.