Тварина, обдарована розумом - Сторінка 46

Вони швидко й лукаво зайняли свою патріотичну позицію. Сенатор Бертон Мерфі, що досі вважався серед "голубів" найрішучішим і зо два дні тому давав ще інтерв'ю, в якому оплакував нескінченну в'єтнамську війну, дізнався про катастрофу "Літл Рока" о сімнадцятій годині, коли у свого заправника брав бензин. Він стрімголов повернувся додому й зателефонував до Білого дому, щоб запевнити президента Олберта Монро Сміта в своїй беззастережній підтримці.

Наступними днями в конгресі останнє каре "голубів", якому недавні вибори обламали роги, розсипалося остаточно. Дві третини з них врешті перейшли до табору "яструбів". Зробили вони це з радістю, яка довела, наскільки вони були щасливі, що трапився бездоганний патріотичний привід, аби цілком свідомо переглянути свої погляди, які завдавали їм одних неприємностей. Остання третина замовкла. Вона не була впевнена, що Китай завинив у справі "Літл Рока", і не наважувалася це сказати. Але й не погоджувалася "бігти за зграєю мисливських собак і полювати з ними".

Якщо сенатор Бертон Мерфі здивував політичні кола своїм негайним перевтіленням, то зайняття нової позиції багатьма іншими, що спішно відбувалося після катастрофи "Літл Рока", нікого особливо не дивувало. Проте ці події привертали до себе увагу, бо їхні герої були надто відомі.

Колишній кандидат на пост президента актор Джім Крунер мав 5 січня о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин виступати по телебаченню з промовою про майбутнє американських жінок. Він оголосив, що через серйозне становище, яке склалося, відмовляється виступати на цю тему, однак усе ж таки бажає звернутися з кількома словами до нації. Коли він виступав, його обличчя показували на весь екран. Погляд серйозний і рішучий, посивілі скроні, обличчя зоране мужніми зморшками досвідченої людини, він мав скромний і заклопотаний вигляд, що примушувало битися серця в сотні мільйонів американок. Крунер висловлювався без зайвих красивостей, що так личило його зовнішності й що на початку передвиборчої кампанії виробив для нього його "мозковий трест". Говорив незвично повільно й навіть із зусиллям, мовби рішуче переборював почуття, яке ледве вгамовував у собі. "Я не знаю, що скаже вам президент завтра, – заявив він. – І, зрозуміло, сьогодні ввечері я не скажу нічого такого, що могло б поставити його в скрутне становище. Знаю добре, що робив би я, бувши на його місці, проте він перебуває за кермом і йому й керувати автомобілем. Я не з тих людей, що сидять на задньому сидінні й звідти подають поради. Це тільки може йому заважати. Обов'язок кожного американця, – провадив він далі поважно, – мій і ваш, згуртуватися перед лицем агресії й довіритися мудрості й енергійності уряду Сполучених Штатів".

Кардинал Мінітмен повинен був того ж дня о двадцять другій годині виголосити казання по радіо "Про євангельський дух у новій історії". Прелат являв собою єдиний випадок у історії своєї країни: він, хоча й ніде не воював, одержав найвищу військову нагороду Сполучених Штатів. Можливо, командування збройних сил вважало, що він сам вартий цілої дивізії. Кілька років тому під час подорожі до Південного В'єтнаму прелат силкувався оживити віру в солдатах, закликаючи їх до "остаточної перемоги над в'єтнамцями". Командування віддячило прелатові за таку відвертість, бо в своїх публічних заявах, особливо на кожному етапі ескалації, Джонсон, Макнамара й Дін Раск говорили тільки про мир. Звісно, генерали розуміли необхідність дипломатії, однак, з іншого боку, вся ця говорильня про "переговори" й нескінченні обіцянки залишити В'єтнам після досягнення миру недобре впливали на "джі-ай".

Трагедія "Літл Рока" приголомшила кардинала, однак він одразу зметикував, що ця подія заднім числом виправдує "тверду лінію", якої він завжди дотримувався в ставленні до атеїстичного комунізму. З властивою йому гарячковістю прелат змінив тему свого казання й у останню хвилину вибрав собі для тлумачення тексти 13, 24 і 25 стихів із 19 глави "Буття". "В ці жалобні дні, – сказав він, – коли підступні вбивці встромили кинджал у спину американській нації, християнам нашої країни слід, як ніколи, вважати себе Христовими посланцями й черпати з святого письма натхнення для своїх діянь". Він послався на вищезгадані стихи "Буття" й могутнім голосом прочитав їх: "…бо великий зойк на жителів його до Господа (прелат з гнівом наголосив на словах "на жителів його")… І пролив Господь на Содом і Гоморру дощем сірку і вогонь, і зруйнував міста сії, всю місцевість сію, і всіх мешканців сих міст, і всі виростання землі".

Зовсім коротко й, не вдаючись до Євангелія, генерал Джордж С. Керрі заявив того ж вечора газеті "Вашінгтон пост": "Після цього залишається тільки їх знекровити".

Пол Омейр Парсон, якого приятелі називали ПОП, а недруги – "Беббіт з Півдня", не заплутувався в нюансах. Він виклав безладно свої думки одному журналістові з Атланти. "Треба було бути великим дурнем, – говорив він образною мовою, що зробила йому популярність у південних штатах, – щоб не передбачити цієї події. Не можна сказати, що я не попереджав державний департамент. Уже багато років я запитую в нього: доки ви ще терпітимете зухвальство Кастро? Хвастощі Насера? Агресію Чарлі[58] в Азії? А зневагу червоного Китаю? Правду кажучи, коли відкинути геть базікання про більш чи менш мирне співіснування, Америка занадто терпляча. Однак вона б мала вже притомитися від того, що підставляє щоку й у відплату одержує копняки під зад за ті долари, які вона розкидає по всьому світу для слаборозвинутих країн. Дідька лисого цим слаборозвинутим! Усі вони лише й мріють про те, щоб при першій нагоді випустити з нас тельбухи. Доказ цьому – "Літл Рок". Що ж, хай це нам буде уроком. Якщо ми не знищимо Китай тепер, то пізніше він знищить нас. Зрозумійте мене правильно: я не маю нічого проти китайців як народу. Якщо вони забажають приїздити до нас, відкрити, тут свої пральні й прати мою брудну білизну, я згоден. Але я не згоден, щоб дозволяти цим макакам вештатися по Азії з водневими бомбами. Повторюю, треба вибирати. Наш світ жорстокий. Виживе лише той, хто сильніше вдарить. Отже, слушний момент; треба звести рахунки з Китаєм. Щодо мене, то я не є кровожерливою людиною, але я не засну спокійно доти, доки наші ракети не перетворять комуністичний Китай на велетенський паркінг".

Як і оголосили напередодні, 6 січня о тринадцятій годині з короткою промовою виступив по телебаченню президент Сміт. Хоча його виступ був викладений вишуканою мовою й скомпонований з найшляхетніших понять, його невиразні висновки взагалі мало відрізнялися од висновків, що їх зробив ПОП. Правда, ПОП і не натякнув на бога, а Олберт Монро Сміт скрупульозно зважив на велику традицію Білого дому: він залучив на свій бік бога, мораль і воїнство господнє до захисту Штатів. До нього в часи кризи жоден президент не нехтував цим і, до речі, не без підстав, бо щоразу бог дозволяв себе завербувати й сумлінно служив: справді, ніхто ніколи не загарбував і не бомбардував північноамериканську територію, ніколи Сполучені Штати в часу свого виникнення не програли жодної війни, що їх вони вели.

Кожному, хто спостерігав за черговою появою Олберта Монро Сміта на телеекрані, ставало ясним, чому він здобув у юрби більше прихильності, ніж Джім Крунер. Хоча він давно посідає різні відповідальні пости, Олберт Монро Сміт зберіг зовнішність, котра мала для його успіху таке саме значення, як і слава його предків: невимушеність, мускуляста шия спортсмена, відверта й чарівна усмішка надавали йому в сорок п'ять років вигляду студента. Водночас цей юнацький вигляд ніби відтінявся поважністю його пильних, глибоко запалих сірих очей. Відомий оглядач Малколм Манстер мовив про нового президента, що "той знайшов спосіб поєднати два види сексуальної привабливості: молодості й зрілості".

Втупившись серйозними очима в телеглядачів, президент вимовляв слова зовсім без жестів, спокійним, приглушеним і навіть солодкуватим голосом, що надало його промові чогось проповідницького. "Америка, – сказав він, – завжди була глибоко мирною країною. Сьогодні вона залишається вірною своїй традиції й не намагається завоювати ніякої території в Азії, ніяких нових багатств, але вона готова з божою допомогою боронити свободу й демократію всюди, де загрожує комуністична агресія. Повторюю, наші збройні сили не шукають ніяких корисливих пожитків ні на морі, ні на суші. Навпаки, вони перебувають в Азії, щоб дозволити поневоленим народам невимушено вибрати для себе майбутнє. Саме в цьому наша місія й наша гордість. (Він зробив паузу, й погляд його спохмурнів). Ви знаєте, що 4 січня 1973 року, – цей день назавше залишиться ганебним, – Сполучені Штати стали об'єктом брутального й заздалегідь задуманого нападу в Тонкінській затоці. Немає ніякого сумніву ні щодо природи снаряда, який підірвав американський крейсер "Літл Рок", ні щодо того, кому він належав. Навіть якщо ним скористалися руки в'єтнамців, його виготовили на китайських атомних заводах. Народний Китай несе повну відповідальність за те, що він перший вдався до тієї жахливої зброї й організував проти Сполучених Штатів агресію, котра якщо, не за своїм обсягом, то принаймні за своєю підступністю, підлістю й жорстокістю, нагадує напад на Пірл-Харбор, вчинений 7 грудня 1941 року. Америка не зможе залишитися байдужою до образи, якої вона зазнала. Звичайно, ми перші плескали б у долоні, якби комуністичний Китай зосередив велетенську енергію для поліпшення умов життя свого населення. Але ми змушені втрутитися, бо він для своїх підривних цілей не вагається вдаватися до жахливої зброї. Якщо Америка терпітиме і негайно не дасть відсічі мерзенній агресії, то незабаром усі проблеми між різними країнами світу розв'язуватимуться за допомогою сили. Тоді ми станемо свідками шантажування великими країнами, що володіють атомною зброєю, малих країн, у яких її не мають. Уряд Сполучених Штатів, усвідомлюючи свою відповідальність за долю американського континенту й вільного світу, сьогодні поставив вимогу перед народним Китаєм – під міжнародним контролем демонтувати його атомні заводи. Йому відведено тиждень для розмірковування. Коли мине цей тиждень і ми отримаємо негативну відповідь або ж взагалі її не отримаємо, Сполучені Штати вживуть усіх необхідних заходів, щоб гарантувати свою безпеку".

* * *

Після виступу президента цілий тиждень Сполучені Штати перебували в якомусь дивному становищі.