Тварина, обдарована розумом - Сторінка 49

- Робер Мерль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Усе купується, навіть життя.

Злива листів, телеграм і несамовитих телефонних дзвінків захлинула Білий дім. "Якщо спалахне третя світова війна, – з прикрістю писав оглядач Малком Майстер, – людина перебуватиме в більшій безпеці на підводному човні під п'ятиметровою крижиною в Арктиці, ніж у ліжку свого будиночка на околиці міста".

Починаючи з 4 січня, ще задовго до того, як поширилися поголоски про стокгольмську паніку, на всій території Сполучених Штатів спалахнула епідемія безпрецедентних самогубств. Тільки 5 січня кількість самогубств зросла на сімдесят п'ять відсотків порівняно з 5 січнем минулого року. 6 січня вона не змінилася, але 7-8 зростала такими тривожними пропорціями, що власті звернулися з проханням до газет не повідомляти про це на своїх сторінках, аби уникнути поганого впливу. В основному газети виконували це прохання, та все ж таки кількість самогубств продовжувала стрімко зростати 9, 10, 11, 12 січня, і тільки за тиждень вона трималася на одному рівні, а відтак почала зменшуватися. "Історик, – писав професор Марко Льєпович, – колись запитуватиме себе, з якого дива стільки освічених, щасливих і ситих американців від остраху втратити життя накладають на себе руки, тоді як сотні мільйонів людей у слаборозвинених країнах постійно терплять жахливі злигодні, недоїдають, але їм і на гадку не спадає стратити себе".

Водночас злочинність, зокрема навмисні вбивства й зґвалтування, досягла рекордних показників у історії Сполучених Штатів. Здебільшого правопорушення чинили люди, які раніше не належали до злочинців. Вони залишали за собою сліди, а інколи самі сідали під арешт і охоче зізнавалися в усьому. Дехто з них пояснював, що він відчув "непереборне бажання" вбивати, й вибирав свою жертву, по суті, навмання. Можливо, найяскравіше світло пролив на мотивування цих злочинів двадцятидвохрічний холостяк Рой Крейтон, що працював продавцем і був чесною людиною. Від понеділка, 6 січня, до четверга, 9 січня, Крейтон, якого вважали статечним і працьовитим молодиком, зґвалтував у наймерзенніший спосіб кількох малолітніх дівчаток віком від дванадцяти до чотирнадцяти років.

Коли його заарештували, він відверто визнав свою провину. Спокійно докинув, що завжди "прагнув чинити подібне" й вирішив "удовольнити своє бажання", коли зрозумів, що незабаром спалахне атомна війна й "всі зазнають однакових знегод, опинившись в одній ямі".

Страх наростав щодня, й гнів, підсилений страхом, іноді прикривався патріотичною машкарою. Починали нишком гомоніти про "п'яту колону" й про роль, яку можуть зіграти китайці, що жили в Америці, з виду дружелюбні, але насправді таємно працювали на комуністів. У різних американських містах розграбовувалися китайські ресторани, а з їхніх працівників глумилися, грубо зневажали. У Вашін-гтоні одного аташе японського посольства, що купував сорочки в якійсь крамниці, назвали "жовтопузим". А оскільки він намагався пояснити юрбі, що він японець, а не китаєць, з нього ще більше стали глумитися й ледь не лінчували.

10 січня об одинадцятій годині вечора з півдесятка "тінедйжерсів" вдерлися на автомобілі до Чайнатауна й, опустивши шибки в кабіні, почали стріляти навмання; вони застрелили чотирьох і поранили десяток осіб. Потім захопили двох молоденьких китаянок, що поверталися з кіно, завезли їх на один порожній склад нью-йоркського порту й тут, помордувавши та зґвалтувавши їх, кинули в крижану воду. Одна з них намагалася доплисти до берега, й вони застрелили її з револьвера. Друга зуміла переховатися аа рятівним човном, доки банда пішла геть.

Газети, радіостанції, телебачення скаженіли. В серйозних журналах підраховували мегатонни, що були потрібні для спустошення Китаю, а один спеціаліст доводив, що їх треба тридцять тисяч. "Ми їх маємо, – закінчував він, – і набагато більше". На вокзалах, поштових філіях, станціях метро й на велетенських панно, що стояли обабіч шосе, почали з'являтися великі плакати, на одному з них були викарбувані прості слова:

"ПАМ'ЯТАЙ "ЛІТЛ РОК"!

На іншому, продовгуватому плакаті, стояло вгорі "пам'ятай", внизу – "Літл Рок", а посередині намальовано море, вкрите уламками й трупами. Вода, освітлена дивним сірчаним світлом, здавалося, кипіла, а на передньому плані, обличчям до глядачів, з виколеними очима, чорним, обсмаленим лицем і роззявленим ротом, що ніби безнадійно благав допомоги, виплигував з води моряк, зіпершися напівобвугленою лівою рукою на літеру "і" з "Літл", а правицею – на "к" з слова "Рок". Його намалювали так рельєфно, що, здавалося, він вистрибував з плаката й вимагав помсти над його вбивцями.

* * *

Вночі з 8 на 9 січня двоє міністрів – закордонних справ і оборони – радилися в Білому домі з президентом Олбертом Монро Смітом до другої години. Коли вони пішли, президент довго сидів нерухомо в фотелі. Він почував себе спустошеним, виснаженим і бездіяльним. Насилу підвівся, згорбився, а ноги були важкі, наче налиті свинцем. Особливо він зморився, душевно занедужав. Сів у свій особистий ліфт, дістався до третього поверху, і йому трохи полегшало, коли в своїй кімнаті переозувся в пантофлі й скинув сіро-антрацитовий піджак та вдяг стару поношену куртку, залатану на ліктях шматками шкіри. Спати йому не хотілося. Він настільки виснажився, що не міг заснути. Прочинив двері до кімнати Вікі й якусь мить прислухався до запашної й теплої темряви. Щось дивне й зворушливе є в ледь чутному диханні людини – цієї складної машини, що працює без найменшого зриву, в цьому заповзятливому безперервному русі, – коли м'язи й нерви самостійно діють навіть уві сні. Сміт тихенько причинив двері й, перетявши коридор, штовхнув двері кімнати Лоллі. Вона спала на бочечку, голівку її злегка освічувало голубе світло нічника, що в узголів'ї з червоного дерева ліжка, між білими мусліновими фіраночками. Хоча їй уже сповнилося дванадцять років, але вона боялася спати вночі без світла. Сміт подивився на неї. Повна щічка, всіяна веснянками, лежала на округлій ручці, лагідні вії опущені вниз, а верхня товста губа відкопилена вгору. Це надавало їй невинного вигляду; вона скидалася на дівчаток з картин Ренуара. Сміт похитав головою і трохи зніяковів, що дозволив собі зворушитися. Важкими кроками пішов уздовж коридора, дістався до овальної зали, засвітив люстру й опустився за письмовим столом у великий шкіряний зелений фотель. Він ніколи так не стомлювався, навіть під час своєї боротьби за президентське крісло, навіть під час передвиборної кампанії Кеннеді. Які хвилини вони провели разом! "З синцями під очима, серйозний і трохи хворобливий з виду, Джон важко падав навпроти мене в крісло пульманівського вагона, який возив його від міста до міста. "Та ну ж бо, Джоне, лягай відпочити", – мовив я йому. А він заперечливо хитав головою, показував рукою на столики, де лежали нотатки до промови, що її мав виголосити наступного дня, й декламував вірші Фроста:

Я маю дотримати слова

Й здолати чимало шляхів перед сном,

Й здолати чимало шляхів перед сном.

Очі його стомлені, усмішка сповнена мужності й доброти. Першого разу слова "перед сном" він вимовляв моторно, а другого – тихим, глибоким, сумовитим голосом. Що ж, ти спиш тепер, Джоне. Вони вбили тебе за три роки, майже день у день. Вони надто злякалися тебе й не могли подарувати тобі життя. Їм треба слухняних президентів, таких, як Чан Кайші, як Кі, як…"

Овальний салон був царством жовтої барви: дамаскський шовк на стінах, великий овальний килим, дві канапи, фотелі в стилі часів Людовика XVI, в усій цій мішурі позолоти картини Сезанна, що висіли на стінах, стираються, вицвітають. Усе це було надто багатим, надто розкішним. Сміт дістав сигару, запалив і став походжати по кімнаті, килим глушив його кроки. Він подивився на годинника. "О цій порі тільки я не сплю, не повинна спати й моя особиста охорона. Тридцять вісім поліцаїв стовбичать у всіх куточках будинку, в парку, біля огорожі. Який чудовий сюжет для літографічної картини. Президент США, оточений поліцією, коротає ніч у роздумах напередодні третьої світової війни, – в нього пересохло горло. – Президенті Всесилля президента! Майже диктаторська влада президента! Так, а цей безперервний, могутній, спритний, підступний тиск з усіх боків, щоб моє колесо потрапило в заздалегідь прокладену колію! А ці держави в державі: Пентагон, державний департамент, фінансистські кола, пов'язані з генералами, всі поліції, – ФБР, ЦРУ, лоббісти, групи натискувачів! Президент-невільник, президент-інструмент, президент-заложник, Гуллівер серед ліліпутів! З виду найсильніший, насправді ж закутий у ланцюги – проста точка, де перетинається безліч різних сил. Моя промова, що я її виголосив 6 січня, була, зрештою, не найкраща, проте, в усякому разі, не найгірша, не така небезпечна. Мені не дали її більше зм'якшити. А за два дні ці негідники, що діють поза моєю спиною, навмисне вжили слово "ультиматум", щоб загострити обстановку. Я зв'язаний путами, мушу робити все, що їм заманеться. Варто тільки їм сфальсифікувати факти якоїсь проблеми, обдурити мене облудною інформацією, як це вони вчинили з Джоном у квітні 1961 року в тій кубинській справі. Ніколи не забуду, як впливові особи, оракули й спеціалісти з ЦРУ, Пентагону, державного департаменту товкмачили йому про безперечний успіх у антикастрівській агресії: "План чудовий, – мовив Лемнітцер, – він мусить увінчатися успіхом". А Даллес: "Це буде набагато легше, ніж у Гватемалі". Біссаль: "Як тільки антикастрісти висадяться на берег, кубинський народ прийме їх у широкі обійми". Але то були інші обійми. На світанку 17 квітня кубинський народ на Плайя-Хірон зустрів їх пострілами з гвинтівок, танками, гарматами й менш як за три доби розгромив їх. Боже мій, невже вони й мені готують таке з "Літл Роком"?"

Сміт зупинився. Попіл на кінці його сигари зігнувся, він ступив крок уперед, обережно потягся рукою до попільнички, але попіл відірвався, впав і розсипався на килимі. Сміт здригнувся, завваживши за якусь мить, що в нього тремтить рука. Він випростався, не слід бачити погані ознаки в усьому. Сів у фотель і на хвильку задрімав, бо праве коліно зовсім ослабилося, наче Сміт падав у безодню. Й він знову здригнувся.

"Коли є щось таке, яке президент не може перебудувати, над чим президент не годен запанувати, то це його власна політична поліція.