У дзеркалі, у загадці - Сторінка 15

Там, угорі, мало що відбувається, не варто й говорити. Але коли сидиш собі ось так, зручно вмостившись, на котрійсь з тих ідіотських планет і зориш униз на Землю, то наче дивишся небесний театр, де б не відбувалося його дійство, на Кріті чи у Клефті.

– "Небесний театр"?

Ангел кивнув:

– Земна куля, Сесіліє. Людське життя на землі є безконечною театральною виставою. Ви приходите й відходите. Довга-довга вервечка…

Сесілія завмерла на краю ліжка, кілька секунд вона навіть не ворушилася.

– Свинство! – крикнула нарешті.

Вона з усієї сили копнула ногою стілець:

– Якщо це правда, то де ж справедливість?

Аріель мав дещо приголомшений вигляд, однак не перестав баламкати ногами:

– Тоді більше не говоритимемо про це.

– Не знаю, чи взагалі мені ще хочеться про що-небудь говорити.

Аріель умить перестав гойдати ногами:

– Ти сердишся, Сесіліє?

– Чого б це?

– Бо я тут.

Вона втупила погляд у підлогу:

– Я тільки не можу погодитися, чому світ не створено трішки інакше.

– Про це ми також уже розмовляли. Певно, уже не раз траплялося тобі намалювати щось дуже гарне, однак малюнок виходив не зовсім такий, яким ти його задумала…

– Це трапляється майже постійно. Тому процес малювання і є такий цікавий. Ніколи точно не вгадаєш, що вийде з-під твоєї руки.

– Отож, ти не владна над своїм витвором.

Сесілія не відповіла, заговорила щойно за якийсь час:

– Якби мені треба було щось намалювати і я знала, що мій малюнок оживе, то не малювала би будь-що. Я б ніколи не відважилася дати життя і тому, що не могло б опиратися отим агресивним кольоровим олівцям.

Ангел стенув плечима:

– Та все ж фігури, які ти намалювала, розуміли б тільки дрібку. Вони б не бачили одні одних в очі.

Сесілія важко зітхнула:

– Усі ці твої загадки починають діяти мені на нерви.

– Вибач. Я не хотів дратувати тебе.

– Хтось сказав: найважливіша проблема – бути чи не бути. Я погоджуюся з ним. Або з нею. Але ж ти казав, що плоть і таке інше не мають ваги у світі душ…

– "Бути чи не бути", – повторив Аріель. – Добре сказано, поміж цими двома поняттями немає нічого.

– Думаю, що на землі ми лише один-єдиний раз. І більше ніколи сюди не повернемося!

– Я знаю, ти дуже хвора, Сесіліє…

Вона перервала:

– Але я не дозволю тобі питатися, що мені болить. Нікому не дозволено говорити про це, навіть ангелам на небі.

– Я хотів тільки сказати, що прийшов сюди, аби розрадити тебе.

Сесілія пирхнула:

– Розрадити!

Аріель знявся з письмового столу і закружляв кімнатою.

– Коли я постарію, – сказала Сесілія, – і помру, то знову стану дитиною. І житиму на небі, як і ви. Ми будемо ніби Одінові ворони. Гм, картина мені подобається…

– Думаєш? – спитав Аріель.

– "Думаєш?", "думаєш?" Це тобі знати!

Ангел завис у повітрі над ліжком, заслонивши собою старовинне намисто з перлів та грецький календар з кошенятами:

– Створений Богом світ людей і небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх.

– Тоді я поговорю з татом або з бабусею.

– Вони також належать до великої містерії Бога, – кивнув ангел.

– А сам ти стрічався з Богом? Маю на увазі, особисто?

– Я у цю мить сиджу віч-на-віч з маленькою частинкою Бога. Те, що я бачив чи що розмовляв з його часточкою, означає, що я бачив і розмовляв з ним самим.

Сесілія задумалася:

– Якщо усі зустрічі з Богом відбуваються саме так, то важко буде стати йому на ногу.

Аріель заговорив знову:

– Пам'ятаєш, що сказав Господь на хресті?

Сесілія кивнула. Останнім часом бабуся багато читала їй із Біблії, але саме ці слова вона забула:

– Скажи!

– Він мовив: "Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?"

Сесілії блисла думка. Раніше вона не замислювалася над цими словами. Бо якщо Ісус – Бог, то Бог розмовляв сам із собою на хресті. Можливо він розмовляв із собою й тоді, коли промовляв до своїх учнів у Гетсиманському саду? Вони навіть не здригнулися, коли його схопили.

– "Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?" – повторила Сесілія.

Аріель підлетів ближче. Він заглянув їй у вічі своїми сапфіровими оченятами і сказав:

– Говори це, Сесіліє! Говори знову й знову. Бо щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з великим творінням Бога.

Вона спробувала позбирати усі свої думки докупи.

– Ти справді нічого більше не знаєш про те що по той бік? – спитала вона.

Ангел похитав лисою голівкою:

– Ми бачимо усе в дзеркалі. Щойно ти зуміла підгледіти в щілинку задзеркалля. Я не можу розчистити для тебе усе дзеркало. Можливо, ти побачила б і більше, але тоді б уже ніколи не побачила себе.

Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.

– Дуже глибока думка, – мовила вона.

– Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров – це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.

– Справді?

– Плоть і кров – не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи свого духу. Тому Бог є часткою вас самих.

Сесілія сплеснула руками:

– Не знаю, що й казати.

– Привітай себе…

– У мене ж не день народження!

Ангел похитав головою:

– Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.

Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:

– Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.

– Тільки оце ще! – вигукнув він.

Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:

– Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…

І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.

– Ви усі тут?

Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.

– А де Лассе?

– Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.

– Я хочу поговорити з бабусею.

– Нам з татом вийти?

Вона кивнула.

Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.

– Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? – запитала Сесілія.

– Звичайно, пригадую.

– У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…

– Тепер ти розповідаєш мені казку, – мовила бабуся.

Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:

– Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…

Сесілія спинила бабусю:

– Це я й хотіла сказати…

– Що саме?

– Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.

Бабуся міцніше стиснула її рученята:

– Навіщо говорити про це?

– До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, – сказала Сесілія.

– Чудово все пам'ятаєш.

– Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?

Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.

– Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, – попросила Сесілія.

Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.

– Можеш щось записати для мене?

Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:

– "Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…"

Бабуся підвела очі від записника.

– Хіба не глибока думка? – запитала Сесілія.

Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.

– Ти плачеш? – спитала дівчинка.

– Так, я плачу, дитинко.

– Тому, що це так гарно чи так сумно?

– І гарно, й сумно водночас.

– Це ще не все.

– Кажи далі…

– "Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…"

У спальні стало зовсім тихо. Тиша панувала в усьому будинку.

– Ну як? – поцікавилася Сесілія.

– Гарно…

– Можеш ще трохи пописати?

Бабуся знову заплакала. А тоді витерла сльози і взялася записувати Сесілині слова:

– "Створений Богом світ людей та небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх. Та щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з отим великим творінням Бога".

Вона глянула на бабусю:

– Залишилася ще тільки одна річ.

Бабуся кивнула, а Сесілія додиктувала:

– "Усі зорі рано чи пізно падають. Одна зірка є лише маленькою іскоркою великого небесного багаття".

9

Одного післяобіддя Сесілію розбудив дрізд. Біля її ліжка сиділа мама.

– Чому відчинене вікно? – запитала дівчинка.

– Надворі так гарно й тепло, майже по-весняному тепло.

– Увесь сніг зійшов?

– Та ні.

– А крига на річці?

– Крига також не скресла, але стала дуже тонкою.

Сесілія подумала про Аріеля. Востаннє, як він був тут, ангел говорив дуже піднесено й урочисто. Може, через те, що оголив усі до решти небесні таємниці?

Тепер завжди хтось сидів біля неї. Одного вечора вона попросила, щоби вночі її залишили саму. Біля ліжка саме були тато й мама.

– Один з нас сидітиме тут увесь час, – запевнив тато.

– Навіщо?

Ніхто не відповів.

– Якщо виникне потреба, я задзвоню у дзвоник.

Тато погладив її по волоссі:

– Ти навіть можеш не здужати підняти дзвоник.

– Тоді пошлю до вас ангела.

Тато з мамою переглянулися.

– Боїтеся, що я втечу?

Тато похитав головою, а мама сказала:

– Ми сидимо біля тебе так само, як тоді, коли ти була ще маленькою.

– Бо раптом злякалися, що пташка покине гніздо?

Під страхом своїх погроз вона-таки змусила батьків покинути кімнату. Трохи згодом Сесілія збудилася і побачила на підвіконні Аріеля.

– Ти така гарна, коли спиш, – сказав він.

– Не хочу говорити. Хочу надвір!

– А здужаєш?

– Ще би! Хочу подивитися на річку, поки не скресла крига.

Аріель зітхнув:

– Клопітно буде з одягом.

– Я мушу вийти надвір.

– Тільки ненадовго.

Він допоміг їй знайти у шафі зимовий одяг.

– Цієї ночі візьмемо санчата.

Аріель усміхнувся:

– Це вперше я возитимуся на санчатах.

– А я вперше цього року, – додала Сесілія.

Сесілія одягнулася, але вони ще на хвильку затрималися перед поличкою із колекцією коштовних камінців.

– Ці камінці майже з усіх країн світу, – мовила вона. – Кожний з них – маленький уламочок земної кулі.

– "Маленький уламочок земної кулі", – повторив Аріель.

Він показав на метелика, якого їй подарувала Маріанна:

– А ось цей?

Сесілія не відповіла, тільки поклала метелика до кишені куртки.

– Тепер він полетить, – сказала вона.

– "Полетить", – знову повторив ангел. – "Тепер він полетить".

– Спершу поглянь, чи усі сплять.

Аріель хитрувато примружив око:

– А може, обоє подивимося?

Вони вийшли в коридор і залишили санки біля сходів.