У дзеркалі, у загадці - Сторінка 17
- Юстейн Гордер -Ми забули її зняти, розбираючи ялинку.
Перш ніж заснути знову, Сесілія глипнула на бабусю і сказала кілька слів так голосно й виразно, як тільки змогла. Вона їх продекламувала, наче рядки із якогось вірша, вивченого колись напам'ять:
– "Улюблені діти не мають багато імен, хіба тільки байстрята. Їх знаходять па сходах, їм не відомо до пуття, звідки вони взялися. Вони витають у порожнечі".
10
Сесілія вмить прокинулася і розплющила очі. Вона повернулася до тата, який сидів перед ліжком. У руках тато тримав стару різдвяну зірку.
Не знати чому, але те, що вони повірили їй, сповнило Сесілію невимовною радістю. Вони справді пішли за стодолу і знайшли зірку там, де її вночі бачила Сесілія з ангелом Аріелем.
– Ви знайшли її там, де я й казала, – промурмотіла вона, бо їй стало трохи важко видобувати слова.
Тато поклав зірку на ковдру.
– Звідки ти знала, що вона залишилась на старій ялинці? – шепнув він.
Дівчинка спробувала усміхнутися:
– Один з Божих ангелів розповів мені про це.
– Ми знайшли її точно там, де ти казала.
– Але вам не вдасться її засвітити. Це може тільки Бог.
До кімнати увійшли мама й бабуся. Потім прийшов дідусь. Вони, очевидно, стояли в коридорі, а потім стали по черзі заходити досередини, почувши, як вона розповідає про ангела, який допомагав їй.
Дівчинка глянула на своїх рідних. Сьогодні вона почувала себе ліпше, в голові прояснилося. От тільки б не страшенна слабкість…
Перед ліжком стояло два стільці. Мама сіла на вільний поруч з татом, а бабуся з дідусем стали зізаду, не зводячи з малої очей. З усіх чотирьох усміхалася тільки бабуся.
– Хочеш привітатися з Лассе? – запитала мама.
Сесілія кивнула. Бабуся пішла і привела братика. Вона підштовхнула його поперед себе, бо він дуже соромився.
– Привіт, – сказав він.
– Привіт, Лассе.
Сесілія звела на нього погляд:
– Як там твої лижики?
– Добре…
Запала мовчанка, а тому Сесілія спробувала пожартувати:
– Тобі, збиточнику, слід нарешті прибрати у своїй кімнаті!
Усі всміхнулися, хоча фраза прозвучала зовсім невесело. Ніхто, крім Сесілії, не знав, що вона побувала тієї ночі в братовій кімнаті.
– На річці скресла крига, – знову промовила вона.
Усі закивали головами, і знову стало тихо.
Їй здавалося, наче останні слова ще довго лунали їй у вухах. "На річці скресла крига". "Скресла крига…"
– Уявляєш, ми знайшли стару різдвяну зірку, – сказала бабуся. – Ми усі ходили до стодоли.
– "Ми усі ходили до стодоли".
Уявити собі тільки! Усі разом. Вони порпалися в снігові точнісінько так само, як вони з Аріелем.
– А от гарячкового метелика вам не знайти, – промовила вона з гордістю. – Він полетів своєю дорогою.
Мама підвелася зі стільця і уже зробила крок. Може, хоче пошукати метелика на поличці? Але бабуся спинила її на півдорозі.
– Туне! – сказала вона, і дала мамі знак сісти.
Знову минуло трохи часу, доки хтось заговорив.
Сесілії видалося дивним, що хоч у неї небувало ясна голова, їй однаково хочеться спати.
– Мені здається, я засинаю, – прошепотіла вона. – То ж цього разу кажу "бувайте"…
Прокинувшись трохи згодом, Сесілія побачила відчинене вікно, на стільцях біля ліжка нікого не було. Невдовзі крізь відчинене вікно залетів ангел Аріель і сів на письмовий стіл. Сесілія вибралася з ліжка і стала поруч.
– Ти ще прийдеш? – запитала вона.
Він уник прямої відповіді:
– Хочеш зі мною трохи політати?
Дівчинка засміялася:
– Але ж я не вмію літати.
Ангел кинув на неї поблажливий погляд:
– Досить уже теревенити. Ходімо.
Сесілія підійшла до ангела Аріеля. Він узяв її за руку, і вони випурхнули через вікно, пропливли понад стодолою та усією долиною. Був ранок перед самим сходом сонця, коли ось-ось мав розпочатися новий зимовий день.
– Як чудово! – скрикнула Сесілія. – Як по-ангельському чудово!
Літати було ще захопливіше, ніж вона могла сподіватися. Їй аж лоскотало у шлунку, коли вона дивилася на верхівки сосон унизу. А піднявши голову, могла бачити на сотні миль в усі боки. Вона показала рукою на Ґардермуен і Відьомський пагорб, Гурдальсшеен та М'єсу. А ще далеко на горизонті виднівся Ослофьорд, і вдалині – море.
Вони кружляли високо понад Вороновим пагорбом. З цієї висоти він видавався маленьким цукровим горбиком.
Сесілія сказала:
– Ми схожі на Одінових воронів.
– Маєш рацію, – відповів Аріель. – І коли ми сядемо на правицю Бога, розповімо йому все, що побачили.
Трохи згодом вони повернулися до відчиненого вікна і посідали на підвіконні, як сидів Аріель, коли з'явився вперше.
Обоє дивилися на ліжко. Сесілії зовсім не було дивно, що вона бачить себе на ліжку з розсипаним по подушці білявим волоссям. На ковдрі поверх неї лежала стара різдвяна зірка.
– Я справді гарна, коли сплю, – мовила вона.
Аріель міцно стиснув її руку, глянув на неї і сказав:
– Ти ще гарніша, коли сидиш отут.
– Однак цього я вже не можу бачити, бо перебуваю зараз з другого боку дзеркала.
Як тільки вона це сказала, Аріель відпустив її руку.
– Ти схожа, – мовив він, – на розкішного барвистого метелика, який спурхнув із долоні Бога.
Вона кинула погляд у кімнату. Тонесенька смужка ранішнього сонця пролягла через письмовий стіл і підлогу. Кілька промінчиків знайшли під Сесілиним ліжком китайський записник. Він мерехтів і переливався усіма своїми срібними ниточками.
(Переклад Наталя Іваничук)