У готелі Бертрама - Сторінка 32

Хтось упізнає його, повідомляє про це, ми ретельно розслідуємо. Виявляється, це помилка. На той час він був деінде. І тільки зовсім недавно ми зрозуміли, що всі ці наші помилки спровоковані. Нікого не обходить "двійник" запідозреного, який насправді нічим не впадає в вічі. Він скидає свою маску і перестає грати свою роль. Вся справа заплутується. Воднораз ми маємо верховного суддю, архідиякона, адмірала, генерал-майора, яких у той самий час бачили поблизу місця злочину.

Після пограбування потяга в Бедгемптоні, до Лондона прибули щонайменше чотири машини, що брали участь у пограбуванні, і серед них перегонова машина, яку вів Малиновський, вантажний автомобіль під виглядом контейнеровоза, старомодний "даймлер", де сидів адмірал, та старий єпископ із сивою кучмою в "морріс-оксфорді". То була чудова, блискуче проведена операція.

Але одного дня ватазі трохи зрадила фортуна. Старий безголовий святий отець, канонік Пеніфазер, помилився днем свого відльоту, і його не пропущено на аеродром. Приблукавши до Кромвелевого шосе, він пішов до кіно, повернувся сюди вже за північ, підійнявся до свого номера, від якого мав у кишені ключа, відчинив двері, зайшов досередини і пережив найбільший у своєму житті струс, угледівши в кріслі самого себе і зустрівшись із собою поглядом. Ватага найменше сподівалася побачити справжнього каноніка Пеніфазера, що, як вважалося, щасливо прибув до Люцерна! І ось він являється власною персоною. Його двійник саме готувався до нальоту в Бедгемптоні, коли це поріг переступив справжній Пеніфазер.

Всі розгубилися, за винятком одного розбишаки зі швидкою реакцією. То був чи не Гамфрі. Він торохнув старого по голові, і той упав, зомлілий. Когось, гадаю, це розлютило. Страх розлютило! Однак по огляді старого вони вирішили, що йому тільки забило памороки, що опритомніє він, мабуть, не скоро, і діяли далі за своїм планом. Фальшивий канонік Пеніфазер покинув свій номер, вийшов з готелю і помчав туди, де мав зіграти свою роль в естафетних перегонах. Не знаю, що вони зробили з достеменним каноніком Пеніфазером. Можу хіба здогадуватися. Припускаю, що згодом його вивели тої ж таки ночі з готелю, посадовивши в машину, відвезли до хати торгівця овочами, який мешкав поблизу від місця, де пограбовано потяг і де за ним міг наглядати лікар. Щоб потім, коли газети повідомлять, що каноніка Пеніфазе-ра бачили поблизу, всі кінці зійшлися. Мабуть, грабіжники не могли заспокоїтися, аж поки канонік отямився і стало ясно, що він нічого не пам'ятає з подій принаймні трьох останніх днів.

—■ А інакше б його вбили? — поцікавилася міс Марпл.

— Ні,— відказав Батько. — Не думаю, що його вбили б. Хтось би такого не допустив. З самого початку було ясно, що керівник операції — проти вбивства.

— Звучить фантастично! — вигукнула Бесс Седжвік. — Просто-таки фантастично! Я не вірю, що ви маєте якісь докази того, що Ладислав Малиновський причетний до цієї безглуздої маячні.

— Мені не бракує доказів Ладислава Малиновського,— заперечив Батько. — Розумієте, він легковажний. Огинається тут, хоча його мало б тут не бути. При першій же нагоді приїздить, аби зв'язатися з вашою дочкою. Вони користувалися шифром.

— Дурниці! Вона сама вам сказала, що не знайома з ним.

— Могла казати, та це неправда. Вона в нього закохалася. Вона жадає, щоб цей хлопець з нею одружився.

— Не вірю!

— Ви просто не знаєте,— зауважив старший інспектор Дейві. — Малиновський не з тих, хто виказує свої таємниці, а своєї дочки ви не знаєте й поготів. Ви самі зізналися. Ви розгнівалися, чи не так, коли довідалися про прибуття Малиновського до Бертрамового готелю?

— Чому ви так гадаєте?

— Бо ви один з керівників злочинної зграї,— випалив Батько. — Ви з Генрі. Грошовими питаннями займаються брати Ґормани. Вони повкладали всілякі угоди з європейськими банками, повідкривали рахунки і все таке інше, але господинею синдикату, тією, хто планує операції та керує ними, є ви, леді Седжвік.

Бесс прошила його поглядом і засміялася.

— Такого безглуздя я ще не чула! — вигукнула вона.

— О, ні, жодного безглуздя тут нема. Вам властиві розум, мужність і сміливість. Ви бралися до всякої всячини і нарешті вирішили докласти рук до злочинного бізнесу. Вам подобався ризик, подобалися небезпечні пригоди. Щиро кажучи, вас приваблювали не гроші, вас захоплювало саме ремесло. Проте ви не зносили вбивств, кричущого насильства. Ні трупів, ні брутального, жорстокого ґвалту, а лише м'який, тихий удар по голові у разі потреби. Бачте, ви вельми цікава жінка, одна з небагатьох справді цікавих, великих злочинниць.

Запала хвилинна тиша.

Аж ось Бесс Седжвік підвелася.

— Ви чи не з'їхали з глузду? Вона сягнула до телефону.

— Збираєтесь телефонувати адвокатові? Цілком доречно, а то щоб не набалакали зайвого.

Вона шпарко кинула слухавку на важіль.

— Я передумала, ненавиджу адвокатів. Гаразд, хай буде по-вашому. Так, я верховода. Ваша правда, це мені лоскоче нерви. Мені подобається щохвилини ризикувати, мені цікаво патрати банки, потяги, пошти і так звані надійно стережені машини, що перевозять гроші. Цікаво планувати, цікаво на щось зважуватися. Чудове, захватне ремесло, і я рада, що до цього причетна. Тільки-но ви сказали: чи не зачасто внадився глечик по воду ходити, здається, так? Як на мене, ви сказали правильно. Що ж, у моїх грошей був жвавий обіг! Проте ви помиляєтесь, що Ладислав Малиновський застрелив Майкла Ґорме-на! Не він убивця, а я.

Нараз вона вибухнула гучним нервовим сміхом.

— Не має значення, що Майкл зробив і чим погрожував. Я обіцяла йому застрелити його, міс Марпл чула мої слова, і я направду його застрелила. Я зробила багато що з того, що ви приписували Ладиславові. Я ховалася поблизу готелю. Коли пройшла Ельвіра, я пальнула навмання, а коли вона зойкнула і Міккі побіг вулицею, взяла його на мушку в слушну хвилю і пальнула впритул! Звичайно, я маю ключі від усіх готельних вхідних дверей. Я прослизнула чорним ходом і піднялася до свого номера. Мені й на думку не спадало, що пістолет допровадить вас до Ладислава, що ви матимете на нього бодай найменшу підозру. Пістолет я взяла без дозволу з його машини. Та запевняю вас, не мала наміру кинути на нього тінь.

Вона рвучко повернулася до міс Марпл.

— Затямте, ви свідок мого зізнання. Я вбила Ґормена.

— Мабуть, ви так кажете, бо закохані в Малиновського,—■ висловив припущення Дейві.

— Ні,— коротко відповіла вона. — Я його добрий друг, та й годі. О, так, він залицявся до мене, але я не була в нього закохана. Усе своє життя я кохала лиш одного: Джона Седжвіка. — Це ім'я вона вимовила незнайомим, тихим голосом. — Просто Ладислав — мій приятель, і я не хотіла б, аби він попав за ґрати за хибним звинуваченням. Я вбила Майкла Ґормена. Я це казала, і міс Марпл мене чула. А тепер, шановний старший інспекторе Дейві,— вона голосно і гарячково засміялася. — Ловіть мене, якщо можете.

Вона швидко замахнулася, пожбурила тяжкий телефонний апарат у віконну шибку, і не встиг Батько зірватися на ноги, як була вже за вікном і обережно, але швидко посувалася вузьким парапетом. Попри свою огрядність, Дейві миттю прискочив до другого вікна і підняв раму. Водночас вийняв із кишені сюрчок і щодуху засюрчав. Скочивши на ноги од сили на хвилю чи дві пізніше, міс Марпл прилучилася до нього і також почала виглядати у вікно.

— Вона впаде, вона лізе вгору по ринві! — вигукнула міс Марпл. — Але чому вгору?

— Хоче видряпатися на дах. Це єдиний її шанс, і вона це знає. Боже мій, погляньте на неї. Пнеться вгору, наче кішка. Схожа на муху, що лізе по стіні. Страшенно небезпечно!

Міс Марпл бурмотіла з приплющеними очима:

— Увірветься, не долізе...

Жінка, за якою вони стежили, зникла з очей. Батько трохи відступив од вікна.

Міс Марпл запитала:

— Ви хочете піти і... Батько похитав головою.

— Куди мені з таким черевом? На такий випадок я поставив своїх людей. Вони в курсі, що робити. За кілька хвилин ми знатимемо... Якщо послати слідом за нею людей, можуть бути численні жертви! Такі жінки, як вона, одна на тисячу! — Він зітхнув. — Вона шалена. О, в кожному поколінні є жменька таких. їх годі приручити, їх не вільно допускати до суспільства, силувати жити згідно з законом та звичаями. У них свій стиль життя. Якщо вони святі, то доглядають уражених проказою або не бояться бути замученими в джунглях, якщо вони погані, то чинять нечувані звірства, а іноді стають справжніми дикунами! Гадаю, вони були б у своїй стихії, якби народилися в іншу добу, коли кожен залежав від самого себе, кожен виборював собі життя. Вони щокроку наражалися б на ризик, скрізь на них чигали б небезпеки, і вони хоч-не-хоч ставали б небезпечні для людей. Такий світ улаштовував би їх, у ньому вони почувалися б, як у*себе вдома. А наш — ні.

— Ви передбачали, що вона встругне?

— Аж ніяк. Це один з її сюрпризів. Несподіваних. Бачте, вона все це чи не надумала. Вона знала, до чого хилиться справа. Тож сиділа, дивилася на нас, підтримувала розмову і воднораз розмірковувала. Вона вперто, без упину крутила мозком. Гадаю... Ах!

Він замовк. Зненацька розляглися рев машини, вищання коліс та гуркіт потужного швидкісного двигуна. Батько вихилився з вікна.

— Вона спустилася донизу і сіла в машину.

Машина з оглушливим ревом і вищанням завернула за ріг, і прекрасний білий монстр шалено погнав вулицею.

— Вона когось задавить,— ужахнувся Батько. — Уб'є силу людей, як не вб'ється сама.

— Цікаво знати... — почала міс Марпл.

— Певна річ, вона хвацький водій, збіса хвацький водій. Ух! Трохи когось не збила!

Вони чули рев машини з увімкненою сиреною, чиє виття поступово завмирало. Долетіли стогони, крики, вищання гальм, сигнали машин, нарешті гучний скрегіт коліс, рев випускної труби і...

— Розбилася,— здогадався Батько.

Він незворушно стояв на місці — із терплячістю, прикметною для його могутньої огрядної статури. Міс Марпл мовчки стояла поруч. Потім з вулиці, наче на змаганнях з естафетного бігу, стали передавати повідомлення. Чоловік, що стояв на хіднику навпроти готелю, глянув угору на старшого інспектора і зробив кілька швидких знаків руками.

— Вона загинула,— тяжко зітхнув Батько. — Мертва! їхала зі швидкістю понад дев'яносто миль на годину і ввігналась у паркову огорожу.