У тумані - Сторінка 2

Давай помалу через поле на кладку, — кивнув Буров і завернув кобилку.

Коні пішли полем, цямкаючи копитами в розгрузлій від дощу борозні. Узлісок залишився позаду, і в душі Бурова почав рости-розростатися острах — хоч би їх часом не зустріли по той бік річки, біля лазні чи на подвір'ї, хоч би не напоротися на якусь трясцю. Це ж через версту від станції була поліція, чорт зна, чи сидить вона зараз у своєму бункері, — може, як і вони, гасає десь по селах, а то ще й лежить у засаді. Особливо в селах, селищах, на путівцях біля містків і кладок. Тепер, їдучи навпростець, через поле, він не підганяв кобили, і та йшла, як хотіла, — зморено тюпала по грязюці, а він, нагостривши зір, пильно вдивлявся в паліччя, туди, де була колись кладка. Правда, хоч він народився тут і виріс, оббігав малим усе навкруги, але з того часу, як у колективізацію батько перебрався з сім'єю в містечко, Буров жодного разу не завітав сюди — не мав потреби, а потім на його життєвому шляху була військова служба на Далекому Сході, два передвоєнні роки він працював у районі — ганяв по дорогах полуторку. І тепер, їдучи тутешніми місцями, він ледве впізнавав їх, хоча, зрештою, вони не дуже й змінилися. Принаймні узлісок, дорога і поле були, як і колись; а колись він пас тут худобу, возив снопи й сіно — знав кожне болітце, кожний горбок і стежку.

Здається, в полі й біля річки було порожньо, тільки в прибережному верболозі ворушилася під вітром непосидюща зграйка горобців, та на паркані біля лазні посиділа й ліниво полетіла кудись ворона. Він уже вгледів там город Сущені з двома стіжками біля подвір'я, від лазні туди, пам'ятав, вела добре втоптана стежка. Колись підлітком він бігав там, позираючи через паркан на товсті стручки сущенівського бобу, одного літа тією стежкою ганяв до річки гусей. Сущеня тоді був ще парубком, неодруженим, узагалі спокійним хлопцем, старшим від нього років, може, на вісім, на Бурова він майже не звертав уваги — в нього були свої інтереси і свої хлоп'ячі компанії. Чомусь тоді він навіть подобався Бурову, може, своєю поважністю, рівним ставленням до інших друзів і сусідів. Хто б подумав, що їхні долі колись перехрестяться таким диявольським робом?

Та ось перехрестилися.

Річка була неширока, з берегами, підмитими водою в повінь, густо порослою за літо травою, із кладкою — двома гнилуватими дошками, кінці яких були занурені у воду. Буров зіскочив з кобили, потягнув за повід, і кобила, пручаючись, хитнула головою й нерішуче переступила на березі — боялася йти у воду. Правильно боялася, подумав Буров, чорт його зна, яка тут тепер глибина, води налилось повно, до самого берега. Може ж, не втопиться? Він дужче сіпнув за повід і вже сам нерішуче ступив на затоплений кінець кладки, скеровуючи кобилу поруч. Врешті вона зважилась, обережно зійшла з берега і раптом стрімко кинулася передніми ногами в річку. Буров поспішно переступив по кладці, але вона зрадливо хитнулася під ногами, осіла, ноги бовтнули ледь не до дна. Проте втримався на дошці — повід випустив з руки, перелякана кобилка вискочила на той бік і стала, струшуючи мокре черево. Мовчки вилаявшись, він помалу перейшов по кладці і підібрав з трави мокрий повід.

На тому березі, не злазячи з коня, сидів Войцик.

— Ну, що став? Давай верхи, тут неглибоко.

Войцик переїхав більш вдало, кінь важко вибрався на берег, і тоді Войцик зіскочив, узяв з рук Бурова повід. Стоячи на одній нозі, Буров стягнув з другої ноги чобіт, вилив воду, викрутив мокру діряву онучу.

— Ще цього бракувало, холера...

Попереду і трохи збоку на березі річки приткнулася почорніла від часу й диму кривобока лазня з дичкою грушею біля маленького віконця. Мабуть, за нею можна було сховатися, і Буров повів туди свою кобилку. Мокра нога його зовсім змерзла, та й друга так само не вбереглася від води — чоботи чвакали під час ходьби, треба було б десь перевзутися, поміняти онучі. Якби ж вони були в нього, ті онучі. Але ще не діставшись до лазні, він вловив носом знайомий чадний запах диму, і це його занепокоїло. Коли від лазні несе димком, то, мабуть, там топлять чи вже натопили і миються. Треба ж було їм нарватися в такий час! Але повертати назад пізно: у віконце їх могли вже помітити.

Буров зайшов з глухого надрічного боку лазні, прислухався. Від лазні дуже тхнуло димом, сажею, сухою, напаленою глиною; ріг лазні разом із дичкою густо обросли жорсткими стеблами малинника. Войцик, під'їхавши, так само зіскочив з коня, і Буров віддав йому повід, а сам глянув з-за рогу на двері. Дощаті скособочені двері підперті ялиновим кийком — значить, всередині ще не було нікого. Мабуть, тільки ще збиралися митись.

Войцик з виразом заклопотаності на щетинистому обличчі чекав, що робити далі, і Буров вирішив:

— Давай сюди. Он хата. По стежці...

Хата і подвір'я Сущені ледь темніли у вечірній імлі, звідти, від вулиці, лазні вже не було й видно, тепер аби тільки не зустріти когось тут, на городі, на цій стежці. А коли хто й зустрінеться, думав Буров, справи у нього лише на хвилину, довго він тут не затримається. Лише б не нарватися на поліцію. Та саме в такий час, у присмерках, люди ще не замкнулись у хатах, пораються біля худоби, певно, такої пори поліція ще не дуже стежить і слухає. Стежити і слухати вона починає трохи пізніше. Коли довкола все затихає.

Ведучи коней за поводи, вони прийшли в кінець подвір'я, якраз на дровітню із, мабуть, недавно привезеними з лісу дровами. Ще не складені на зиму, кругляки в безладному нагромадженні купою лежали біля тину. Поруч валялися старі ночви, якісь брудні відерця; приставлені під дахом до стіни, стояли вила й граблі. З вулиці дровітні не було видно, а з поля її заступив стіжок на городі, і Буров, трохи послухавши, віддав повід Войцику.

— Стій тут і чекай. Коли що — я стрельну.

— Недовго щоб...

— Недовго, недовго.

Войцик перехопив мотузяний повід, а Буров зняв з плеча карабін і так само віддав його Войцику. Либонь, карабін йому тепер не потрібен, у його справі можна і з наганом, який у твердій шкіряній кобурі звично муляв ногу. За пазухою під шинелею в нього була кругла, як гусяче яйце, з гострим обідком німецька граната, мабуть, вистачить на одного Сущеню. Коли їх там виявиться більше, — справа, звичайно, кепська. Доведеться поморочитись. Ну, якось уже буде...

Намагаючись іти якомога тихіше, він добрався через грязьке подвір'я до дверей у сіни, обережно прочинив їх за клямку і прислухався. Ні, в хаті ніби нічого не чути, тільки десь у закутку рохнуло порося; він переступив поріг і почав тихо причиняти за собою двері. Саме в цей час рвучко розчинилися двері з хати — ставний чоловік у чорній ватянці, з похмурим голеним обличчям, без шапки, полохливо втупився в півтемряву сіней, певно, побачивши, та не впізнавши зайшлого. То був Сущеня, і Буров стишено озвався з темноти:

— Можна до вас?

Насуплене обличчя Сущені майже не змінилося, тільки застигло якось, і він, може, трохи зволікаючи, помалу ширше розчинив двері. З певною пересторогою Буров переступив і другий поріг, Сущеня зачинив двері, і тоді гість привітався. Привітання його, однак, залишилося без відповіді. Здається, у хаті не було нікого. На краю стола смердючо блимав вогник гаснички, за причиненими дверцятами грубки, видно було, розгорялися дрова. У непевному блиску Буров помітив, проте, щиро зацікавлений погляд дитячих очей — хлопчик років чотирьох підвівся на ніжки з підлоги і, вдивляючись у нього, потупав назустріч. У його маленьких ручках була цяцька — рогулька, вистругана з якоїсь дошки, він ляскав нею собі по долоньці.

— А в мене ось — коник. Татко злобив...

Мале з радісною готовністю простягнуло йому свою цяцьку, і в оченятах його було стільки довіри й доброти, що Буров узяв цяцьку, безтямно покрутив у руках і похвалив:

— Хороший кінь.

— Мені татко і собацку злобить. Із хвостиком.

— Із хвостиком — це добре. А як тебе звуть?

— Мене звуть Глиша. А татка Сусценя.

— Значить, будеш Ригор Сущеня, — сказав Буров. Він пошкодував уже, що почав розмову з дитиною, відчував, розмова зовсім не робила його завдання легшим. І він повернувся до господаря, який змертвіло стояв біля порога.

— Сідай, що ж... — витиснув із себе господар. — Не впізнав спершу. Змінився...

— Та, видно, і ти змінився, — сказав Буров і, відчувши раптове, якесь не звичне для себе хвилювання, сів на лаву у простінку. Зараз же до нього перевальцем підбіг Гришко і довірливо притулився до коліна, звично забавляючись своєю іграшкою.

— А у Льоника є патлон, — віддано заглядаючи в обличчя Бурова, довірливо повідомив він, — що стліляє. Бух!

— Он як! Патрони тепер не для дітей, — суворо сказав Буров.

— Та не патрон, Гришо, — зауважив батько, — гільза в нього є.

— Ага, гілза.

Гришко покинув свого коника і, більше зацікавлений гостем, поклав коротенький пальчик у рот і почав розглядати Бурова.

— А я до тебе, Сущеня, — крижаним голосом сказав Буров, трішки відсуваючи від себе малого. Той, однак, настійливо терся об його коліно.

— І куля в нього є, — тихо повідомив Гришко.

— Добре, Грицю, йди на ліжко, там погуляєш, — сказав Сущеня і взяв сина під пахви. Той ображено задригав ногами, запхикав навіть, але батько відніс його на підстилку в запічок і розслаблено повернувся до грубки.

— А де жінка? — запитався Буров.

— Жінка у хліві, корову доїть. Сьогодні ось лазню протопив, митися збиралися, — сказав господар і опустився на низенький ослінчик біля грубки.

— Митися — це добре, — сказав Буров, думаючи про інше. Очевидно стріляти Сущеню в хаті не випадало. Це мале могло все зіпсувати, батька треба було кудись вивести — на подвір'я чи, може, до лазні. До лазні краще було б. Правда, постріл там могли почути і на станції, а їм ще слід перебратися через річку... Краще, звичайно, за річкою. Звідти через поле і в ліс. Тільки як туди поведеш? А коли здогадається?

— Я знав, що прийдете, — сказав тим часом Сущеня з якоюсь незрозумілою покорою в голосі, яка була невтямки Бурову. Однак він не показав того і майже бадьоро зазначив:

— Знав? Це добре. Значить, вину свою розумієш.

— Що ж тут розуміти? — розвів руками Сущеня. — Ніякої ж провини не маю, ось у чім заковика.

— Не маєш?

— Не маю.

— А хлопці? — вирвалося в Бурова.