В свою останню годину - Сторінка 8

Упокоїлась нарешті.

— Тут же по сусідству кільканадцять осель, куди міг би приїхати Пібоді,— кажу я.— І звідки ти певна, що це коні Пібоді?

— А хіба ж ні?— каже вона.—Запрягай-но краще.

— Навіщо?— кажу я.— Якщо вона померла, ми нічого до ранку не зможемо зробити. Та й буря ж насувається.

— Це мій обов'язок,— каже вона.— Ти тільки запряжи. Але мені щось не хотілося.

— Та ти сама зміркуй: якби ми їм були потрібні, вони б покликали. І ти ж навіть не знаєш, чи вона таки померла.

— Хіба ти не бачиш, що це коні Пібоді? Скажеш, що ні? Ну, подивись.

Але мені таки не хотілося. Коли ти комусь потрібен, то краще все-таки почекати, поки тебе покличуть, така моя думка.

— Це мій християнський обов'язок,— каже Кора.— Ти станеш межи мною і моїм християнським обов'язком?

— Можеш там хоч і ввесь день завтра пробути, коли охота,— кажу я.

Отож коли Кора мене розбуркала, пішов дощ. А стукіт не припинявся й тоді, коли він міг бачити, що я підходжу до дверей з ліхтарем у руці, бо ж світло відбивалось у вікні. Не голосний стукіт, але безупинний, мовби він заснув, усе стукаючи, і я й не звернув уваги, як низько тарабанили пальці, поки не відімкнув дверей і не побачив нікого. Я підніс ліхтаря вище, краплі дощу зблиснули на ньому, позад мене в сінях стояла Кора й запитувала: "Хто там, Верноне?" — але я спершу анікогісінько не побачив,— побачив лише тоді, коли опустив ліхтаря й глянув униз і за двері.

Він був наче змокле щеня — в комбінезоні, без шапки, забрьоханий по коліна, бо ж чотири милі пішки болотом.

— А щоб тобі грець!— кажу я.

— Хто там, Верноне?— питає Кора.

Він звів на мене погляд, очі округлі й чорні посередині, як у сови, коли блимнути їй у морду світлом.

— Ви ж пам'ятаєте ту рибину,— каже він.

— Заходь сюди,— кажу я.— Що сталося? Твоя мама?..

— Верноне,— каже Кора.

Він стояв боком у темряві за дверима. По ліхтарю порощив дощ, сичав на нього — я вже боявся, що його ось-ось розіб'є.

— Ви там були,— каже він.— Ви бачили. Тоді й Кора підступила до дверей.

— Заходь же сюди з дощу,— каже вона, втягуючи його всередину/ а він усе не зводить з мене очей. Виглядав він ну геть як змокле щеня.— Я ж казала тобі,— каже Кора.— Я ж казала, що це сталося. Іди запрягай.

— Та він же нічого не сказав...— кажу я.

Він дивиться на мене, вода з нього капотить на підлогу.

— Він доріжку зіпсує,— каже Кора.— Іди запряжи мулів, а я візьму його на кухню.

Але він ухилився, вода капотить з нього, очі втуплені в мене.

— Ви були там. Ви бачили, як вона лежала. Кеш хоче забити її цвяхами, а вона ж лежала там на землі. Ви бачили це. Бачили слід у багнюці. Коли я сюди виходив, дощу ще не було. То ми можемо встигнути назад.

Хай йому грець, але мене аж морозом обсипало від цих слів, хоч я й не знав ще. А от Кора знала.

— Зараз же запрягай,— каже вона.— Йому просто в голову вдарило від горя й переживань.

А таки обсипало, хай йому грець! Вряди-годи людині доводиться помізкувати. Про всі ці знегоди й болесті світові, як воно тебе може огріти невідь звідки, мов блискавка. Я гадаю, треба великої віри в бога, щоб уберегти людину, хоч іноді мені здається, що Кора трохи занадто вже завбачлива, коли намагається відсторонити всіх інших і стати найближче до тебе. Але коли щось отаке трапляється, я гадаю, вона має слушність— тоді треба чинити, як обставини підказують, і це мій добрий талан, гадаю, що у мене жінка, яка прагне жити у праведності й чистоті, якщо вірити її словам.

Вряди-годи людині доводиться помізкувати над цим. Правда, не часто. І це добре. Адже господь велить нам робити, а не розважати надміру, бо мозок у людини, мов той механізм, він не витримає цього громаддя мук. Найкраще, коли все йде своїм усталеним строєм, коли ти зиконуєш свою кожноденну роботу й не натруджуєш себе більше, ніж то конче треба. Я вже не раз казав і скажу знову,'що оце ж і-при-

6 "Всесвіт" М в 81

чина з Дарлом: він забагато сушить голову. Кора слушно каже, що йому тільки одного треба: жінки, яка привела б його до ладу. А я коли думаю про це, то доходжу висновку, що як чоловікові може зарадити тільки одруження, справи його кепські. Але Кора, гадаю, таки слушно каже, що господь лишень задля того й створив жінок, що чоловік сам не бачить власного добра.

Коли я з мулами підходжу до хати, вони сидять на кухні. У неї хустка поверх нічної сорочки, в руках парасолька й біблія, загорнута в церату, а він сидить на перекинутому відрі біля пічки, де вона його посадила, і вода з нього скапує на оцинковану бляху.

— Я нічого не можу з нього витягти, він одно товче про ту рибину,— каже вона.— Це кару таку наслано на них. Я бачу руку господню на цьому хлопцеві, це кара й пересторога Енсові Бандрену.

— Дощу не було, коли я виходив,— каже він.— Я пішов. Я був на дорозі. І вона лежала в поросі. Ви бачили її: Кеш хоче забити її цвяхами, але ж ви її бачили.

Коли ми туди доїхали, дощ лив страшенний, а він сидів на передку поміж нами, закутаний у Корину хустку. Більш нічого він так і не сказав, тільки сидів там, а Кора тримала над ним парасольку. Вряди-годи Кора уривала свій спів, щоб сказати:

— Це кара божа Енсові Бандрену. Нехай покаже йому, на якій він стезі гріховній.

Тоді знов починала співати, а він сидів поміж нами, трохи нахилившись уперед, наче кваплячись перегнати мулів у своєму поспіху.

— Вона лежала отам-о,— каже він,— але як я зібрався й пішов, почався дощ. Отож я можу піти й відчинити вікна, бо Кеш ще не забив її цвяхами.

Було вже геть з півночі, коли ми загнали останнього цвяха, і зовсім близько до світанку, коли я повернувся додому, розпряг мулів і знову ліг спати, а на подушці поруч лежав Корин нічний чепець. І щоб мене грець побив, коли я й тоді не чув, як Кора виспівує, і не бачив, як хлопець сидить поміж нами, нахилившись уперед, наче обганяючи мулів, як Кеш ходить туди-сюди з пилкою, і Енс стовбичить опудалом, немов бичок, що загруз по коліна у ставку,— хтось прийшов і вже вигріб усю воду, а він цього й не зауважив.

Вже майже світало, коли ми забили останнього цвяха й занесли труну в хату, де вона лежала на ліжку,— вікно було відчинене, і на неї знов завівало дощем. Малий двічі відчиняв вікно, а сам насилу на ногах стояв, так спати хотів,— Кора каже, що обличчя його було, як у того тутешнього різдвяного стовпця, закопаного в землю, а опісля викопаного,— аж нарешті її таки поклали в труну й забили віко, і йому вже не треба було відчиняти для неї вікно. А вранці його знайшли на підлозі — сорочина на ньому була задерта, і спав він, мов зморене теля, а верх труни був весь поколупаний, і в останньому отворі стирчало зламане новеньке Кешеве свердло. Коли зняли віко, побачили, що дві дірки вгородились їй у саме лице.

Якщо це кира божа, то несправедливо. Бо ж у бога є й поважніші справи. Мусять бути! Бо он Енсові Бандрену тільки одне обтяжувало життя — це він сам. Але хоча люди говорять про нього погане, я все-таки собі думаю, що він не може бути аж настільки зіп-сутий, інакше він би сам себе так довго не витримав.

Несправедливо це. Щоб мене грець побив, якщо це справедливо. І не поможе тут те, що він сказав: Страждущі немовлята, прийдіте до мене. Кора сказала:

— Мені судилося терпіти тебе, бо так вирішив господь бог. Я прийняла цю долю без побоювань і страху, бо сильна моя віра в господа, вона мені опорою й підтримкою. Коли ти не маєш сина, то це тому, що господь так вирішив у своїй премудрості. А моє життя є і завжди було розгорнутою книгою для кожного чоловіка й жінки з-посеред його створінь, бо я вірю в господа свого і в майбутню нагороду.

Певно, вона таки має слушність. Певно, як і знайдуться де-небудь чоловік чи жінка, яким би він міг припоручити свої клопоти, аби собі відпочити, то це саме Кора. І вона, певно, дещо б змінила, хоч це, можливо, й суперечило б його замірам. А от для людини ці зміни, певно, були б на краще. В усякому разі, нам би вони сподобалися. В усякому разі, ми могли б з ними й далі жити і чинити те саме, що досі чинили.

ДАРЛ

Ліхтар стоїть на пеньку. Іржавий, покритий лепом, з надбитим склом, у клаптях сажі з одного боку, він благенько й миготливо освітлює кобилицю, дошки й землю навколо. На темному грунті стружки виглядають, мов натрушені де-не-де на чорне полотно цятки білуватої фарби. Дошки схожі на довгі смужки ганчір'я, видерті з пласкої пітьми й покладені навиворіт.

Кеш працює на кобилиці, рухається взад-вперед, він бере й кладе дошки з таким розкотистим стукотом у мертвому повітрі, наче підіймає і кидає їх на дно невидимої криниці; звуки тут таки й завмирають, немов боючись, що перший-ліпший необережний порух міг би збудити в навколишньому повітрі нескінченну луну. Він знов пиляє, лікоть його повільно миготить, вістрям пилки пробігає тоненька вогняна ниточка, вона меркне й оживає при кожному ході туди-сюди, зливаючись у суцільну лінію, аж здається, що пилка видовжується до шести футів і раз за разом розтинає навпіл обшарпаний і безпорадний cилveт тата.

— Дай мені оту дошку,— каже Кеш.— Ні, ту другу.

Він кладе пилку, підходить і сам бере потрібну дошку, змітаючи тата замашистим її поблиском, коли вона обертається у нього в руках.

Повітря відгонить сіркою. На його невловимій площині, мов на стіні, проступають їхні тіні, наче, як і звук, вони не відійшли далеко, падаючи, а зразу ж застигли на мить, пойняті задумою. Кеш далі працює, боком до благенького світла, одне стегно й худа, як стеблина, рука злиті воєдино, обличчя схилене до світла, гостро й рвучко застигле над невтомними порухами ліктя. Десь за обрієм сонно спалахують зірниці, дерева на тлі неба непорушні і тільки ледь поколихуються кожною гілочкою, набряклі й розбухлі від поштовхів молодечого живчика.

Задощило. Перші різкі, нечасті, поривисті краплі порснули крізь листя на землю у тривалому зітханні, немовби звільнившись від нестерпного тягара. Вони здорові, як дробини, теплі, так наче вистрелені з рушниці, і люто сичать, цокаючи по ліхтарю. Тато підводить голову, мляво обвислий рот, чорна тютюнова жуйка розплескалась по яснах, у глибині його млявого здивованого обличчя десь ніби з-поза часу виринає роздум над цим буянням стихії. Кеш тільки раз зиркнув на небо, тоді на ліхтар. Пилка ні на мить не затнулася в бігу, полиск на її вістрі, рухливому, як у поршні, неперервний.

— Принеси чимось прикрити ліхтаря,— каже він.

Тато йде до хати.