В свою останню годину - Сторінка 7

Він — це Лейф, а я — Дьюї Делл, і коли мама померла, я так затужила, що забула і про себе, і про Лейфа, і про Дарла, а він же міг би так багато зробити для мене, хоч він цього й не знає. Навіть не здогадується!

Із заднього ґанку мені не видно клуні. Потім з того боку доноситься дзижчання Кешевої пилки. Це так наче пес снує навколо хати, підбігає до кожних дверей, куди ти підходиш, усе сподівається ввійти всередину. Він сказав: я більше переживаю, ніж ти, а я сказала: ти не знаєш, що таке переживання, отож я тепер не можу переживати. Я пробую, але не можу довго про щось одне думати, щоб переживати.

Я запалюю в кухні лампу. Рибина, порізана нерівними шматками, тихо спливає кров'ю на сковороді. Я швидко ховаю її у буфет, прислухаючись до сіней, що звідти чути. їй треба було десять днів, щоб померти, може, вона ще й не знає, що вже мертва. Може, вона не відійде, поки Кеш не скінчить. А може, поки Джуел не повернеться. Я дістаю з буфета миску городини, а з холодної пічки — деко з хлібом, і зупиняюся, стежачи за дверима.

— Де Вардаман? — питає Кеш. При світлі лампи його притрушені тирсою руки наче виваляні в піску.

— Не знаю. Я його не бачила.

— Бричка й коні Пібоді десь поділися. Пошукай-но Вардамана. Той кінь його послухає.

— Добре. Скажи їм, нехай ідуть вечеряти.

Мені не видно клуні. Я ж кажу, що не вмію переживати, не вмію плакати. Я пробувала, та не виходить. Трохи згодом чути звук пилки, він долинає сюди у закуреному присмерку. А потім я бачу його, як він ходить туди-сюди понад дошкою.

— Ідіть вечеряти,— кажу я.— Покличте його.

Він усе для мене міг би зробити, а він і не здогадується. У нього сво! кишки, у мене — свої. А я — це Лейфові кишки. Ось так. Не розумію, чому він не лишився у місті. Ми, сільські люди, гірші за міських. Не розумію, чому не лишився. Тепер мені видно дах клуні. Край стежки стоїть корова й мукає. Коли я оглядаюся, Кеша вже нема. Я несу в хату сколотини. Тато, Кеш і він сидять за столом.

— А де та здорова рибина, що малий зловив, сестричко? — питає він.

Я ставлю сколотини на стіл.

— Мені не було коли її приготувати.

— Проста ріпа — найкраща їжа для такого огрядного чоловіка, як я,— каже він.

. Кеш їсть. На голові у нього— пітна смуга від капелюха. Сорочка в плямах поту. Він не помив рук.

— Треба було викраяти час,— каже тато.— А де Вардаман? Я йду до дверей.

— Та ніяк не знайду його.

— Нічого, сестричко,— каже він.— Не мороч голови рибою. Либонь же, не зіпсується. Сідай-но поїж.

— А я й не морочу,— відказую я.— Мені треба корову подоїти, поки не задощило.

Тато накладає собі й пересовує миску далі. Але він не їсть. Руки його мало не схрещені обабіч тарілки, голова трохи нахилена, волосся куйовдиться при світлі лампи. Вигляд у нього такий, як у бичка, пристукнутого довбешкою: він уже неживий, та ще не знає, що він мертвий.

Але Кеш їсть, і він теж їсть. . — Краще поїж трохи,— каже він. Він дивиться на тата.— Як-от ми з Кешем. Тобі треба.

— Атож,— погоджується тато. Він підводиться, як той бичок, що стояв навколішки в ставку, поки його непідбатожили.— Вона б не дорікала мені за це.

Коли вже мене не видно з дому, я йду швидко. Під горою мукає корова. Вона тикається до мене мордою, нюхає, подих її солодкий і гарячий, крізь сукню чути моєму гарячому голому тілу, стогне. . . — Почекай трошки. Потім я тебе впораю.— Вона йде за мною до клуні, я ставлю там відро. Вона дихає у відро, стогне.—Я ж сказала тобі — трошки почекай. У мене багато роботи, я не встигаю.

У клуні темно. Коли я проходжу, він б'є ногою в стіну, один раз. Я йду далі. Зламана дошка стримить, мов білястий обрубок, поставлений, стойма. І вже мені видно схил, вітер знову шугає.в обличчя, по-вільнішає і стихає, тут не так темно, хоч нема на що дивитись, купи сосен поцяткували положисті схили, потайні й насторожені.

Обрис.корови у дверях, вона тицяється мордою у відро, стогне.

Я проходжу повз стійло. Я вже майже пройшла. І довго наслухаю, як це слово вимовляється, перш ніж воно прозвучить, і те, що слухає в мені, боїться, чи стане часу висловитись. Я відчуваю, як моє тіло, кістки й плоть починають розділятись і відкриватися перед тим самотнім, і це роздвоєння таке жахливе. Лейф, Лейф.

— Лейфе.— Лейф. Лейф. Я нахиляюсь трохи вперед, одна нога рухнулася й заціпеніло завмерла. Я відчуваю, як пітьма несеться повз мої груди, повз корову. Я кидаюсь на пітьму, але корова затримує мене, і пітьма кидається на солодкий запах її болісного віддиху, в якому чути відгомін дерева й мовчання.

— Вардамане! Гей, Вардамане! Він показується із Стійла.

— Підслухач нещасний. Підслухач нещасний!

Він не опирається. Рештки нападницької пітьми з посвистом розлітаються геть.

— Що таке? Я нічого не робив.

— Підслухач нещасний!

Мої руки щосили шарпають його. Я, мабуть, 1 не могла б їх стримати. Я й не знала, що вони можуть так сильно шарпати. Через ці руки ми обоє тремтимо.

— Я нічого такого не робив,— каже він.— Я навіть не торкався їх. Мої руки перестають його шарпати, але я все тримаю його.

— Що ти тут робиш? Чому ти не озивався, коли я тебе гукала?

— Я нічого не роблю.

— Марш у хату, повечеряєш. Він випручується, я не пускаю.

— Іди звідси. Залиш мене самого.

— Та що ти тут робиш? Ти не підслухувати мене прийшов?

— Та ні ж, ні! Іди звідси. Я навіть не знав, що ти тут. Залиш мене. Я тримаю його, нахиляюся, щоб побачити його обличчя, обмацати

очима. Він мало не плаче.

— Ну добре, марш у хату. Я вже дала їм вечеряти, а як подою, теж прийду. Ти радше поспіши, поки він усього не виїв. Маю надію, ті коні гайнули аж до Джефферсона.

— Він убив її,— каже він. І починає плакати.

— Цить.

— Вона ніколи йому нічого поганого не зробила, а він прийшов і убиз її.

— Цить.— Він борсається. Я тримаю його.— Цить.

— Він убив її.

Ззаду підходить корова, стогнучи. Я знову шарпаю його.

— Ну, перестань. Зараз же. А то розхворієшся і не зможеш їхати до міста. Іди в хату й повечеряй.

— Не хочу я вечеряти. Не хочу я до міста.

— Тоді залишишся тут. Погано будеш поводитись — ми тебе залишимо тут. А тепер марш у хату, поки це травоїдне барило не прибрало всієї твоєї пайки.

Він іде, поволі розчиняється під горою. На тлі неба вимальовується вершина гори, дерева, дах будинку. Корова, стогнучи, тицяється мені в коліна.

— Почекай ще. Те, що тебе розпирає, нішо проти того, що у мене, хоч ти теж жінка.

Вона йде за мною, стогнучи. Тоді мертве бліде повітря знов гаряче пахає мені в обличчя. Він би міг це залагодити, якби хотів. А він навіть не здогадується. Він би міг усе для мене зробити, якби тільки здогадався. Корова дихає мені в ноги й спину, подих її теплий, солодкий, хрипучий, чути в ньому стогін. Небо пласко зависає на схилі, над таємничими купинами. За горою спалахує і гасне зірниця. Мертве повітря витворює мертву землю у мертвій пітьмі, і поглядом не охопити цієї мертвої землі. Вона, мертва й тепла, налягає на мене, крізь одяг сягає до тіла. Я кажу — ти не знаєш, що таке неспокій. І я не знаю, що це. Я не знаю, в неспокої я чи ні. І чи можу я непокоїтись. Не знаю, чи можу я плакати. Я навіть не знаю — було це зі мною чи ні. Я немов вогка набубнявіла насінина в гарячій сліпій землі.

ВАРДАМАН

Вони збираються покласти її туди, коли домайструють, а я ніяк не можу цього сказати. Я побачив, як темінь знімається вгору й суне, КО* лихаючись, геть, і спитав:

— Ти що, хочеш забити її цвяхами, Кеше? Кеше! КешеІ

Я замкнувся у засіку в клуні, ці новенькі двері заважкі для мене, вони захряпнулись, і я не міг дихати, бо там усе повітря просякло пацюками. Я спитав:

— Ти хочеш забити її цвяхами, Кеше? Хочеш забити? Забити її? Тато снує туди-сюди. Тінь його снує туди-сюди, над Кешем, що

тупцює взад-уперед понад пилкою, і дошка спливає тирсою.

ДьюТ Делл сказала, що ми купимо бананів. Поїзд за вітриною, червоний на рейках. Коли він їде, рейки зблискують і гаснуть. Тато сказав, що борошно, і цукор, і кава такі дорогі. Бо я сільський хлопчак, бо є хлопчаки у місті. Велосипеди. Чому борошно, і цукор, і кава такі дорогі, коли ти сільський хлопчак?

— Може, ти краще купив би замість цього бананів?

Бананів нема, їх уже з'їли. Нема. Коли він їде, рейки знову зблискують.

— Тату, чому я не міський хлопчак?

Я сказав: бог мене створив. Я не просив бога, щоб створив мене в селі. Якщо він може створити поїзд, чому він не може створити всіх міськими задля цих борошна, і цукру, і кави?

— Може, ти б купив трохи бананів? Він снує туди-сюди, його тінь снує.

То не вона була. Я там був і дивився. Я бачив. Я подумав, що то вона, але ні. То була не моя мама. Моя мама поїхала кудись, то якась інша тітка лежала на її ліжку й натягувала на себе ковдру. Мама поїхала.

— Вона поїхала аж у місто?

— Вона поїхала ще далі.

— А всі ці кролики й опосуми тепер теж далі, як у місті? Бог створив кроликів і опосумів. Він створив поїзд. Навіщо йому

створювати якесь інше місце, куди вони мають вибиратися, коли вона така сама, як кролик?

Тато снує туди-сюди. Його тінь теж. Пилка звучить, немов сонна.

Отож якщо Кеш заб'є цвяхами труну, то вона не кролик. А якщо вона не кролик, я б не міг дихати у засіку, а Кеш таки збирається її забити цвяхами. Отож якщо вона дозволить йому себе забити, значить, то не вона. Я знаю. Я був там. Я бачив, коли вона перестала бути нею. Я бачив. А вони думають, що то вона, і Кеш збирається забити її цвяхами.

То була не вона, вона лежала там на землі. А тепер її всю порізано на шматки. Я сам її порізав. Вона лежить у кухні на закривавленій сковороді, чекає, коли її підсмажать і з'їдять. Тоді то була не рибина, то вона була, а тепер рибина є, а її нема. А завтра її підсмажать і з'їдять, і вона стане ним, і татом, і Кешем, і Дьюї Делл, а в труні нікого не буде, і вона зможе дихати. Вона лежала там на землі. Я можу привести Вернона. Він був там і бачив це, і коли ми обидва прийдемо, рибина буде, а потім не буде.

ТАЛЛ

Була вже майже північ і починався дощ, коли він розбудив нас. То був лиховісний вечір, розгулялося на бурю, а дощ збирався такий, що й найгіршого можеш сподіватись, поки встигнеш нагодувати худобу, вернутись у хату, повечеряти й лягти, аж це прибіг запряг Пібоді, коні в милі, порвана упряж волочиться по землі, у правого коня хомут між ногами, Кора тоді й каже:

— Це Едді Бандрен.